Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна - Страница 19

• Предыдущая
• 19/32
• Следующая

Варко несподівано тихо попросив у лікаря:

— Лікарю, дайте мені джгут і шприц з адреналіном.

Прибіг медбрат, ледь бідолага не проспав виклик, очі у нього червоні і заспані.

Прийшли солдати з команди Варко. Нак посміхнувся, коли побачив лідеанців на підлозі. Лідеанець з перебитим носом сів, зняв скривавлену маску. Другий, поранений кірідовою скалкою у горло, отямився і застогнав. Той, що отримав удар в живіт, все ще лежав, немов мертвий.

Лікар простягнув Варко джгут і шприц з адреналіном. Варко присів поряд з нами, він відчував майже фізичний біль, а я наче на власні очі побачила, як колись, років двадцять назад, у звичайній вуличній бійці загинув його син: захищав кохану. У той страшний вечір Варко вибіг на вулицю, де на плитах тротуару сиділа незнайома дівчина і плакала над його сином, що лежав нерухомо, наче манекен, і нічого не можна було вдіяти. Та й медицинська машина дуже тривалий час не приiжджала… І тепер Варко розумів — ніхто, крім нього, не буде рятувати Гела. А я прошепотіла: «Пане Варко, у нього численні внутрішні кровотечі, це ж кірід, і адреналін не допоможе». Який у Варко був погляд… Ніби він знову переживав смерть свого сина. Відповів мені теж пошепки: «Його серце ще б'ється, його можна врятувати».

Президент знизав плечима, і промовив до Варко: «Дозволь йому спокійно померти, годі вже. Ця маленька жива і достатньо. Поверніть ii до камери».

— Як скажете, пане президент, — з гіркотою відповів Варко.

Вперше Варко назвав Такароне паном президентом, і Такароне це не сподобалось, пам'ятав, що копроконська армія віддана Варко, спробував загладити конфлікт: «Якщо виживе, забирай його у Долину, але він тобі не буде за сина, вовченя ніколи не стане вірним псом».

Варко не відповів. Президент зітхнув і вийшов, за ним пішов геть і міністр.

— Викликай літак з Долини, і нехай лікар Коре прилетить сюди! — тихо наказав Варко Наку.

Тюремний лікар тільки-но закінчив операцію лідеанцю, що проводив ii прямісінько на столі кімнати допитів, він щойно зумів вийняти з горла лідеанського найманця тоненьку і невловиму темну кірідову скалку. Така майстеність мене здивувала лише згодом, коли я згадувала ці подіii, у той момент я не звернула на те уваги, бо бачила лише напівмертвого брата і його зламану руку. А лікар тільки-но наказав своєму помічнику зробити перев'язку, коли почув ім'я — Коре і вкляк, здивовано пошепки запитав: «Він тут?»

— Лікарю!.. — крикнув Варко.

— Отакоi… - прошепотів Норе все ще тримаючи пінцетом ледь помітну хижу блискучу скалку кіріда.

Я теж здивувалась: не те, що такого бути не могло, могло, особливо з нами… Але як на все прореагує сам Коре…

Лікар Норе розсердився і на Варко, і на долю — хотів оглянути когось з нас, а мусив лікувати масивних лідеанців, тому лікар Норе репетував на свого помічника, велів принести ноші, аби забрати лідеанця з внутрішньою кровотечею. Двоє з пораненнями горла і носа пішли на власних ногах, за допомогою солдат Варко. Нак волів би ще iх добити, проводив зневажливим поглядом. А потім підхопив мене під руку, я скрикнула — хребет наче вогнем обпекло, і він вже обережно підняв мене на руках та загорнув у куртку. Хотів винести з кімнати для допитів, я все оглядалась на Гела, шепотіла, що не можу його залишити тут, на тій холодній підлозі, просила Нака відпустити мене до брата. Нак тихо розмовляв зі мною, казав, що якщо я поплачу, мені буде легше, казав, що Варко врятує Гела, ще щось казав… Я почала пручатись в його руках, незважаючи на біль, та він притис мене до себе як скажене кошеня і виніс у коридор. Я щось кричала і ледь стрималась, щоб не вдарити його, Нак закрив мені рота долонею: «Ти що, збожеволіла? Замовкни!»

Він заскочив до камери, скинув мене на настил, зняв з мене кайданки і швидко вибіг, зачинивши грати. І лише тоді промовив: «Охолонь…» І вже зовсім тихо: «Бідна дитина…»

Літак прилетів з Долини через двадцять хвилин після отримання наказу.

Лікар Коре не розумів, навіщо Варко викликає його, думав, що якась серйозна операція… Зрозумів що до чого лише тоді, коли увійшов до кімнати для допитів і побачив на лікарняних ношах Гела. Спочатку він навіть не повірив власним очам. Вкляк. Вилаявся. І знесилено, згорблено, ніби вмить став старим дідом, сів на стілець біля столу. А був він чоловік могутній і одночасно аристократичний, з довгим сивим волоссям, зав'язаним у хвіст, з гарними руками лікаря, що ото у ту мить знервовано м'яли масивне підборіддя, і сидів він над тілом Гела, посірілий, ніби за мить уся сила покинула його.

Варко здивувався такій поведінці завжди стриманого друга. Втрачаючи терпіння, трусонув Коре за плече:

— Зроби щось…

Коре подивився на свого друга з обуренням, підвівся, пригладив волосся, і без того бездоганно зализане, вичавив з себе сердито:

— Ви вбиваєте, а я роби щось? Ковдру дай і зніми з нього кайдани.

Повернувся Нак, а за ним і лікар Норе.

— А ще один старий знайомий, — промовив лікар Коре, — хоч ти принеси ковдру.

— Це справді те, що ми шукали? — з надією, ігноруючи непривітне привітання, запитав науковець Норе, спантеличений роздратованістю Коре.

— Хлопці, дайте мені ковдру, я заберу це тіло на літак і звідси — якнайдалі. Варко, я хотів би побачити зброю, з якоi в нього стріляли.

Варко розумів, що та зброя може бути засекреченою, та його хіба про щось попереджали? І він простягнув пістолет Коре. Той навіть ту зброю до рук не взяв, поглянув і спохмурнів, дістав з кишені цигарку і запалив, а потім стиха мовив на міжгалактичній:

— Ну, чому тебе сюди занесло? От лихо…

Лікар Норе приніс ковдру, був ображений, але все ще чекав на відповідь. Коре подякував, підійшов до нош, тримаючи цигарку у роті. Він розстелив на підлозі ковдру, та спочатку торкнувся рукавом темнішоi ніж інші кривавоi плями на підлозі, полегшено зітхнув і переклав на ковдру тонке тіло Гела, загорнув і взяв на руки. Варко дивився на діi друга, як на дивну церемонію, запитав:

— Сказав би, моi хлопці занесли його на літак.

— Сам впораюсь… — буркнув Коре.

— Ти його знаєш? — Варко трохи знав міжгалактичний, — Знаєш?

— Ну…

— Хто він?

— Найманець… Послухай друже, ти попросив мене його врятувати, я врятувати його вже не можу. Мертвий він, що ти ще хочеш? Невже якщо я не буду відповідати на твоi питання, ти і мене підстрелиш з тієi клятоi зброi?! Скільки куль потрапило у нього?

— Три, — Варко знітився, — я стріляв у ноги…

— У ноги… — Коре скривився. — Стріляв у ноги, розривними. Скалки того клятого кіріду йому вже до серця дійшли.

Норе прошепотів:

— Ти знайшов iх…

Лікар Коре тільки сердито процідив у відповідь:

— Ти вважаєш безсмертним того, хто щойно помер на твоiх очах… зовсім збожеволів…

І вийшов зі своєю ношею у супроводі Здорованя і Довгого.

— То навіщо тобі його тіло?! — крикнув Варко у спину другові.

— Поховаю у твоiй Долині…

— Я хіба тобі дозволяв його забирати звідси? — Варко стиха посміхався, він здавалось вже розумів, чого хоче Коре.

— А яка різниця, де буде закопане це тіло? — знизав плечима Коре і вийшов у супроводі солдат зі спецрозділу Варко.

— Але ж пане Варко, як же? — жалібно белькотів лікар Норе.

— Цить, лікарю! Мовчіть! І щодо ваших здогадок також. Бачите, хлопець помер, а бессмерні не помирають! — прикрикнув на лікаря головнокомандуючий копроконськими військами Варко Ліро, — задокументуйте, що в'язень помер.

Я сиділа на настилі, загорнувшись у ковдри, обхопивши коліна руками. Пошкоджений хребет якось відновила, і навіть змогла впоратись зі страшним почуттям горя і страху. Аби не згадувати, як помирав мій брат, думала, якою буде реакція Джарка на ту нахабну вимогу копроконського президента. Атакувати планету калтокійським крейсером зараз не можна. Надіслати групу задля нашого звільнення?.. Не можна. Джарк врівноважений командир, він завжди мусить добре обмислити будь-яку справу, а особливо наслідки своiх дій. І я сподівалась на його врівноваженість, сподівалась… бо в мені самій прокидалась неабияка лють. А ще вони щось хочуть від калтокійців… що?.. Я рішуче встала. Даремне, спина ще боліла.

• Предыдущая
• 19/32
• Следующая