Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 33

• Предыдущая
• 33/118
• Следующая

— Не всі хороші тут. І не всі погані там. Але тут ми різні! А там — усі однакові, розумієте?

Зала розсміялась уже майже одностайно. Потім ріденько заплескала, неначе й не в долоні, а по плечі поляскуючи — та чого вже ти там, сядь, розслабся, не бери до голови. Крізь ляпання оплесків Шлойма ще почув, як у третьому ряді масивна матуся в бузковому оксамитовому платті голосно прошепотіла своїй юній доньці: «Пан автор хоче заакцентувати на небезпеці комуністичного тероризму, якій присвячена і вся його творчість, і ця п’єса зокрема. Він хоче підсилити наше враження від майбутнього перегляду постановки». В матусі Шлойма впізнав викладачку інституту культури, саме з відділу режисури. Говорила вона таким самим тоном, як і в аудиторії, пояснюючи студентам різницю між В. Шекспіром та О. Коломійцем. А запам’яталась ця дама Шлоймі тим, що під час творчої зустрічі з ним керувала студентами, подаючи їм умовні знаки, кому і в якій черговості задавати письменникові питання, записані на продовгастих смужках паперу. Найбільш оригінальним серед запитань було «Над чим ви зараз працюєте?»

Шлойма різко сів у крісло й відчув, як приливає кров до обличчя, до голови. Оксана стиснула йому руку вище ліктя, точнісінько, як він їй перед входом до театру. Він повернув обличчя до дружини. В очах йому темніло. Та за мить він збагнув, що це почала меркнути люстра під стелею. Одночасно попливла догори завіса. У залі запанувала тиша.

ЗІ СТАТТІ-АНОНСУ В ГАЗЕТІ «ВЕЧІРНЄ РІВНЕ», вечірній випуск 17 вересня 200* року

— П’єса Шлойми Ецірвана «Програма передач на післязавтра», створена рівненським автором минулого року, готується до постановки у Вільному театрі нашого міста.

Дія твору відбувається в телевізійній студії. Під час програми до студії вриваються терористи й, захопивши дикторку, роль якої виконує Ізабелла Штольц, закладницею, проголошують в ефір свої вимоги… Та ватажок терористів невдовзі упізнає в полоненій дикторці своє напівзабуте перше кохання. Це основна сюжетна канва спектаклю, а деталі залишаються таємницею за сімома печатями, бо на репетиції поки що не було допущено жодного представника мас-медіа.

Запрошений для цієї постановки режисер Георг Маульвюрф з Мюнхена, відомий своїми роботами в найбільших театрах Західної Європи, приготував для вибагливого рівненського глядача видовище цікаве і незвичне. Тож сьогодні увечері на сцені Вільного театру переплетуться пристрасті політичні з пристрастями особистими. Докладну рецензію на виставу, а також інтерв’ю з режисером, автором та виконавицею головної ролі читайте в завтрашньому ранковому числі «ВР».

На сцені тихо гули плунжери, підіймаючи окремі площини підлоги на різні рівні. В пронизливому світлі прожекторів мерехтіли порошинки. Білий хромований метал і сліпуче освітлення були двома основними компонентами декорації, придуманої Маульвюрфом.

На підвищенні у центрі, за блискучим металевим столом, точнісінько таким, як у морзі, багато років тому, тільки що не застеленим тілесного кольору цератою, на блискучому металевому стільці сиділа Ізабелла. В чорному платті, витончена й прекрасна, з мікрофончиком, який стримів з-за вуха. Вона впевнено витримала тривалу вступну паузу й нарешті промовила першу фразу п’єси, одну з кількох тисяч фраз, написаних Шлоймою.

— Добрий вечір! Останні новини. З вами Олеся Добровольська…

Музична заставка, яка мала означати позивні теленовин, грянула коротко й бравурно. Шлойма відвів очі від сцени і втупився в долівку під бортиком оркестрової ями.

Він чи то від ніяковості, чи ще з якої причини навіть не міг спостерігати дію на сцені. Театр — це взагалі безсоромне мистецтво, і цю його незбагненну безсоромність Шлойма усвідомив давно, ще років десять тому, коли його першу моноп’єсу-одноактівку поставили в тій самій Німеччині. На відміну від кіна, де на білому простирадлі перебігають лише розфарбовані тіні, в театрі на зачовгані підмостки виходять живі, теплі люди з диханням і серцебиттям. Й актриса, яка грала у його монодрамі, вразила Шлойму в першу ж репетицію. Молода жінка з чужого краю, з чужого світу не просто знала напам’ять кількадесят сторінок його тексту, не просто промовляла його, а жила подіями, вигаданими ним, створеними у голові й перенесеними на папір десь там, колись раніше, не проказувала, а показувала.

Театр… Театер… У прямому й переносному значеннях. Як найбільш умовне з усіх мистецтв (за Арістотелем, здається…) і як безумовна споруда з колонами в центрі його міста. Шлойма спробував пригадати, коли ж він уперше увійшов до цього храму мистецтва — це було нелегко. Найшвидше, це трапилось у тому ранньому дитинстві, ще до народження Уляни, в тому доісторичному часовому раї, про який збереглись уривчасті й солодкі спогади. Він міг добре пригадати себе років з чотирьох-п’яти, вік достатньо пізній, бо ж, наприклад, Лео Толстой пам’ятав себе ще з грудного віку, зі спеленатими руками-ногами, й чимало з того пишався. (Ну, не геній ти, Шлоймо, не геній, та й «Війну і мир» ти б ніколи не став двадцять чотири рази переписувати…) Але з тих безжурних років йому найперше пам’ятався не театр, а мототрек. Старий, ще дерев’яний мототрек, який стояв майже на місці теперішнього стадіону. Василь, батько, не вельми полюбляв театр, зате спорт — будь-який — любив несамовито. Він взагалі був чоловіком азартним, особливо замолоду. Тому мотогонки (тоді вони ще не називались англійським слівцем «спідвей»), а також мотобол, екзотичний такий спорт, де дюжина мотоциклістів ганяє полем за величезним м’ячем, завзято намагаючись заштовхнути його у ворота, а потім у перерві матчу або по його закінченні Василь і Зоя зупинялись біля яток, що їх кілька стояло навколо мототреку, і в надвечір’ї купували пиво, яке куштувалося з голландським сиром, нарізаним тонкими плястерками. Василь давав ковтнути трохи пива й синові, і той гіркувато-солоний смак свіжого пива з сиром, та рідкувата зерниста суміш у роті й стала для Шлойми назавжди смаком дитинства, а не якісь там марципани-шоколади, як то буває зазвичай. Пиво було свіже, сьогоднішнє; вже назавтра воно бралося матлахами, спливало сіро-зеленим планктоном, якщо перевернути догори денцем проти світла темно-коричневу пляшку з підківкою наклейки під самим її горлом. Закривалась ця пляшка на зеленкуватий капсуль, вже за рік-два ти збиратимеш їх, використані, і камінцем загинатимеш досередини краї, щоб грати цими ерзац-монетками у чіку, не на гроші, а просто так, на інтерес. Утім, це вже буде там, у шкільному дитинстві, вже після вигнання з раю. А до школи ти пішов першого вересня, сам-один, узявши портфелика й букета, що його наготувала тобі Зоя, в якої був перший клас в іншій школі, а Василь, де був тоді Василь? Десь поруч… Авжеж, не так і далеко, якщо брати в планетарному масштабі, — за кількасот кілометрів у ті вересневі дні вирувала не осінь, а «Празька весна», і військовий підрозділ з мобілізованих офіцерів та солдатів запасу стояв напоготові неподалік радянсько-чехословацького кордону, десь на Закарпатті, й лише в двадцятих числах вересня батько повернувся, у військовій формі, ще й з пістолетом, якого він наступного дня здав у військкомат, але перед тим встиг дати тобі потримати, попередньо вийнявши обойму, і ти з усієї сили тиснув на гачок, але зброя стояла на запобіжнику, тож навіть і не клацнула. А першого вересня ти сам дійшов до вісімнадцятої школи, сам розшукав перший «А» клас і самотньо прилаштувався у кінці. Вчителька трохи здивовано подивилася на тебе, перепитала ім’я-прізвище, забрала з рук букета й посадила на передостанній парті. За дверима класу, в коридорі продеренчав електричний рипучий дзвінок…

А до театру ти вперше потрапив ще у ті дошкільні роки із запрошенням на новорічний ранок, яке Василь отримав від профспілки. В останні дні грудня або, іще кумедніше, в перші дні січня, коли новий рік уже тиждень-півтора як настав, міські діти все тягнулись до театру на десяту чи на одинадцяту ранку, в акторів бралися прищами обличчя від постійного наклеювання колючих дідоморозівських борід, а картонні кошички-подарунки були повні печивом і карамельками, серед яких можна було знайти дві-три пристойних цукерки, одна з яких неодмінно була гранітним зубодробильним грильяжем, облитим зверху шоколадом. Але зайвого кошичка, окрім того, який видавали за пред’явленим запрошенням, можна було заробити, якщо вийти на сцену, коли персонажі новорічної казки, зайчики, лисички, їжачки та інша нечисть, починали закликати дітей із зали до участі в інтерактивних, сказати б, забавах. І якщо наступити на горло власній гідності та під регіт зали із зав’язаними очима почати збирати на сцені картонні мухоморчики, то потім з рук нафарбованої лисички років сорока п’яти сміливець отримував додаткового кошичка з тим самим (а часом і збідненим на одну шоколадну цукерку) набором.

• Предыдущая
• 33/118
• Следующая