Выбери любимый жанр

Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 32


Изменить размер шрифта:

32

— Ти повернувся! Чудово! — Ізабелла на секунду пригорнулась до Ецірвана й одразу заклопотано зацокотіла: — Тут є серед запрошених дуже-дуже важливі люди!.. Тобто я хотіла сказати — всі люди важливі, але тут прибули на персональне запрошення Георга люди з журналу «Театер дер цайт». Ти мусиш дати для них окреме інтерв’ю після… — вона затнулась. — Після того… як все закінчиться.

«Чому вона сказала саме так — „після того, як все закінчиться“? — Шлойма відчув, як потрохи з’їжджає з глузду. — Невже і їй щось відомо?.. Ні, це вже психоз якийсь у мене починається».

Ізабелла ж, повернувшись до Маульвюрфа, майже гукнула тому в саме вухо:

— Man muss ihm gleich das sagen!

Зірка європейської режисури, лизнувши Оксану у щоку, підступив до драматурга з іншого боку, взяв його за лікоть і конфіденційно прошепотів майже в саме вухо:

— Отош-ш… То є дуже важливо — інтерв’ю для «Театер дер цайт». То є наш профітний шурнал ф театральному світі… А отразу після тохо… саме тсе я маю топі пофітомити — після фистави, отразу після фистави на нас чекає мікроафтобус, який отразу фирушає на Берлін. Там є тфа фільних містця. Тля тебе і тля Оксани. Це — щоп ти знав…

— Дякую, Георгу. Я тепер знатиму. Я подумаю… — Шлойма відсторонився й подивився на Маульвюрфа з півтораметрової відстані: гарний кольоровий светр з яскравими рукавами, світлий комірець сорочки, полотняні штани, спортивні черевики — Георг не міг бути вбраний стандартно, він же був богемою, митцем. Весь блиск західної цивілізації, вся скромна чарівність посттехнологічного суспільства стояли зараз перед ним на недометеній дерев’яній підлозі сцени, широко розставивши ноги.

— Тумати трепа швитко. І все інше робити теш-ш-ш. — Георг блиснув заклопотаною усмішкою, потім, вважаючи розмову вичерпаною, повернувся до Ізабелли й без розділових знаків запустив їй в обличчя якусь довжелезну тираду німецькою. Вона, щоправда, ще кинула через плече якийсь майже благальний погляд у бік Шлойми з дружиною, але сказати вже нічого не встигла, не спромоглася, бо мусила слухати останні настанови Маульвюрфа, сприймати, розуміти їх, ще й кивати головою на знак цього розуміння.

Вони пішли до зали. Шлойма про всяк випадок махнув перед носом білетерки продовгуватими листочками запрошень, але його й тут вже упізнали. Перший ряд ще був майже порожнім, і Ецірван, зиркнувши в глибину зали й не побачивши там нікого аж дуже важливого чи дуже цікавого для себе, всунув до рук дружині запрошення й неголосно пробурмотів: «Я ще, може, встигну цигарочку випалити».

Він вийшов у бічний коридор і заходився шукати пачку «Ґалуазу», яку ж ось нещодавно купив у «Блюзі». Спершу здалося, що він взагалі залишив її в джинсівці, та потім сигарети знайшлись у внутрішній кишені смокінга.

Ззаду хтось легенько обійняв його за плечі. Шлойма різко обернувся — перед ним у парадному сірому мундирі з аксельбантом і кількома медальками на грудях стояв майор Петер Зоммер.

— Вітаю з прем’єрою! — усміхнено промовив майор. — Хвилюєшся?

Шлойма кивнув і, діставши з пачки сигарету, почав шукати запальничку. Потім згадав, що в коридорах театру палити заборонено і для цього треба йти в кімнату для куріння, що біля туалету в протилежному боці коридору. Тягти з собою Зоммера туди не випадало. Неприпалена сигарета полізла назад до пачки, фільтром донизу — він завжди так робив, позначаючи саме ту сигарету, яку вже хотів запалити.

Вони підійшли до вікна, за яким потрохи залягали сутінки й починали тліти жаринки ліхтарів. Внизу, під ними, навскоси до сірого тіла театру майже впритул прилягала біло-синьо фарбована довгаста двоповерхова споруда — єдиний будинок, хоча й з номером 87, по неіснуючій вулиці Разіна, без імені, просто Разіна, певно, що знаного російського бунтаря, якому пощастило вкарбуватись у свідомість грядущих поколінь єдиним актом — закиданням на глибину тіла персидської князівни. Чи, може, якогось іншого Разіна, невідомого або призабутого місцевого діяча. В цьому будинку довгий час містилась редакція молодіжної газети «Зміна», де сам Шлойма недовго числився на посаді літконсультанта, читав надіслані з районів вірші і якомога м’якше писав авторам відмови.

— Шьоне штадт… — промовив Зоммер. — Гарне місто… Тобі пощастило. Ти не просто письменник з Рівного… із Західного Рівного. Ти — поет такого милого міста. Шлоймо… Я не знаю, але я передчуваю. І я довіряю своїм передчуттям. У найближчому часі ти мусиш зробити для цього міста щось надзвичайне. Щось дуже й дуже визначне…

Зоммер сперся на підвіконня й неголосно продекламував:

Madchen stehen an der Toren,
Schauen scheu ins farbige Leben.
Ihre feuchten Lippen beben

Після цього майор Зоммер іще раз проникливо подивився Ецірванові в очі й, по-військовому крутонувшись на підборах, збіг сходами на верхній ярус, до дверей своєї ложі-бенуар.

Шлойма випалив сигарету біля вікна, як школяр, з рукава, озираючись на двері, з яких щомиті могла з’явитися тітонька-адміністратор. Кілька святково одягнених пар, усміхнувшись у його бік, пройшли до зали. Ецірван забичкував сигарету об підошву й притоптав жаринки, які розсипались по паркету. Бичка запхав у шпарину на підвіконні. Йому вже все було дозволено. Солодка атмосфера божевілля п’янила й штовхала до нової безрозсудності. Він швидко увійшов у двері й майже підбіг до свого місця.

Оксана, сидячи, здивовано подивилася на чоловіка знизу догори.

Шлойма сперся спиною на оксамитовий бортик оркестрової ями і зухвало підвів голову. Перед ним здіймалась зала, яка вже наповнилася. Публіка виблискувала в ложах і в партері скельцями біноклів та подекуди прикрасами на шиях у жінок. Модні декадентські кольори — бузковий, світло-салатовий, рожевий сусідили зі строгою чорнотою і шляхетною сірістю. Шлойма де-не-де впізнавав чиновників з магістрату, журналістів з відділів культури місцевих газет, представників іноземних фірм, акредитованих у Західному Рівному, студентів і викладачів інституту культури, перед якими нещодавно виступав. Прив’ялий цвіт-пустоцвіт Західного Рівного, замкненого анклаву, приреченого міста, кращі люди, шанувальники прекрасного, вони сиділи перед Шлоймою, чекаючи на черговий прояв його творчості.

Несподівано для самого себе він підняв руки над головою і відчайдушно замахав. Погляди зали ковзали по ньому, не зафіксовуючись.

— Люди! — здавлено видихнув Шлойма. Зала знову здивовано подивилась на нього впівока, наводячи різкість, ще не вірячи побаченому. Хоча чом би й ні, автор перед початком вистави раптом відчув необхідність щось сказати глядачам. Це не зовсім звичайно, але ж і вся ця постановка зовсім-зовсім незвичайна. Якщо цей експромт взагалі не підготований заздалегідь. Може, сьогоднішня західна режисура саме в цьому й полягає, може, це останній писк театральної моди, хто зна?

Шлойма натужно сковтнув абсолютно суху, як борошно, слину і відчайдушно прохрипів до зали — до партеру, і до балконів, і до лож, і до верхніх ярусів галерки:

— Я сьогодні… сьогодні я був там. По той бік, за Стіною. Це зовсім поруч, це так близько… Там… там — фікуси! Начебто нікого там особливо так не тиранять, не репресують… Ходить транспорт, люди ходять на роботу… і навіть пиво баночне, наше, західне, продається, щоправда, у валютних відділах. Але справа не в тому! Зовсім не в тому справа. Я дуже прошу вас, зрозумійте мене. Там — фікуси в довгих коридорах, вони стоять у дерев’яних діжках, фікуси з лискучим запилюженим листям! І це — найстрашніше…

Хтось здавлено гигикнув. Ще хтось зааплодував і тут-таки припинив, злякавшись свого зухвальства й того, що зала його не підтримає. Тепер мовчання зали було вже осмисленим і цілеспрямованим. Трохи навіть загрозливим було це мовчання. Шлойму нарешті слухали.

вернуться

2

Переклад вірша українською див. на с. 25.

32
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело