Серафима - Ульяненко Олесь - Страница 28

• Предыдущая
• 28/38
• Следующая

— Працюй. Скiльки тобi потрiбно часу?

— Думаю, що багато. Тиждень, два… I…

— За результат не бiйся. Головне — робота… — сказав Юркевич i вийшов.

Собака сiв незграбно на худий зад i гавкнув на чайку, що спробувала поцупити решти лiверної ковбаси. Чоловiк кишнув на неї. Потрiпав собаку по загривку i та заскавулiла.

— I я вiдразу зрозумiв. Вiн, цей мiй однокашник Юркевич, знав, вiд самого початку знав про неї. Чи здогадувався. Але мене запросили не для того, аби дiзнатися: травонула вона Хруста чи нi. Для нього це був козир. I я був козирем. Вони хотiли замiнити її на мене. I все. Вони намагалися перевiрити мою профпридатнiсть. Ось так. I я сiв на пiдлогу. Просто на цементовану пiдлогу. Витягнув флягу й висушив її залпом майже до половини. Передi мною стояли її очi. Це вбивало мене. Вбивало реально, як кулi вбивають на смiтниках нiкому не потрiбних людей. Але я не мiг дозволити, щоб убили, чи шантажували її, i взагалi, я не був певен того, що накопав сам. А як, чого доброго, вона цього не робила? У мене був чарiвний слоїк iз рештками рiдини, але секрет отрути — його знала тiльки вона i, як потiм з'ясувалося, ще одна людина. Ось така, собако, зачарованiсть злом. I це зло сидiло в сусiднiй кiмнатi, з нiжними руками, чистими очима: тиха, привiтна хазяйка.

Без гординi i не пихата, як всi отi… — Север'ян тицьнув недопалком у бiк мису, що наливався на нiч густими бурштиновим килимом вогнiв. — Менi не треба було тижня. Лише годин двi-три. Але я пив горiлку i думав, думав, хоча це важко було назвати розмислом. Я пiдготував матерiали, пововтузився так-сяк. I через годину вийшов.

У кiмнатi все було, як i ранiше. Тiльки з'явився той, якого вони називали Чакос. Да-м… Це особа… Обличчя з повними губами, як у всiх сластолюбцiв, густi брови, низький лоб, чорне густе волосся. Верхня й нижня частини обличчя, м'яко кажучи, не гармонiювали. Тож обличчя Чакоса набирало перекошеного вигляду. Маснi чорнi очi — одразу було зрозумiло, що вiн бавиться наркотиками, випивкою, любить жiнок. Бичаче здоров'я, велетенське тiло — набите хiттю, як сiменники спермою. Потiм я дiзнався, що в молодостi вiн жив зi своєю сестрою. Мати… Ет… Шльондри нiколи не народжують нормальних дiтей… Вiн вичiкувально й навiть здивовано глянув на мене. Отже — нiчого не знає.

— Це Сєва, — сказав Юркевич, обняв мене за плече i повiв на кухню.

- Є результати? — запитав вiн дорогою.

— Поки що — нi, — i ми зайшли на кухню…

Пес погнався за своїм хвостом, а чоловiк i далi сидiв i говорив до порожнечi. Потiм ледь повернув утомлено голову i вiв далi, як люди, що в них у цьому життi нiчого бiльше не лишилося. Самi недогарки. Говорив — як до самих цих дорогоцiнних решток, i по-iнакшому не могло бути. Вiн усе говорив у чорну трубу ночi. Зрештою, пiдвiвся, скарлючена темна постать у сяйвi бурштинових вогнiв, розiгнув колiна i покликав собаку свистом, що бiльше нагадувало якесь старече чавкання.

— …Я сидiв на кухнi, їв, пив, а шмат не лiз у горло. За пiвгодини у мене якось усе вивiтрилося з голови. I здалося, що менi нарештi хоч трохи пофартило у життi, ну, хоча б тому, що маю такого крутого однокласника…

Так вiн оселився на Кончi Озернiй. Цiлими днями вештався сосновим лiсом, очумiлий, як i мав якi думки — то тiльки про неї i про те, що треба зробити. I з кожним днем розумiв, що треба зробити все, як годиться. I вiн чомусь знав, як потрiбно чинити. А ще — що все складеться анi на його, анi на її користь. Усi програють. Цiну виставлено конкретно — життя. А при сконi починаєш цiнувати те, що проциндрював довгi роки. Так вiн думав, плутаючись у своїй банальностi, розмовляючи iз соснами, колбами, комп'ютерами, сканерами — самотнiсть, як довгий нарив, прорвалась у нього саме тут.

— …Днями я переконував себе (не беручись до дiла, думав, що встигнеться, що справа сама собою владнається), що ця дiвчинка не могла вигадати нiчого такого. Почасти, це й було так… Одна людина може взнати всю правду тiльки перед Богом, але не серед людей… Ось так, фють-фють-фють, ходiм додому… Завтра докажу…

Кожен вигадував про неї, що хотiв. Це вона знала i на початку життя, i пiзнiше, коли воно дiйшло завершення. Вона лишалася спокiйною, i з уст її виходило чисте благоуханне дихання, чистий вiтер юностi, що навдивовижу був отруйним для навколишнього. Вона добре розумiла, що пiд пiдозрою. Але була таки невiльною, як невiльними всi народжуються у свiт, проходячи по нього i примножуючи свої та чужi печалi. I в кожної печалi є хазяїн, i так само як є їй початок. Насправдi вона панiкувала, але ось з'явився той, що приходить завжди i забирає таких назавжди. Хоча це знав напевне вiн, Слiпак, вiдверто перебираючись на iнший бiк, але наївно вважаючи, що Серафима такою i вродилася. Нiхто не знає, як упаде монета. I вiн прийшов одного ранку.

Полудень свiтився поливою i пахло у повiтрi жасмином: вiн пестив їй груди, стегна, бавився волоссям. Вiн входив у неї з нiжнiстю, i вона такого нiколи не знала. Миле обличчя, з карими теплими очима, витонченi рухи, повiльна вимова. Вони лежали в шезлонгах, за спиною пiднiмалася зелень — соковита, як сама мрiя, а над водою висiв бiлий лайнер, крихiтнi рiчнi чайки, i життя блистiло на литках оголених жiнок, чоловiкiв, яких звiдси можна прийняти за щось фантастичне i незрозумiле, зовсiм нереальне. I це було її життя. Ось воно щастя: коли нiчого не напружує. Ще вона висiкала бажання: про чоловiкiв, про тисячi тисяч чоловiкiв, що обожнюють її, домагаються її, а вона йде їхнiми дужими тiлами, а ще — про жiнок, про бiлi кораловi острови з патлатими пальмами i шоколадним раєм тiл. Але воно все просто так не приходить.

Стояли неймовiрнi, бiлими стовпами, ночi, подряпанi трiском хрущiв, дрiбних птахiв. Серафима думала про те, що в разi арешту майна вона лишиться майже нi з чим, зникне все, власне, про що вона мрiяла, чого добивалася. Вона знала, що живе тiльки тут, i по-iншому не буде, i тодi її тiло напиналося, як линва, i його пальцi, лише його пальцi, його язик, його подих повертали Серафиму вiд дурних i непотрiбних думок. I ось вiн прийшов одного ранку, i сказав:

— Нам треба тiкати. Вони пасуть тебе.

Пiднятi догори брови, свiтлiшi за її волосся, дуги котрих прикрашали чоло, скривленi витягненi в дудку губи, так, начебто в дiвчинки, пiдловленої батьками за мастурбацiєю — Для чого й чому? Я тебе не розумiю, — виважено сказала вона, i запалила з третього разу метолову сигарету.

— А тому, — i вiн мило, приязно усмiхнувся, i нiхто до цiєї теми бiльше не повертався.

Пiзнiше вона зрозумiла, що ця нерозважлива пригода була роковою в її життi. А тодi, тодi вона раптом злякалася. Вона казала собi, що цього не може бути, взагалi нiколи, нiколи, нiколи… I вона зважилася. Вона не хотiла повiдомляти Юркевича, а повигрiбала всi коштовностi, узяла половину суми з банку, лишивши на рахунку досить значну суму, котра однак не годилася для жiнки її стану. Слiпак спокiйно i втiшливо спостерiгав: краще це, анiж чекати хтозна-чого.

Окрiм того, вiн знав, що до рук його потрапив невiдшлiфований дiамант.

Рiвно о 8.00 вони вилетiли до Афiн.

— …Потiм вiн прийшов, цей Чакос, з червоними зеньками, одвислими iнфантильними губами. Вiн сидiв на диванi, вiд нього смердiло не краще нiж з трупарнi. Ця тварюка плювала на пiдлогу, матюкалася, плакала.

Щось трапилося. Але мене це не обходило. Пiсля смертi Хруста його нiхто не терпiв. Юркевич якось зiзнався, що у нього є всi пiдстави, щоб вигнати його геть з роботи. Адже Чакос навiв на фiрму податкову. Цей виблядок досушув за пiвгодини пляшку вiскi, а потiм розревiвся… I сказав, що вони поїхали. Утекли вiд нього, вiд нього, крутого пацана, утекли… Я спочатку не зрозумiв, хто вiд кого тiкав, iнакше б не запитував, але думав про Юркевича. Юркевич нещодавно пропонував їй руку й серце. А вона сказала, що ще попiл чоловiка не охолонув…

• Предыдущая
• 28/38
• Следующая