Серафима - Ульяненко Олесь - Страница 27

• Предыдущая
• 27/38
• Следующая

Потiм повернувся, повторив свiй жест. Чоловiк вiдвiв його руку, але Юркевич уперто пiдносив аркуш до його носа. Нарештi той здався, прочитав, кивнув головою. Наручники злетiли з рук усiх. Юркевич махнув рукою, показуючи, щоб пiднiмалися до ресторану, бо поминки є поминки. Доктор пiдiйшов до неї. Вона, як добра учениця, перетравлювала урок, смакуючи свободу, що в пазухи свої запускала отруту. Юркевич трохи розгублено, з винуватим виглядом, взяв її вище лiктя.

— Тут така справа… Арештували майно! — тiльки i сказав вiн.

— Отже у мене… у нас нiчого немає… — вiдповiла вона спокiйно.

— Поки що нерухомiсть, серденько, але це я скоро владнаю… А зараз берiть мене пiд руку й тримайтеся… — вiн ляснув пальцями, йому принесли пiджака. I так, попiд руку, вони пiшли до ресторану. Серафима йшла, i срiбна злiсть кипiла в нiй. Вона вiдчувала дужу руку Юркевича i знала, що вiд цього чоловiка довго нiчого не приховаєш.

Вона пiдняла голову. Зустрiла його погляд своїм. Потiм подивилася на його руки, якi нiколи б не сплутала з чиїмись iще: доглянутi не по-чоловiчому нiгтi, довгi витонченi пальцi, наче щупальця морського хижака. Все повернулася на мiсце. Вона дорослiшала. I те, що було в нiй безформною жижею, зараз набрало твердої i чiткої форми. У нiй заворушилася жiнка. У повнотi iнстинктiв, капризiв, причуд, непостiйностi. Як i кожна жiнка, Серафима чекала, коли це все спрямується у стрiмкий i впорядкований потiк чоловiчою силою. Вона жадiбно ковтнула повiтря, подивилася на срiблясту хмару, що зачепилася за павукоподiбну антену. Зараз Серафимi уявлялися руки, але несподiвано вона побачила перед собою — подалася назад — розкiшний кущ блекоти. I себе, схилену над тим кущем: вона нюхала квiти, заплющивши очi, i хтось пронизливо фальшивив на пiанiно. Це було спокусливо. Життя тiльки починало здиратися на гору. А вона ще така молода…

О дванадцятiй — ще туман стелився по землi — чоловiк завжди йшов до пiрса. Вiтер i вода розхитували палi, мельхiоровi вiд водоростей, до скрипу — щось середнє мiж скавучанням i поросячим вереском, — а за чоловiком бiг пес — одноокий, з бiлим трикутником на грудях, вiдданий хазяїну настiльки беззастережно, наскiльки беззаперечно обох їх було кинуто в пащу часу чи смертi. Їхнi слiди зализували синi хвилi, о цiй порi слизькi вiд медуз. Чоловiк поправляв окуляри, склеєнi скотчем — брудним i сiрим вiд давностi, сiдав на березi, пiдмостивши куфайку, собака умощувався поруч. I вони так сидiли — чоловiк i його вiчний слуга — дивлячись на воду, збавляли днi, яких, судячи з усього, їм майже не лишилося. Скiльки рокiв пiдряд незмiнний, як схiд сонця, його захiд, скiльки рокiв — тихих, непомiтних, але бажаних, як жiночi кроки за дверима у глухому коридорi, вiн оповiдав собацi, повторюючись, але не плутаючись, одну iсторiю про жiнку. Вiтер рвав сиве клоччя у нього на головi. Чоловiк розстеляв хустину. Шматок хлiба, цибулина, двiйко крашанок, виноград, пляшка дешевого вина. Окремо, для собаки, клав шмат лiверу. Собака повертав до нього сльозливого писка, повагом, чекаючи, коли чоловiк з'їсть свiй нехитрий обiд, що правив i за снiданок, i за вечерю, потiм сам брався за їжу. Пiсля всього чоловiк розстiбав на жилетцi ґудзики, закурював, а пес лягав, скрутившись ковбасою, бiля його нiг.

— От чого ти не бiгаєш по сучках? — незмiнно, як погода взимку на узбережжi, починав вiн. — Ти ще не такий старий, як я. Ага. Бо ти розумний пес. Принаймнi, розумнiший за всiх, що я бачив. На чому ми закiнчили…

Пес пiднiмав голову й нашорошував вуха. Цей ритуал повторювався день у день — безглуздий, як i людська самотнiсть, як ненависть i пристрасть, помiняна на кохання. Це чоловiк розумiв, але останнi роки вiн не мiг справитися iз самотнiстю. Як i того дня вiн вiдчув усю силу її, коли синя сойка шила повiтря, над головами тих, хто давно знав цiну людського, помноженого на їхнiй кишеньковий досвiд, i вiд них смердiло не менше, нiж вiд його улюблених жмурiв. Напевне, вiн думав бiльше про ту жiнку з тендiтним i водночас розкiшним тiлом, що ховало в собi увесь той гармидер з чорними краватками, чорними сукнями, чорними лiмузинами. У готелi, у кiмнатi, проти порцеляни вiкна, з птахами, що безпорадно висiли у мiському смозi, не лякаючись анi гулу, анi крику — дивина — вiн лежав i з жалем думав про неї, розумiючи, що жалiти її немає нiяких пiдстав, як i забувати. Але чоловiче начало у нього було таким сильним, що вiн хотiв навiть думати про те, що завтра не побачить цю жiнку, i неодмiнно щось скаже: добре чи не дуже — не мало жодного значення.

Свiт для нього втратив природну цiлiснiсть, як для дитини, яка губиться серед незрозумiлої дорослої мови. I тодi, як i зараз, вiн намагався побачити, вiд кого йшов той голос — дорослiшого, сильнiшого, — вiд якого навiть цей шолудивий пес бiля нiг пiдтискав хвоста. I це, напевне, вирiшило його долю. Того, хто зрозумiв вiддалене, притягнувши до себе з невидимих куткiв, наче якийсь волхв, i що саме за ним, за тим голосом вiн пiде, а не за її щасливим, дзвiнким i глибоким. Навiть страх утратити її, бачити, тримати за руки чи в обiймах не зупинить того далекого, як порцелянове вiкно, готелю з брудними клубочками птахiв, якi то падали вниз, то пiднiмалися вгору й летiли рiвно, наче на однiй нитцi, на одному подиху, як його крик — так вони летiли. Жах i безумство — це нiчого. Вiн пiд вечiр, тодi, у дорогому готелi, шикарному готелi боявся втратити те безумство.

— …Так вiн i з'явився. Вiн — ворог усього живого. I повiв її. Цього треба було чекати, я тобi кажу. I цьому не можна зарадити, як не зарадиш власнiй смертi. Вiн розповiв їй про себе все, до останньої коми у паспортi, до засцяних у дитинствi штанцiв. Вiн тим i брав, цей Слiпак, що нiколи не брехав — щира, розчулена i загублена душа. Щирiсть драла серце. Бруд часто приймають за чистоту. Нiчого вiд цього нема оманливiшого. Ти хочеш запитати: чи вона була злою? Нi. Швидше, нi. Поганого нiчого не було в цiй чистiй дiвчинi з чистими очима. Тiльки зло стiною стояло за нею. I це зло впустило свого посланця: те, що належало по праву їй. I чому вона аж нiяк не противилася, а простягнула руки. Пiшла вiдразу. Хоча це було глупотою, останньою комою, пiсля котрої не було продовження — була довга агонiя… Чакоса вона вбила банальним морфiєм… Я тобi розповiдав… — Пес пiдняв писка заскавчав i нюхнув зовсiм по-людськи тiнi, що витягнулися чорними мокрими язиками. — Нiхто не колупався. Мене вночi зiдрали з лiжка i привезли… Але перед цим… Що там говорити.

До Кончi Озерної вiн прибув, коли фiолетовi тiнi, налазячи одна на одну, переходили в чорнильнi, i за хвилину-двi почорнiшають, щоб вибухнути iржавим кольором, пiдсвiченi сяйвом фантастично пiдвислих у повiтрi намистин, безкiнечних намистин лiхтарiв. Його зустрiли двоє низькорослих чоловiкiв. Чорного кольору авто з вiдкритими дверцятами нагадало, вирвало з пам'ятi щось дике, котре поглине його, i вiн зупинився, притискаючи до себе слоїка, i його хилитало, як людину, що добряче випила або весь день i ближню нiч провела у дорозi. Вiн обернувся на авто з вiдкритими дверцятами, як приречений. Один з куцих чоловiкiв з круглою головою i павутиною замiсть рота легенько, але боляче, пiдштовхнув його у спину. У слоїку булькнуло, i булькнуло в нього всерединi.

Вони вiдразу повернули, пiд гудiння сосон, що нагадало йому море, i ноги пiдiгнулися — пiшли дорогою до залiзних ворiт, що гули пiд холодним квiтневим вiтром. Вiн ще подумав: «Це нагадує осiнь, чи переддень скону. Чи нового життя. А якого?». Далi, коли вони зайшли до примiщення, довгий червоний сарай, де ще пахло свiжим цементом i стружками, вiн крiзь примруженi очi вiд свiтла побачив її на диванi в голiй кiмнатi пiд жахливою модерновою картиною. Вона сидiла в норковiй шубцi, закинувши нога на ногу, а Юркевич стояв у чорному незмiнному костюмi, бiлiй сорочцi, з виглядом людини, котра може дати раду всьому, що вона собi дозволила в життi. Але такого не буває — знав Север'ян зi свого досвiду. Юркевич вийшов назустрiч, тримаючись напевне не без пiжонства, аби здивувати його, свого колишнього однокашника, i простягнув руку — бiлу, холодну, з золотим масивним перснем. Вони привiталися, злегка обiйнявшись. Север'ян вдихав запах оселi так, наче весь свiт був отруєним. Потiм вiн привiтався з нею. Вона подала кволо руку — без кокетства i так просто, начеб робила це все життя. Юркевич взяв його за плечi й повiв. Вони зайшли в кiмнату, що пахла так само, як i сусiдня, але тут стояло повно причандалля, яке тiльки вiдоме у мрiях любому кримiналiсту i токсикологу.

• Предыдущая
• 27/38
• Следующая