Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 21

• Предыдущая
• 21/60
• Следующая

Під ранок тієї довгої ночі ми всі лишилися там, звідки й почали, не наблизившись до Червоного навіть на трошки. Заарештований Онищук уперто мовчав. Насправді він міг собі це дозволити: поки він зустрічав нас серед ночі у дворі, його жінка, швидко зібравши двох дітей, десятирічного хлопчика та восьмирічну дівчинку, втекла через вікно з тильного боку хати, а отже, за свою родину він не боявся.

Напевне, такі дії від самого початку були продуманими, ніхто ні з ким не сперечався, жінка рятувала дітей, попрощавшись із чоловіком, якого — знала напевне — більше не побачить. Перебравши на себе командування, старший лейтенант Собінов звелів вічно переляканому Пилипчукові скласти список ймовірних бандерівських допомагачів. Той обмовився: «Ви як собі хочете, пане-товаришу, тільки тут півсела таких!» На що Собінов категорично відповів: ну, коли так, тоді візьмемо навмання десяток заручників — як не Онищук, то хтось інший розколеться. А ні — то всіх у тюрму, потім — по етапу на Колиму, беремо ще десяток, бажано — жінок з дітьми. Чи жінок, чиї діти лишаться самі: так більше ефекту.

—Інакше, Середа, цю фашистську сволоту не подушити, — пояснив Собінов, коли ми рано снідали, як водиться, в Пилипчуковій хаті. — Усі вони тут вороги, тільки одні по лісах, інші — по своїх хатах сидять. Не хочеш, аби сичали, погано дивилися чи стріляли в спину, — випали довкола себе все й усіх. Мені тутешнього вже — во! — Він тернув себе долонею по горлу.

Я міг би заперечити: мені за той короткий час, що прослужив тут, здавалося навпаки — земля горить у нас під ногами. І легше було вибити німців із Києва, Кенігсберга чи Варшави, аніж бандерівців — із тутешніх лісів. Розумів я й без старшого лейтенанта МГБ Собінова, чому так: місцеве населення поки проти радянської влади, тому й підтримує бандитів. Отже, агітатори працюють погано, і, мабуть, треба посилювати саме таку роботу, а не хапати мирне населення в заручники, особливо жінок та дітей.

Проте тоді Собінову я не заперечував: усі доводи перекреслював витягнутий із криниці труп Лізи Воронової. Вона приїхала сюди вчити дітей, і за це її вбили. Коли так, тоді, можливо, Собінов каже діло. А МГБ в цілому обрав та тримає єдину правильну лінію: кров за кров, смерть за смерть. На жаль, це війна, у якій ми теж мусимо перемогти. Німців у Берліні, в їхньому лігві задавили, невже тут обламаємо зуби...

Але Собінову не вдалося проявити активність цілком. Справді, протягом дня енкаведисти, «стрибки» та я разом із ними перетрусили Ямки, здається, від краю до краю, вздовж і поперек. Результат — виявили в двох хатах порожні криївки, хазяїв заарештували, прихопили ще кількох підозрілих, тут уже «яструбки» постаралися, та й сам селищний голова доклався. Ось тільки саме ці відомості я піддавав сумнівам: Пилипчука в селі не любили, «яструбків» теж не жалували й не надто визнавали за бодай невеличку владу, тож вони могли сповна користатися нагодою і зводити під шумок облави власні рахунки.

Менше з тим, довести справу до кінця Собінову не дали: під вечір надійшло повідомлення — бандерівці відбили заарештованих заручників у Паньках — ще одному з довколишніх сіл. Там також організували облаву, затриманих вантажили в дві машини. Ось на цю саму колону на шляху до райцентру вони й налетіли. Тепер готувалася масштабна облава, бо люди таки масово повтікали, хто куди, а на все це в МГБ не вистачало сил. Тому взвод Собінова терміново зняли з Ямок та перекинули ближче до Паньків.

Я ж отримав наказ забезпечити належну охорону затриманих бандерівських допомагачів, і для цього в мене нікого, крім «стрибків», не було. їх навряд чи можна вважати належною та надійною охороною, проте викручуватися якось треба, тож комсомольців Ружицького в повному складі я кинув на варту. Лише після цього відчув щось схоже на полегшення: нарешті можна хоч трошки відпочити та поновити сили, адже за весь час, відколи виїхав на вбивство вчительки, не присів ані трошки, якщо не вважати короткої перекуски в домі голови. Коли тебе не тримають ноги, ти не боєць, а мені треба триматися та ще тримати ситуацію в кулаці, навіть дуже потрібно. Тому, повернувшись до свого так званого опорного пункту з тапчаном, спочатку присів, тоді — приліг, за звичкою, не роздягаючись, навіть не скидаючи чобіт.

Заснув, здається, ще в русі.

А прокинувся ніби відразу — ось тільки заплющив очі, як тут же розплющив, стривожений стороннім чужим звуком. Стукали у вікно — тобто в шматок фанери, яким затулили дірку в розбитій шибі.

Стукали обережно, але наполегливо, і чомусь саме цей стукіт видався мені навіть безпечнішим за кинуту в вікно гранату. Перша думка — це прийшов тихцем той, хто минулої ночі попередив про криївку, і тепер хоче розкрити себе та дати якусь нову інформацію. Потім сяйнуло: пастка. Я підійду до вікна, і мене розстріляють знадвору. Та відразу ж відкинув цю думку — нікому нічого не заважало кинути мені через вікно гранату, навіть не одну. Ні, що б це не було і хто б це не стукав, навряд чи тепер моє життя під загрозою.

Підвівся, підхопив з підлоги пістолет. Обережно, тримаючись під стіною, наблизився до вікна. Визирнув. Побачив лише темряву — нікого, жодного людського контуру. Припинився і стукіт. Обсмикнувши для чогось формений кітель та поправивши ремінь, я скрадаючись вийшов з будинку і прислухався. Устиг мазнути поглядом по годиннику — початок першої ночі. Отже, мені вдалося міцно проспати понад чотири години. Я відчував себе на диво відпочилим. Прислухавшись, не почув нічого, тому виставив перед собою руку з пістолетом, повільно обійшов будинок, наблизився до потрібного вікна.

Клаптик білого паперу, застромлений в щілину між рамою та фанеркою, побачив відразу. Його і прилаштували з наміром, аби послання кинулося мені в очі. Роззирнувшись, простягнув руку, взяв папірчик. Це був вузенький паперовий прямокутник, складений навпіл упоперек. Розгорнувши, побачив якийсь напис, та прочитати зміг, лише коли повернувся до себе й засвітив гасову лампу.

Там друкованими літерами було написано:

ВИХОДЬ НА РОЗМОВУ. ПРИХОДЬ ЗА ГОДИНУ.

ЧЕКАЙ ЗА ОКОЛИЦЕЮ БІЛЯ ЛІСУ. БУДЬ САМ.

Чесно кажучи, в мене тоді навіть на думці не було взяти когось із собою чи взагалі комусь про цю пригоду розказати. По-перше, в Ямках не було жодної людини, вартої довіри для такої справи, а дзвонити Калязіну, аби порадитись, не вважав за потрібне. Ну ось як це видається з боку: фронтовик, бойовий офіцер, міліцейський оперативник узгоджує свої кроки по телефону з начальством... По-друге, я зважив на прохання прийти самому. Це означало: той, хто кличе на зустріч у такий спосіб, так само нікому не довіряє. Нарешті, нема умови приходити без зброї. Отже, мене ніхто не хоче позбавити якихось переваг.

Зрештою, після всього, що сталося в Ямках цими днями і чому я був свідком, лякатися чи поводити себе, мов боягуз Пилипчук, хотілося менш за все. Тому, вирішивши йти, куди кличуть, обійшов пости, наказав «стрибкам» не спати, тримати вуха сторчака, а тоді, перевіривши зброю, рушив у темряві пішки через усе село.

Проминувши крайню хату з темними, як і скрізь, вікнами, звернув із битого шляху на стежку. За якихось півсотні метрів починався ліс, я примостився під першим ліпшим деревом, закурив, сам дивуючись власному спокою, приготувався чекати.

Вони вийшли з ночі, коли я докурював другу цигарку. Підійшли тихо, з’явилися відразу обабіч. Почув наближення надто пізно, лапнув пістолет. З темряви промовили:

—Не треба, пане офіцер.

Підвівшись, я побачив — мене обступили троє. У темряві не бачив їхніх облич, та відчував: незнайомці насторожені, але не надто вороже налаштовані. Швидше, в голосі того, хто говорив зі мною, лунала якась незрозуміла мені цікавість.

—Хто ви? — я запитав, аби не мовчати, бо прекрасно розумів, із ким маю справу.

Уперше за останній час заговорив не російською, а українською — не такою, як там, на Волині, інакшою, до якої звик тут, у нас. Але чомусь перейшов на неї, хоча навіть до тутешніх селян говорив по-російськи, бо саме так і повинні, на моє переконання, звертатися до людей представники влади.

• Предыдущая
• 21/60
• Следующая