Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 20

• Предыдущая
• 20/60
• Следующая

—Ага, ось ми прийшли розказати! — я відсторонив Пилипчука, виставив дуло автомата перед собою. — Нумо! Забирай собаку, веди!

—Куди вас маю вести?

—Не ліпи мені тут горбатого, Онищук! Показуй, кого ховаєш! Добровільне видавання тобі зарахується. Інакше або з гостями своїми дорогими поїдеш у район, куди повезуть, або поряд з ними, сука, ляжеш!

Не знаю, що тоді подіяло на господаря: мій крик чи мій автомат, але він, нічого не питаючи більше, спустився з ґанку, як був, босий, відтягнув пса до буди, обмотав мотузок довкола вбитого для пса кілка. Та на собаку не цитьнув, і це мене зайвий раз переконало — не збрехав автор записки, ой, не збрехав. Бандит, якого тут ховають під землею, мусить почути псячі брехи та вибратися через передбачений вихід. Ось коли пошкодував, що не дочекався солдатів: відразу оточили б територію, бо хід викопали навряд чи довгий, далеко не втече.

—Показуй! — я рішуче ступив до Онищука, красномовно наставляючи автомат.

—Не знаю, про що ви говорите, товаришу дільничний, — той говорив до мене, але дивився на Пилипчука. — Нема мені чого показувати. Жінка, дітей двійко, та ви ж бачили, коли по хатах ходили.

—Не задурюй мені голову, падло! І зуби не заговорюй! Якщо потягнеш ще трохи — дочекаєшся солдатів, Онищук, ох дочекаєшся. А як вони шукають... ну, сам знаєш.

—Не знаю, що ви шукаєте. — Господар далі опирався.

Я зціпив зуби. Не озираючись, гукнув:

—Ружицький!

—Слухаю, товаришу лейтенант! — «Стрибок» вмить опинився поруч.

—Бував тут, у цій хаті?

«Стрибок» засопів, переступив з ноги на ногу.

—Відповідай, коли запитують! — знову рявкнув я.

—Це хрещений мій... Бував...

—То, де твій хрещений картоплю тримає, знаєш?

—Онде, в льосі...

—А я тебе, Славку, скурвий ти син, до хреста тримав, — приречено зітхнув Онищук. — Шукайте, що хочете, ваша влада. Я з місця не зійду, отут стану. Захочете стріляти — тут і ляжу, у своєму дворі.

Трикутний, викладений цеглою дашок льоху височів біля хати, за сараєм. Я рішуче попрямував туди. Побачив колодку на дверях і, збивши її трьома ударами приклада, розчахнув міцні дерев’яні двері.

Звідти війнуло сумішшю запахів сирої землі, недавно копаної картоплі та мишачого лайна. Униз вели муровані сходи, сходинок було п’ять — і я опинився біля зваленої між дощок, що відгороджували кут, картоплі. Що ще було в льосі — мене тоді не обходило, не по харчі сюди прийшов. Я нахилився, для чогось помацав картоплини, а тоді, ставши на коліна, загріб їх до себе і вивалив із саморобного ящика.

Видно, я тієї ночі дуже хотів знайти потаємний сховок, бо вдача посміхнулася мені дуже скоро. У купі картоплі рука наштовхнулася на якусь дошку і пальці намацали щось на зразок клямки. За мить я вже розгрібав на дні ящика замаскований картоплею вхід. Дотепер порпався в темряві, але, коли переконався, що пошуки не марні, підвівся з колін, підійшов до крайньої сходинки, крикнув у темряву:

—Ружицький, світла сюди!

«Яструбок» зараз скочив униз, тримаючи напоготові невідомо де роздобутий ліхтарик. Світла той давав небагато, та мені вистачило, аби розворошити картопляну купу, рвонути догори замасковану ляду і побачити темний квадрат ходу, що вів донизу, вглиб криївки.

Чим далі йшло, тим більше я розумів, яка це дурість — припертися сюди самому. Та відступати не хотілося. Наставивши дуло на чорний отвір, набрав у легені чим більше повітря і не крикнув — видихнув у підземелля:

—Увага! Говорить лейтенант міліції Михайло Середа! Двір оточений, опиратися безглуздо! Пропоную здатися! Життя гарантую! Ні — кидаю гранату!

Не було в мене гранати. Але й іншого виходу не було: тепер уже пост тут не виставиш, чекаючи мовчки, поки наспіють чекісти. Кров кипіла, бажання покарати хоч когось за наглу смерть молодої вчительки рвалося назовні. Коли у відповідь нічого не почув, я повторив наказ ще раз, а потім узяв у Ружицького ліхтарик та, не думаючи довго, поставив ноги на верхню щаблину саморобної драбини і стрибнув униз.

Готувався до всього — льох виявився не глибшим за два метри, та не надто просторим, і за інших обставин тут, у закритому просторі, шансів вийти з сутички живим чи бодай неушкодженим зовсім не було. Проте, ледь мої підошви торкнулися дощок підлоги, я кинувся до стіни, хоча поки не зустрів жодного опору. Більше того: тут, у замкненому просторі, здається, не було людей.

Я виставив руку з ліхтариком перед собою і пройшовся променем по стінах, вихопивши з темряви лише порожні двоярусні нари — і все, більше нікого й нічого. Хоча чому: біля нижніх нар щось біліло, я ступив туди, нахилився, лівою рукою, яка стискала ліхтарика, підхопив той предмет. Ага, тут таки хтось був — з вимощеної дошками підлоги я підняв шматок саморобного бинта, вимащеного кров’ю.

Досі не можу пояснити, що саме змусило мене посвітити під ноги, а потім — простукати дошки під ногами. У правому куті підземелля почув під собою порожнечу, став на коліна, але підчепити дошки не було чим. Я скинув кашкета, витер тильним боком лівої руки спітніле чоло, підійшов до ляди і, підвівши голову, крикнув:

—Ружицький! Тягни сюди лопату!

—Яку лопату? — почулося над головою.

—Або не лопату! Залізяку гостру, штик — що хочеш!

Щойно я це сказав, як знизу вдарила довга автоматна черга.

Якби я не відійшов від того місця, що затуляло ще один хід донизу, кулі точно мене б дістали. А так я просто відстрибнув до стіни, стукнувся плечем, присів навпочіпки, жбурнув ліхтар убік та пальнув у відповідь, хоча розумів: у того чи тих, хто засів унизу, позиція, попри всю безнадійність ситуації, поки що виграшна. Але добре хоча б те, що ніхто не втік — отже, іншого виходу з криївки нема.

Потягнулися секунди. У тісному темному підземеллі пахло порохом, землею, потом. Тяжко дихаючи, я чекав, що знизу знову почнуть стріляти. Та нічого не траплялося, і я, знову набравши в легені повітря, повторив наказ:

—Припинити вогонь! Опір марний! Двір оточено, кидайте зброю! Гарантую життя!

У відповідь знову огризнувся автомат.

Цього разу черга була коротшою, і я навіть вирішив не витрачати дурно патрони. Не знаю, чи надовго внизу вистачить боєприпасів, та точно зрозуміло: хоч з-під землі й огризаються, криївка виявилася пасткою. Викурити звідти когось не так уже й складно. Ніби відповідаючи на моє запитання, як діяти далі, над головою почувся голос Ружицького:

—Товаришу лейтенант!

Але відразу його перекрикнув інший:

—Говорить старший лейтенант МГБ Собінов! Що там у тебе, дільничний?

—Поки не знаю! — голосно відповів я, відчувши полегшення: — Але кусаються, тварюки!

—Нічого, це не надовго! Звичне діло!

Щойно Собінов промовив це, як знизу один за одним гримнули три чи чотири — не до підрахунків було, — одиночних, по звуку — револьверних постріли. Не стримавшись, я розрядив у дошки залишки диска. Уже не чекаючи спеціального наказу, вниз до мене спустилися один за одним троє бійців, у темряві я не розрізняв ані лиць, ані позначок на погонах. Лише почув десь поруч наказ Собінова:

—Лізь нагору, Середа! Ти своє діло вже зробив, тепер ми!

Сперечатися розхотілося. Справді, з порожнім диском мені тут робити нема чого. Тому, проштовхнувшись до драбини, вибрався нагору, побачив полуторку біля паркану, солдатів у дворі, вже зв’язаного Онищука на землі, підійшов до свого мотоцикла, обперся на коляску, закурив.

З цього місця й побачив, як енкаведисти витягнули з криївки того, хто там ховався.

Він був один. Поранений. Випустив спочатку весь магазин «шмайсера», потім — розрядив у дошки револьвер.

Останню кулю бандерівець пустив собі в голову.

12

Відчуття перемоги в мене не було. Ні тієї ночі, коли бійці витягнули труп того, кого я вважав бандитом. Ані коли бандерівського посіпаку, закривавленого Миколу Онищука, побитого просто в його дворі, закинули в кузов та повезли в район. Ані пізніше, коли несподівано побачив Данила Червоного і все в моїй голові заплуталося остаточно.

• Предыдущая
• 20/60
• Следующая