Фараон - Прус Болеслав - Страница 99

• Предыдущая
• 99/162
• Следующая

— І ти не міг зачекати до мого повернення?

— Закон каже вбивати негайно, і я виконав його.

Царевич був такий приголомшений, що урвав розмову і пішов у намет. Там, упавши в крісло, сказав Тутмосу:

— Я вже сьогодні раб жерців!.. Вони вбивають полонених, вони погрожують моїм офіцерам, вони навіть не зважають на моє слово… І ви нічого не сказали Ментезуфісу, коли він звелів повбивати цих нещасних?..

— Він посилався на військовий закон і нові накази Гергора…

— Але ж я тут найголовніший полководець, хоч мене не

було півдня!

— Адже ти сам передав командування мені й Патроклові, — відповів Тутмос — Та коли над’їхав святий Ментезуфіс, ми мусили перед ним поступитись, бо він стоїть вище за нас.

Царевич подумав, що все-таки гонитва за Техенною принесла йому занадто багато лиха. Водночас він глибоко відчув справедливість закону, який не дозволяє полководцеві залишати військо. В душі він мусив визнати, що вчинив неправильно, але це ще більше вражало його гордість і сповнювало ненавистю до жерців.

«Отже, — думав він, — я вже втратив незалежність, ще навіть не ставши фараоном (нехай живе вічно мій святий батько!). Тому я вже тепер мушу вирватися з пут, а для цього треба насамперед мовчати… Пентуер має рацію: мовчати, завжди мовчати… і, як коштовності, зберігати в скарбниці пам’яті свій гнів. А коли та скарбниця наповниться по вінця…

О пророки, ви мені колись заплатите!..»

— Ти не питаєш, достойний володарю, про наслідки бою? — звернувся до нього Тутмос.

— Ага, справді. Що там?

— Понад дві тисячі полонених, понад три тисячі вбитих

і тільки кількасот утекло.

— Скільки ж тоді було війська у лівійців? — здивовано мовив царевич.

— Шість чи сім тисяч.

— Не може бути… Невже в такій сутичці могло загинути майже все військо?

— А так воно і є: це був страшний бій, — відповів Тутмос. — Ти оточив їх з усіх боків, решту зробили воїни, ну… і достойний Ментезуфіс… Про таку поразку ворогів Єгипту не згадується навіть у написах на могилах найславетніших фараонів.

— Іди вже спати, Тутмосе, я стомився, — перебив його царевич, відчувши, що пиха починає туманити йому голову.

«Невже це я здобув таку перемогу?.. Це неможливо!» — подумав він.

Царевич кинувся на звірині шкури, але, незважаючи на смертельну втому, довго не міг заснути.

Лише чотирнадцять годин минуло з тої хвилини, коли він наказав розпочати битву… Невже лише чотирнадцять годин?.. Неможливо!..

Він виграв таку битву?.. Але ж він навіть не бачив цієї битви, а лише жовті густі хмари куряви, туман, звідки виривалися нелюдські крики. От і зараз він бачить цю хмару, чує крик, відчуває спеку, а, власне, ніякої битви нема…

Потім перед царевичем з’явилася неосяжна пустеля, серед якої з величезними зусиллями він просувався через піски… У нього та в його людей були найкращі коні на все військо, але, незважаючи на це, вони повзли, як черепахи… А яка спека!.. Неможливо, щоб людина витримала таке пекло.

А ось зривається тифон, заслоняє весь світ, пече, їсть, душить… З постаті Пентуера сиплються білі іскри… Над їхніми головами гуркочуть громи — такого він не чув іще ніколи… Потім тиха ніч в пустелі… Гриф, що мчав у пісках, темний силует сфінкса на вапняковому узгір’ї…

«Я стільки бачив, стільки пережив, — думав Рамзес, — був при спорудженні наших храмів, був навіть при народженні великого сфінкса, який існує одвіку… Невже все це сталося протягом чотирнадцяти годин?..»

І остання думка промайнула в голові царевича: «Людина, яка стільки пережила, не може жити довго…»

Його пройняло холодом з голови до ніг, і він заснув.

Наступного дня царевич прокинувся години через дві після того, як зійшло сонце. В очах різало, боліли всі кістки, він трохи кашляв, але думки його були ясні і серце повне відваги…

При вході в намет стояв Тутмос.

— Ну, що? — спитав царевич.

— Вивідувачі з лівійського кордону сповіщають дивні речі, — відповів царський улюбленець. — До нашої ущелини наближається великий гурт людей, але це не військо, а беззбройні жінки й діти, а на чолі їх— Мусаваса і найзнатніші лівійці.

— Що ж це може означати?

— Мабуть, хочуть просити миру.

— Після однієї битви? — здивувався царевич.

— Але якої!.. До того ж страх помножує в їхніх очах наше військо… Вони відчувають своє безсилля і бояться нашого нападу, бояться смерті…

— Подивимось, чи не воєнні це хитрощі, — відповів царевич, подумавши. — А як там наші?

— Відпочили. Здорові, ситі, напоєні й веселі. Тільки…

— Що?

— Патрокл помер уночі, — прошептав Тутмос.

— Як?! — скрикнув царевич, схопившись на ноги.

— Одні кажуть, що він перепився, другі… що це — кара богів… Обличчя у нього було синє, а на губах піна…

— Як у того невільника в Атрібі, пам’ятаєш?.. Звали його Бакура. Він увірвався в залу із скаргою на номарха і, звичайно, тієї самої ночі вмер… з перепою!.. Так?

Тутмос опустив голову.

— Ми мусимо бути дуже обережні, мій повелителю, — шепнув він.

— Постараємось, — спокійно відповів царевич. — Я не буду навіть дивуватися з смерті Патрокла… Бо що може бути особливого в тому, що вмер якийсь п’яниця, який ображав богів… ба навіть жерців…

Але Тутмос у цих глузливих словах відчув погрозу.

Царевич дуже любив вірного, як собака, Патрокла. Він міг забути багато власних кривд, але його смерті не простить ніколи.

Перед полуднем до табору царевича прибув з Єгипту ще один свіжий полк — фіванський. Крім того, кілька тисяч людей і кілька сотень ослів принесли великі запаси харчів і намети. Водночас, з лівійської сторони знову прибули вивідувачі з донесенням, що юрба беззбройних людей, яка суне до ущелини, все збільшується.

За наказом наступника трону численні кінні загони розвідали околицю в усіх напрямках, чи не криється де вороже військо. Навіть жерці, взявши з собою маленьку капличку Амона, зійшли на вершину найбільшого узгір’я й відправили там службу. Повернувшись до табору, вони запевнили наступника трону, що до них справді суне кількатисячна юрба беззбройних лівійців, але війська немає ніде, принаймні на три милі довкола.

Царевич почав сміятися з такого донесення.

— В мене добрі очі, — сказав він, — але на такій відстані і я не побачив би війська.

Жерці, порадившись між собою, заявили царевичу, що коли він заприсягнеться не розповідати про те, що побачить, людям невтаємниченим, то переконається, що можна бачити дуже далеко.

Рамзес присягнувся. Тоді жерці поставили на одному узгір’ї вівтар Амона й почали молитись. А коли царевич умившись, скинув сандалі й подарував богові золотий ланцюг і курильницю, вони завели його в тісний, зовсім темний ящик і звеліли дивитися на стіну.

Незабаром він почув молитовний спів, під час якого на внутрішній стіні ящика з’явилося ясне коло. Потім воно помутніло, і царевич побачив піщану рівнину, посеред неї скелі й азіатські форпости біля них.

Жерці почали співати голосніше, й картина змінилась. Стало видно другий клаптик пустелі, а на ньому — юрбу людей, не більших від мурашок. Незважаючи на це, рухи, вбрання й навіть обличчя людей було так добре видно, що царевич міг би їх описати.

Здивуванню наступника трону не було меж. Він протирав очі, торкався рукою до рухливого зображення… Раптом він повернув голову, картина зникла, і стало темно.

Коли він вийшов з каплички, старший жрець спитав його:

— Ну що, ерпатре, тепер ти віриш у могутність єгипетських богів?

— Справді, — відповів Рамзес, — ви такі великі мудреці, що цілий світ повинен шанувати вас і приносити вам жертви. Якщо ви так само можете бачити майбутнє, то ніхто не може з вами змагатися.

На ці слова один із жерців зайшов до каплички і почав молитись. Незабаром звідти озвався голос:

— Рамзесе!.. Доля держави вирішена, і, перше ніж настане другий місяць уповні, ти будеш володарем Єгипту.

— О боги!.. — скрикнув вражений царевич. — Невже мій батько так тяжко хворий?

• Предыдущая
• 99/162
• Следующая