Фараон - Прус Болеслав - Страница 100

• Предыдущая
• 100/162
• Следующая

Він упав обличчям на пісок, а один із жерців, що правили службу, запитав його, про що він хоче ще дізнатись.

— Скажи, отче Амоне, — спитав царевич, — чи справдяться мої наміри?

Незабаром з каплички озвався голос:

— Якщо ти не почнеш війни із Сходом, будеш приносити жертви богам і шануватимеш їхніх слуг, тебе чекає довге життя і сповнене слави царювання…

Після цих чудес, які сталися серед білого дня, у відкритому полі, царевич, схвильований, повернувся до свого намету.

«Ніхто не може протистояти жерцям!..» — думав він тривожно.

У наметі він застав Пентуера.

— Скажи мені, мій раднику, — звернувся він до нього, — чи можете ви, жерці, читати в людському серці й бачити його таємні наміри?

Пентуер заперечливо похитав головою.

— Швидше людина побачить, що є всередині скелі, ніж збагне чуже серце. Воно замкнене навіть для богів, і лише смерть відкриває його думки, — відповів він.

Царевич глибоко зітхнув, але не міг позбутись тривоги. Коли надвечір треба було скликати військову раду, він запросив на неї Ментезуфіса й Пентуера.

Ніхто не згадував про наглу смерть Патрокла; може, тому, що були нагальніші справи. Прибули лівійські посланці і благали від імені Мусаваси милосердя для його сина Техенни, обіцяючи Єгиптові покору й вічний мир.

— Злі люди, — сказав один з посланців, — обдурили наш народ, запевнивши, що Єгипет безсилий, а його фараон — лише тінь володаря. Але вчора ми переконалися, яка могутня ваша рука, і вважаємо за краще скоритися вам і платити данину, ніж наражати людей на неминучу смерть, а наше майно — на пограбування.

Коли військова рада вислухала ці слова, лівійцям наказали вийти з намету, і царевич Рамзес прямо спитав святого Ментезуфіса, яка його думка, що немало здивувало воєначальників.

— Ще вчора, — відповів достойний пророк, — я радив би відкинути прохання Мусаваси, перенести війну в Лівію і знищити кубло розбійників. Але сьогодні я дістав такі важливі відомості з Мемфіса, що подаю свій голос за милосердя до переможених.

— Чи не хворий мій богорівний батько? — стривожено спитав царевич.

— Хворий. Але поки ми не покінчимо з лівійцями, ти, достойний наступнику, не повинен про це думати…

А. коли царевич сумно похилив голову, Ментезуфіс додав:

— Я мушу виконати ще один обов’язок… Учора, достойний царевичу, я насмілився зробити тобі зауваження, що для такої нікчемної здобичі, як Техенна, головнокомандувач не повинен був кидати військо. Сьогодні ж я бачу, що помилявся, бо якби ти, володарю, не схопив Техенни, ми не мали б такого швидкого миру з Мусавасою… Мудрість твоя, найстарший полководче, виявилася вищою за закони війни…

Царевича вразили ці слова Ментезуфіса.

«Чому він так каже?..» — подумав Рамзес. — Видно, не тільки Амон знає, що мій святий батько хворий…»

І в душі наступника трону знову прокинулись давні почуття: зневага до жерців та недовіра до їхніх чудес.

«Отже, не боги провіщали мені, що я скоро буду фараоном, а прийшла звістка з Мемфіса, і жерці обдурили мене в каплиці. А якщо вони обдурили в одному, то хто поручиться, що й та картинка пустелі, показана на стіні, не була також ошуканством?..»

Оскільки царевич весь час мовчав, що приписували його смуткові з приводу хвороби фараона, а воєначальники теж не зважувались говорити після рішучих слів Ментезуфіса, військова рада скінчилась. Одностайно ухвалили взяти якнайбільшу данину з лівійців, пославши до них єгипетський гарнізон, і припинити війну.

Тепер уже всім було ясно, що фараон помре. А Єгиптові, щоб справити своєму володареві достойний похорон, потрібен був мир і спокій.

Вийшовши з намету, де відбувалася рада, царевич спитав Ментезуфіса:

— Хоробрий Патрокл згас цієї ночі; чи думаєте ви, святі мужі, віддати шану його останкам?

— Він був варвар і великий грішник, — відповів жрець, — але він зробив такі великі послуги Єгиптові, що треба подбати про його загробне життя. Якщо ти дозволиш, достойний царевичу, ми ще сьогодні відправимо тіло цього мужа в Мемфіс, щоб зробити з нього мумію і одвезти у Фіви на вічне перебування серед царських гробниць.

Царевич охоче згодився, але підозріння його зросло ще більше.

«Вчора, — думав він, — Ментезуфіс лаяв мене, як ледачого учня, і ще дяка богам, що не побив по спині києм, а сьогодні говорить зі мною, як слухняний син з батьком, і мало не падає ниць. Чи не означає це, що до мого намету наближається влада, а разом з нею й час розплати?..»

Від таких думок гордість царевича зростала, а серце його сповнювалось гнівом проти жерців. Цей гнів був тим небезпечніший, що був затаєний, як скорпіон, що, причаївшись у піску, отруйним жалом ранить ногу необережного.

Уночі вартові дали знати, що юрба лівійців, які просили милосердя, увійшла до ущелини. В пустелі справді видно було відсвіти їхніх вогнищ.

Зі сходом сонця заграли труби, і все єгипетське військо в повному озброєнні вишикувалось у найширшому місці долини. За наказом царевича, який хотів іще більше налякати лівійців, поміж шеренгами воїнів поставили мирних носіїв, а серед кінноти — погоничів на ослах. І вийшло так у цей день, що єгиптян стало як піску в пустелі, і лівійці трепетали, мов голуби, над якими кружляє яструб.

О дев’ятій годині ранку до намету царевича під’їхала його золочена бойова колісниця. Коні, прикрашені страусовими перами, рвалися так, що кожного з них мусили тримати двоє конюхів.

Рамзес вийшов з намету, сів у колісницю і сам узяв віжки, а місце візника зайняв поряд з ним його радник Пентуер, Один з воєначальників розкрив над царевичем величезний зелений парасоль, а ззаду і по обидва боки колісниці йшли грецькі офіцери в позолочених панцирах. На певній відстані за почтом царевича посувався невеликий загін гвардії, що оточував Техенну — сина лівійського володаря Мусаваси.

За кількасот кроків від єгиптян, біля виходу з ущелини, стояла смутна юрба лівійців, що благали милосердя в переможців.

Коли Рамзес виїхав із своїм почтом на узгір’я, де він мав приймати ворожих посланців, військо на його честь зняло такий крик, що хитрий Мусаваса засмутився ще гірше й сказав лівійським старшинам:

— Істинно кажу вам, так кричать воїни, які люблять свого полководця.

Тоді один із найнеспокійніших лівійських князів, великий розбійник, шепнув Мусавасі:

— А не думаєш ти, що в цю хвилину ми вчинимо краще, якщо довіримось швидкості наших коней, а не ласці фараонового сина?.. Адже він — мов лютий лев, який, навіть гладячи, здирає шкуру; а ми — мов ягнята, відірвані від сосків своєї матері.

— Роби як хочеш, — відповів Мусаваса, — вся пустеля перед тобою. А мене народ вислав, щоб я спокутував свої гріхи, і, що найголовніше, я маю сина Техенну, на якому царевич зірве свій гнів, якщо я не зумію його вблагати.

До юрби лівійців прискакали два азіатські верхівці й нагадали, що царевич чекає на вияв їхньої покори.

Мусаваса гірко зітхнув і пішов до пагорка, на якому стояв переможець. Ніколи ще не долав він такої важкої дороги!.. Цупке полотно — ознака покути — погано прикривало йому спину; голову, посипану попелом, немилосердно пекло сонце; босі ноги колола жорства, а серце гнітив смуток — і власний, і переможеного народу.

Він пройшов усього кількасот кроків, але не раз зупинявся, щоб перепочити. Часто оглядався назад, щоб пересвідчитись, чи голі невільники, які несли дари для царевича, не крадуть золотих обручок або ще гірше — самоцвітів. Адже Мусаваса, як муж досвідчений, добре знав, що люди охоче користуються з чужого нещастя.

«Дяка богам, — потішав себе в своєму горі хитрий варвар, — що мені судилося скоритись царевичу, який не сьогодні-завтра надіне шапку фараона. Володарі Єгипту — великодушні, особливо в хвилину перемоги. Якщо я зумію зворушити мого владику, він зміцнить мою владу в Лівії й дозволить мені збирати великі податки. Справжнє чудо, що сам наступник трону схопив Техенну, — він-бо не тільки не скривдить його, а ще й обсипле почестями…»

• Предыдущая
• 100/162
• Следующая