Фараон - Прус Болеслав - Страница 69
- Предыдущая
- 69/162
- Следующая
«Все це гарне, — мовив він сам до себе, — але ще кращі були б меблі з чистого золота, а дзбани — з коштовних каменів».
Очі його мимоволі звернулися в той куток, де стояла статуя, покрита гаптованим серпанком, і — зітхала.
«Зітхай собі, зітхай! — подумав він, беручи курильницю, щоб спалити пахощі перед статуєю Амона. — Добрий цей бог, — розмірковував він далі, — що цінить розум мудреців, навіть босих, і платить їм по справедливості. Який чудовий маєток дав він мені!.. Хоч, правда, і я його вшанував, виписавши подвійним письмом ім’я «Амон» на дверях тієї мазанки. Або як чудово я вирахував йому, скільки курячих яєць він може взяти за сім куріпок. Правду казали мої наставники, що мудрість навіть богам одкриває уста».
Він знову глянув у куток. Закрита серпанком статуя знову зітхнула.
«Цікаво мені знати, — мовив сам до себе писар, — чому мій друг Амон заборонив мені доторкатися до цієї штуки, що стоїть он там, у кутку? Звичайно, за такий маєток він мав право поставити мені свої умови, хоч я йому нічого такого не зробив би. Бо якщо цей маєток — моя власність, якщо я можу користуватись усім, що тут є, то чому ж я не можу до цієї речі навіть доторкнутись?.. Сказано: не можна доторкатись! Можна ж зрештою побачити…»
Він підійшов до статуї, обережно зняв з неї серпанок, подивився… Щось дуже гарне. Ніби гарний юнак, але й не юнак… Довге, аж до колін, волосся, ніжні риси обличчя, і сповнений чарівливості погляд.
«Хто ти такий?» — спитав він статую.
«Я жінка», — відповіла вона йому таким ніжним голосом, що ввійшов у його серце, як фінікійський кинджал.
«Жінка?.. — подумав писар. — Цьому мене не вчили в школі жерців»,
«Жінка?.. — повторив він. — А що це в тебе отут?..» «Це мої очі».
«Очі?.. Що ж ти можеш побачити такими очима, які можуть розтанути від першого променя сонця?»
«Бо мої очі зовсім не для того, щоб я ними дивилась, а для того, щоб ти в них дивився», — відповіла статуя.
«Дивні очі!» — промовив сам до себе писар, походжаючи по кімнаті.
Він знову зупинився перед статуєю і запитав: «А це що в тебе?» «Це мої уста».
«Клянусь богами, ти помреш з голоду! — вигукнув він. — Бо такими маленькими устами не можна наїстись!..»
«Вони зовсім не для того, щоб їсти, — відповіла статуя, — а для того, щоб ти їх цілував».
«Цілував? — повторив писар. — І цього мене не вчили в школі жерців… А це ось… що це в тебе?»
«Це мої рученьки».
«Рученьки?.. Добре, що ти не сказала, що це руки, бо такими руками ти, мабуть, нічого не могла, б зробити, навіть видоїти вівцю».
«Мої рученьки не для роботи».
«А для чого ж?» — здивувався писар, перебираючи її пальці…
(— Як я твої, Камо, — мовив наступник трону, гладячи ніжну руку жриці). «Але для чого ж такі руки?» — все допитувався писар. «Щоб я ними обнімала тебе за шию».
«Ти хочеш сказати — «хапала за шию?» — скрикнув злякано писар, якого жерці завжди хапали за шию, коли хотіли відшмагати різками.
«Не хапала, — промовила статуя, — а отак…»
— І вона обняла його за шию руками, — розповідав царевич, — отак… (Тут він обвив руками жриці свою шию). І притулила його до своїх грудей ось так… (Тут він пригорнув до себе Каму).
— Володарю, що ти робиш?.. — шепнула Кама. — Адже це смерть моя…
— Заспокойся, — відповів царевич. — Я тобі тільки показую, що та статуя робила з писарем…
«В цю мить задрижала земля, зник палац, зникли собаки, коні й невільники. Узгір’я, вкрите виноградом, обернулося на скелю, оливкові дерева — на терен, пшениця — на пісок…
Писар, отямившись в обіймах своєї коханки, збагнув, що він залишився таким же злидарем, яким був учора на дорозі. Але він не жалкував за багатством, бо біля нього була жінка, яка його кохала й пестила!».
— Отже, все зникло, а жінка не зникла?.. — наївно вигукнула Кама.
— Милосердний Амон залишив її йому на втіху, — відповів царевич.
— О, то, виходить, Амон був милостивий тільки до писаря, — зауважила Кама. — Але що має означати вся ця історія?
— Відгадай. Ти ж чула, чого зрікся бідний писар за поцілунок жінки…
— Але трону він, напевно, не зрікся б, — перебила жриця.
— Хто знає?.. Якби його дуже попросили, — пристрасно шептав Рамзес.
— О ні!.. — вигукнула Кама, вириваючись з його обіймів. — Хай він не зрікається трону, бо що ж тоді залишилося б від його обіцянок Фінікії?..
Обоє дивились одне одному в очі довго-довго. І тоді царевич відчув ніби рану в серці і. ніби з тієї рани витікало якесь почуття. Не пристрасть, ні, пристрасть лишилась, а пошана й довір’я до Ками.
«Дивні ці фінікіянки, — подумав наступник трону, — можна за ними гинути з любові, але не можна їм вірити…»
Він відчув, що втомився, і попрощався з Камою. Глянув по кімнаті, наче йому важко було покинути її, і, виходячи, мовив собі в думці:
«А все-таки ти будеш моєю, і фінікійські боги не вб’ють тебе, якщо дбають про свої храми й жерців».
Не встиг Рамзес вийти за поріг, як до покою Ками вбіг молодий грек, дуже вродливий і дуже схожий на єгипетського царевича. Обличчя його палало від люті.
— Ліконе!.. — злякано скрикнула Кама. — Що ти тут робиш?
— Підла гадино! — відповів грек звучним голосом. — Ще й місяця не минуло від того вечора, коли ти присягалась, що кохаєш мене, що втечеш зі мною до Греції, а вже другому коханцеві кидаєшся на шию… Чи померли боги, чи втекла від них справедливість?..
— Шалений ревнивець! — вигукнула жриця. — Ти іще вб’єш мене…
— Тебе напевно уб’ю я, а не твоя кам’яна богиня… Цими руками я задушу тебе, — крикнув він, простягаючи руки, як кігті, — якщо ти станеш коханкою…
— Чиєю?..
— Хіба я знаю?.. Мабуть, обох: того старого ассірійця і того царевича, якому я розвалю каменем голову, якщо він буде тут волочитися… Царевич!.. Має всіх дівчат з усього Єгипту і… ще йому хочеться чужих жриць. Жриці для жерців, а не для чужинців…
Кама вже заспокоїлась.
— А хіба ти не чужий нам? — запитала вона глузливо.
— Змія!.. — знову вибухнув грек. — Я не можу бути чужим для вас, бо своїм голосом, яким обдарували мене боги, служу вашим богам… Скільки разів, використовуючи мою схожість з наступником єгипетського трону, ви обманювали дурних азіатів, що він потай визнає вашу віру?..
— Тихіше! Тихіше! — шептала жриця, затуляючи йому рот рукою.
Мабуть, в її дотикові було щось чарівне, бо грек заспокоївся й почав говорити тихіше:
— Слухай, Камо. Незабаром до Себенітської затоки прибуде грецький корабель, який веде мій брат. Постарайся, щоб верховний жрець вирядив тебе до Пі-Уто, звідки ми втечемо нарешті на північ Греції, в таке місце, яке ще не бачило фінікійців…
— Але побачить їх, якщо я там сховаюсь, — перебила жриця.
— Якщо хоч волосина впаде з твоєї голови, — шептав розлютований грек, — я присягаюсь, що Дагон… що всі тутешні фінікійці поплатяться життям або згниють у копальнях! Побачать вони, що може грек…
— А я тобі кажу, — відповіла тим самим голосом жриця, — що, поки я не зберу двадцяти талантів, і кроку не ступлю… А в мене їх тільки вісім…
— Звідки ж ти візьмеш решту?
— Мені дадуть Саргон і намісник.
— На Саргона згоден, а царевича не хочу!..
— Дурний ти, Ліконе! Хіба ти не бачиш, чому трохи подобається мені цей хлопчак?.. Бо він схожий на тебе!..
Грек зовсім заспокоївся.
— Ну, ну!.. — буркнув він. — Я розумію, що коли жінці доводиться вибирати між наступником трону і таким співаком, як я, мені нічого боятись… Але я ревнивий і запальний, тому прошу, щоб ти якнайменше принаджувала його до себе.
Він поцілував її, вибіг з палацика і зник у темному садку. Кама погрозила йому вслід кулаком.
— Нікчемний блазень!.. — прошептала вона. — Ти можеш бути у мене хіба що рабом, який співатиме мені для втіхи…
- Предыдущая
- 69/162
- Следующая
