Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 46

• Предыдущая
• 46/73
• Следующая

— Де це ви блукали, гер Зігфрид?

Хлопчина клопотався в своїй кухоньці, готуючи

каву, й на питання скупо відмігся, що було завдання особисто від Магістра. Паскудне і гидке!

— А мені тут влаштували свято, — не втримався від хвастощів Теренс. — Одержав Нобеля за мою мазанину.

— Поздоровляю, — буркнув байдуже парубчак. І враз похопився: — Що ж це я, свиня, тільки про себе дбаю. Зараз зробимо каву й для вас, гер Реттіган.

— Не клопочіться, я просто так. Хотів з вами порадитись, бо лицарі з підземелля ведуть себе трохи дивно.

— Ви наївна людина, гер Реттіган, — каже парубчак, наливаючи в чашечки каву. — Всі вони бандити! Але є ще бандити страшніші за них. Тільки вони далеко звідси, на вулиці Ульмштрасе. Чули про таку? Штаб ордену «Чорне сонце», вищий орган нашого безсмертного руху. — Зігфрид вмощується на диванчику коло Теренса, блідий і змучений своїми нічними мандрами. — Скажу вам правду: ці європейські нібелунги планують не більше, не менше, як залізти в кишеню України. Для того вони й послали сюди, в кримські гори цю банду на чолі з Магістром. Я їх давно розкусив. Треба було сховатися від влади, від міліції і органів безпеки, то вони розколупали оце гірське поселення кримських колоністів, влаштували собі в гроті підземний бункер, понавішували в ньому всякого готського начиння й прикрас, і ось маєш: уже в них є опорний пункт в Криму. Тут і зброя, і радіостанція, і запаси всякої древньогерманської літератури.

— Невже Магістр вірить у велику війну? Це ж ядерна катастрофа! — кинув Теренс. Йому аж зимно стало. Сидів у самих трусах і майці.

— Не-е-е! Мюнхенці великої війни не хочуть. Можливо, дійде до сутичок по балканському варіанту. Етнічні чвари, татарські заворушення, боротьба за переділ земель, втручається Туреччина, за нею весь Союз Східних держав, Крим стає полем бійки, і тоді встряне хтось — або Росія, або й мюнхенці.

— Ну, годі, набалакав, — каже ледь чутно Теренс. — Лягай спати.

— Не вийде!

— Чому? Ти ж виконав якесь секретне доручення гера Магістра, то можеш бути вдоволений. Вас, німців, Україна прийняла як своїх, а ви... влаштовуєте на її землі військові і терористичні бази.

Тоді парубчак з циганкувато розкустраним волоссям припадає всім тілом до американця — від першого дня відчув до нього симпатію — і бубонить йому в обличчя: ніяких військових баз, ніякої війни, а просто мюнхенським бізнесменам кортить заграбастати всю кримську перлину, завалити її своїми товарами, щоб німецьке барахло стало «юбер алес!», щоб німецька культура стала «юбер алес!». І для цього його посилають на всілякі паскудні діла. І він їх виконує. «Ти розумієш, я їх виконую, бо вони мене витягнули, з петлі, і я в їхніх руках».

— Все одно лягай поспи, ти нічого страшного не накоїв.

— Не накоїв?.. — підхоплюється з тапчана Зігфрид. — То вам так здається. Мене посилають тільки на .мокрі справи. І вчора послали... Я ж кращий снайпер в їхній групі, гер Реттіган. Убивця! — Його голос задрижав: — І вчора я вбив її!

— Кого?

— Дівчину... якусь гарненьку дівчину... її давно хотіли знищити, бо вона дуже заважала їм. У неї зв’язки з якимось магічними силами в космосі, їй усе вдається, навіть співпраця з Президентом України. І тому мені було наказано: убий її! І тепер, я певен. Президент оголосить розшук убивці, себто мене, і я просто не знаю, як бути далі.

У Теренса загупала в скронях кров. Вмить здогадався, про кого мова. Все тіло йому обм’якло, думка шарпнулася і затаїлася. Невже вона? Невже його люба, зрадлива, прекрасна Віруня? Невже все кінчено? Він зібрав у собі сили і сухо запитав: як ім’я дівчини?

— Мені не сказали. Просто фото її... ось воно.. — Циганчук поліз до нагрудної кишені, добув маленьку, прим’яту фотографію. — Вона така гарненька, темненьке волосся... Повірте мені, Теренс, коли я взяв її на приціл, у мене стислося серце...

— І ти натиснув на спусковий гачок?

— Мусив.

Сумніву не лишалось. Вірунька вбита! На приморській трасі, перед президентським домом... Теренс приплющив очі, і якісь заспокійливі хвилі раптом накотилися на нього. Що ж, є справедливість у світі! Спочатку зрадила його, перекинулась до іншого, а потім одержала за це снайперську кулю! Ось він — голос Космосу! Мудрий і справедливий! Який нікому ніщо не прощає.

Підвівшись з канапи, Теренс обвів сліпим поглядом притулок циганкуватого снайпера: скромна шафа для книжок (до речі, дуже любив поетів середньовіччя!) якісь гравюри на стінах, портрет жінки у чорній рамці... Ага, Зиґфрідова бабуся, остання ниточка, що зв’язувала його з батьківщиною древніх германців.

— Не маєте чого-небудь міцнішого за каву? — запитав з дивним полегшенням Теренс Реттіган. І коли курчавий господар добув звідкись пляшку коньяку і налив у келишки пекучого питва, Теренс злісно схопив свою чарку, випив її одним ковтком і сказав з легкою погрозою: — Не ти стріляв містер Зігфрид! Знаємо, хто стріляв, і знаємо, що їм належить за цей постріл!

У Магістра ордену сьогодні клопіткий день. Треба остаточно зважитися на якесь рішення: чи укладати договір із Союзом Східних держав (їхні агенти вже прокралися таємними стежками і живуть в гірських селищах), щоб потому стати проти могутньої Російської держави (й напевне ж, України також), чи готувати підґрунтя для самостійного контролю над Кримом і, зрештою, всією Україною? «Лицарі круглого столу», як величають себе поза всяким жартом терористи, принципово проти Сходу, вони вірять тільки в європейську солідарність і ще в американську, а екстремізм мусульманського світу... З ним клопоту не оберешся.

Розтривожив Магістра й сигнал з моря. Чи, може, скоріше порадував. Сиріусці таки дотримали слова перед слов’янами, збудували для них грандіозну підводну електростанцію, химерну споруду на глибині п’ятиста метрів, і начебто за рік звідти почнеться перекачка електроструму до Сімферополя, а затим на північ по всій Україні. Ось де справжній Клондайк! Не можна втратити його нізащо. І вони, тевтонці, істинні володарі світової цивілізації, за всяку ціну візьмуть його в свої руки!

До склепу Магістра постукав охоронець: прийшов викликаний ним художник Реттіган. От і добре, треба нарешті погомоніти з ним по-щирості! Магістр підводиться з крісла і наганяє на обличчя доброзичливу посмішку.

— Сідайте, гер Реттіган, і скажіть мені, як другові: чому сьогодні за сніданком ви засмутили нас своєю похмурістю? Здається, ми для вас дещо зробили. Нобелівська премія, вернісажі в Парижі і Лондоні... Самі розумієте, що такі речі вимагали чималих зусиль і коштів.

— Не буду лицемірити, гер Магістр, —викладає перед шефом свої гризоти Теренс. — Мені набридло бавитися в «лицарів». Дозвольте мені відбути в Штати.

— Щоб назавжди загубилися ваші сліди?

— Буду вашим надійним речником. Якщо зраджу ваші ідеали, то ваші агенти знайдуть мене. Дозвольте мені повернутися додому.

— Ну, що ж, прошу. Хоч зараз, — знітився Магістр. — Звичайно, я розумію ваш настрій, гер Реттіган. Зрада коханої, її раптове одруження, до того ж так цинічно проілюстроване в пресі... Можу вам тільки поспівчувати.

— Моєї зрадливої нареченої вже немає в живих, — з викликом дивиться в вічі Магістрові Теренс. — Ви наказали її застрелити!

— О, ви все знаєте.

— Чув по радіоприймачу. Як сповістив коментатор, убита бандитами з гір!

Магістр спалахує гнівом. І, показавши на старовинний, в золотих піхвах меч, що лежить поруч нього на дивані, виголошує з патетичністю вуличного оратора:

— Германці ніколи не були бандитами! Але вони й ніколи не дарували образ. Надто кревних! «Чорний орден» СС, як і його вища ланка — «Чорне сонце» СС, ці святі військово-лицарські організації жерців завжди мали за обов’язок знищувати всіх підозрюваних, всіх зрадників і перекинчиків, до того ж знищувати за особливим лицарським ритуалом. Ми не говорили вам про наші переживання, але Магіум ордену сприйняв, як власну, кревну образу те, що ваша кохана фройляйн Віра Сікора вийшла заміж, себто зрадила вас і вашу любов. А тому прийнято ухвалу: знищити її!

• Предыдущая
• 46/73
• Следующая