Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 45

• Предыдущая
• 45/73
• Следующая

Але одного дня падає просто таки дика новина. Принесено газету (їх він читає регулярно), принесено її начебто випадково, хоча, видно, й не зовсім випадково. Звичайна курортна газета, з пляжними новинами, з усіляким побутовим дріб’язком, з дурними жартами, анекдотами, листами дописувачів, з силою всяких пляжних фотографій: хтось викрасовується у воді, хтось випікає свої пишні тіла, лежачи під палючим сонцем, там песик зазирає в об’єктив, а там цілуються безсоромні закохані, ще й досить фривольно...

І раптом... Боже!., що він побачив? Розгорнувши газету, Теренс впивається в неї очима. Молоденька, вродлива дівчина-наречена в сріблясто білій фаті горнеться до свого коханого жениха, і личко у неї таке... хіба ж можна в це повірити?., личко її не чиєсь, а отієї найдорожчої йому дівчини — Віруні! І хоча й присмучене воно трохи, але ж це саме її личко, з її повненькими губенятами, з ясно-карим поглядом вузеньких оченят, і рука її з золотим перснем (шлюбним!) на плечі в щасливого жениха теж Віруньчина! А під знімком ще й підпис: «Ті, що мріють перепливти на своєму шлюбному суденці всі моря-океани!». В чому й ставлять свій підпис Віра Сікора із своїм достойним майбутнім мужем ім’я-рек...

Оце номер! Газета летить на підлогу, й Теренс грубо топче фотографію, чавить і нищить її. Всього міг сподіватися художник Реттіган, але ж такої зради!.. За півмісяця його відсутності! Цього світ не знав і знати не буде. Таке не прощається!

Увечері в лицарській храмовій їдальні — Реттігана привозили туди з гірського селища спеціальним критим візком — було особливо шумно і гамірно. Пилося густе червоне вино з великих бутилів, співалися древні германські пісні, галаснява мішалася з вульгарними вигуками і непристойними жартами.

Магістр сидів на чільному місці серед своїх найбільш відданих храмовників, всі в червоних камзолах і білих сорочках з пишними жабо. Тут веселощі вибурхували особливо гучно й розгонисто, тут справді панував дух германської вседозволеності.

В якусь мить зненацька було дано сигнал до тиші, і з бокалом вина статечно підвівся Магістр.

— Майне герен! — мовив він, піднявши келих. — Мені випала нагода порадувати шляхетне товариство лицарів «Чорного сонця» повідомленням незвичайної ваги. Прошу прийняти його, як благовіст для всіх нас, для німецького духу і німецької долі.

Тиша гускне мов крижана ріка під тиском лютого холоду, і в тій тиші слова червоно-чорного Магістра падають, мов зливки розпеченого металу:

— Ми досі жили уявами нашого славетного минулого, ми пишалися європейськими шедеврами минулих століть, такими як Вагнер, Бетховен, Веласкес, Мурильйо, Моцарт, і не здогадувалися, що німецька нація здатна народжувати геніїв і в наш прозаїчний вік технократії і буржуазного індивідуалізму. Але ми, нащадки націонал-соціалізму, ми, які заради майбутнього Великонімеччини зібралися в цьому кримському підземеллі, чекали цього дня і вірили в нього. І він настав.

Западає знову тиша. Вона стає нестерпною, ось-ось вибухне, прорве загати стриманості і вдарить у мури спокою. Лицарі готові зірватися на ноги. Що ж скоїлося? Про якого генія говорить їхній вождь?

Але той все ще зволікає, розтягуючи, мов гуму, свої словосплентіння, говорить про все на світі, згадує розкошуючих німецьких соціал-демократів, які за блиском долара забули про славу нібелунгів, кидає камінець і в президентів України й Росії, у тих самих слов’янських лідерів, котрі знову мріють про свою новітню, на зразок більшовицької, «слов’янську імперію», згадує і про єдино можливий варіант порятунку для цивілізованого людства — встановлення арійської диктатури на європейському континенті, яка лише й здатна позмітати з європейського столу іудейсько-більшовицький бруд.

— Бо тільки арійська культура здатна утримати світ від слов’янської і азіатської навали, майне герен! — проголошує напівістеричним голосом Магістр. — А вона, ця культура — це ми з вами і найперше той, хто вчора в Стокгольмі був названий кращим живописцем світу і одержав поза чергою Нобелівську премію. Я говорю про нашого талановитого німецького художника, нашого новітнього генія станкового живопису Теренса Реттігана!

— Здається, я сплю... я марю... — шепоче ледь чутно сам до себе американець.

У нього гуде в голові, все схоже на радісний і водночас кошмарний сон, де він — лише маріонетка і де його славлять відверті пангерманські завзятці. Так, це про нього мова. Йому треба підвестися. Його підштовхують ліктями сусіди по столу, вимагають відповіді... В скелястому гроті наростає шум, тупіт ніг, вигуки «прозіт», «зіг хайль!» Далі відмовчуватися непристойно. І Теренс підводиться з-за стола.

— Моя відповідь одна, майне герен, — мовить він ледве чутним голосом. — Я вдячний тим, хто допоміг моїм скромним творами знайти таку високу оцінку в Нобелівському комітеті. Я радий, що це принесе втіху моїй правітчизні — Німеччині, але я хотів би сказати й спасибі моїй милій американській землі, де я народився і виріс, і прекрасній Україні, де стільки добрих людей сьогодні дарують мені свою ласку.

Магістр супиться на ті слова, тост ювіляра здається йому дещо ковзьким, а проте він вдає задоволеного і підтримує Теренсові слова:

— Орден «Чорне сонце» несе добро всім європейцям. П’ємо за вас, гер Реттіган, щоб ви й надалі славили німецький дух своїми неперевершеними картинами, своїм істинно германським генієм! Прозіт, майне герен!

Вночі Теренсові не спиться в його маленькому гірському будиночку. Шарпають думки: тепер він став істинним живописцем, він визнаний світом! Тепер він має право на звільнення! Може навіть попрохати Магістра, щоб той відпустив його до Штатів або, принаймні, до Севастополя, де, наскільки йому відомо, ще досі перебуває батько.

Будиночок Теренса на краю селища, на схилі, який спадисто скочується у гірське провалля. Навкруги гори і гори, справжня кам’яна пустеля. Теренс лежить в нагрітій за дня кімнатці, дивиться в стелю, думає. Немилосердна до нього доля. Ой, немилосердна! Забрала в нього кохану, кинула в якусь пустку до темних, підозрілих людей з затаєними амбіціями. А тепер зненацька світова слава!

Може, справді того заслужив, бо його картини в Штатах мали ходу, батько влаштовував йому гучні вернісажі, організовував добрі рецензії, надто в журналі «Мегезін кальчер», де його підносили до небес. Хтозна, чи й справді він так вирізнявся серед бродвейського малярського істеблішменту, а чи батькові гроші торували йому дорогу до визнання й слави. О, любий татусь з його колосальними зв’язками, з мільярдними рахунками в банках багато чого міг владнати. Але ж зараз? Хто допоміг зараз? Невже «Чорне сонце»? Невже Магістр з його нацистськими настроями? Викрав його, привіз у цю гірську пастку, а тепер старається. І недаремно, мабуть, старається. Пауль Реттіган, Голова «Мажестік-12», он кого він бачить перед собою. Тому й про сина подбав, і такий світовий бум зчинив навколо його імені.

Тихо в будиночку. Тут їх двоє живе. За стіною в нього молодий чоловік Зігфрид Рюгенталь, такий як і всі печерні німці, хіба що хитріший. Працює в команді охорони. Циганкуватого вигляду, добрий по натурі і заразом вічно в пронирливій настороженості, до всього придивляється, в усе встромляє носика. Зачепився з хуліганами в якійсь ялтинській забігайлівці, дійшло до бійки, його шпортнули ножем, занесли ножа вдруге, та він якось вирвався з рук бандитів, вихопив у одного з них маленький автомат і дав згаряча чергу по знавіснілому гурту. П’ятьох поклав на місці. Суд виніс йому суворий вирок, мало не смертний, а чи довічне ув’язнення. На тому й край би йому був, але знайшлися добрі люди з місцевих німецьких поселенців — потім з’ясувалося, що підіслані Магістром — у вищих судових інстанціях підкупили кого треба, і він вийшов на волю. Отак і опинився тут. А що від самого шкільного віку блискуче стріляв, то й це знадобилося у таємничому царстві Магістра. Частенько його посилає Магістр кудись із секретними завданням. Він про них мовчить. Таке тут правило, така настанова.

А оце другий день як немає в селищі Зігфрида, зник кудись. Тому, може, й спиться погано Теренсу, що пустка за стіною, нема живої душі. Аж під ранок, коли перші сонячні промені вдарили в небо, загрюкотів Зігфрід на своїй половині дому. Теренс, не витримавши, постукав до нього.

• Предыдущая
• 45/73
• Следующая