Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 47

• Предыдущая
• 47/51
• Следующая

Бал! Бал у Палаці.

З якого приводу? А з приводу відсутності всякого приводу. Так цікавіше.

Хто придумав? Зараз вже не скажеш. Але ідея пішла гуляти, передавалася при особистих зустрічах, записувалася незримими письменами на стінах в умовлених місцях – і впала на сприятливий ґрунт. Всі зібралися, вперше за багато років. Навіть кімнат у Палаці не вистачило, хто молодший – у наметах.

І сьогодні – нічого не помічаємо. Навіть якщо хтось… ну, не будемо вказувати пальцем – якщо з'явилася одна з хлопцем, з яким ще недавно приходила інша… Доведемо цим мужикам, що вони брешуть, коли про жіночу дружбу анекдоти розповідають.

А якщо комусь нема з ким прийти – приворотного зілля не існує… На щастя, не існує! – То Кторта призвела цілий виводок своїх прийомних дітей. Примха в неї така – всиновлювати хлопчиків. Десятками. Не найгірша примха і часто дуже корисна. У цьому залі п'ять сестер звуть її бабусею, хоча по крові це не так. І якщо через дев'ять місяців після балу їх число збільшиться, то… Кторта зробить вигляд, що її це ну зовсім не переймає… Але якщо мама залишить їй маленьку на якийсь час… Бачили щасливі очі? Ну так дочекайтеся такого випадку й подивіться на Кторту. Так, до речі, а це правда, що Босоніжка прийшла не сама? Динозаври мруть зграями…

Розповідай! Нічого не було! Як же! Знаємо ми цих скромниць… Що? Хайнлорітайн? Не може…

Може – може, от якраз спускаються по головних сходах… Так, у цьому сенсі нічого не було, відразу помітно. Як – ти його не знаєш? Пам'ятаєш бал з нагоди народження Сіани? Ну, донька Уртії. А, ну звичайно: якщо в тебе в самої була вагітність, так це поважна причина.

Ну, Арфіаль як завжди – вирішила сама собі пір'я на новий капелюшок добути – і нарвалася, не пам'ятаю точно, але на великого хижака. Звичайно, вбила, але… Ось цей хлопчик із саморобним списом виручати її кинувся. Уявляєш – ми останні примірки робимо, а вона з пораненим на руках! Власне, він уже майже помер, зламано все, що ламається, пошарпаний весь. Ну звичайно ж, допомогли. За таке – та не допомогти? Як зараз пам'ятаю: я його руку відновлюю, адже неправильно, якщо такий хоробрий без правої руки залишиться, а він про Арфіаль марить – і очі-то в неї зірочки, і волосся кольором з нічне небо, – коли тільки й роздивився…

Так ти знаєш, що ця безсердечна зробила? Для початку поклала хлопця в анабіоз, на цілих два роки. Потім оголосила своїм якірцем і випросила для нього окрему кімнату.

Ось приблизно те ж саме всі сказали. Але – етикет! Невтручання. З іншого боку, вона навіть розмовляти з ним забороняла, йде кудись і телепатично передає: «Не підходьте, будь ласка». Що? Тоді це серйозно? Можливо, можливо. Але зараз вона невідомо де. Взяла з нього слово, що буде чекати, а сама…

Дивись, але ж Тірінь не від того, щоб зайняти місце матері. Та й взагалі молодь навколо нього в'ється… Ну звичайно, якщо якась дурна вважає, що шрами псують чоловіка, то… це непорозуміння… треба в монастирі замкнути – щоб воно випадково не наплодило нащадків…

У стайні я зазнав сильного потрясіння. Зрозуміло, не через те, що крім верхового коня жував сіно ще й в'ючний мул – хоча мула я бачив утретє в житті і, напевно, доведеться ще пояснювати людям, що це за звір, але, коли я глянув на стіну, все відразу з голови вилетіло. На стіні, серед кінської упряжі, висіли ольстри і панталер![18] А ось це вже перебір, невідома чаклунко! Заборонено в наш світ прибувати з вогнепальною зброєю. Старійшини дуже розгніваються, якщо дізнаються. Хоча дізнатися, зрозуміло, можуть від кого завгодно, але тільки не від мене.

Чарівниця не стала заходити на перший поверх – відразу піднялася на другий. Цікаво, що двері ключем відкривала – Мелла їй дала чи що? (Третій у Босоніжки, але ця не віддасть нікому.) Я замкнув за собою двері і піднявся в спальню. Постукав у двері – хоча я сам і господар, а приписів чемності дотримуватися треба. У відповідь двері відчинилися самі. П'ять років тому я б на колінах поповз через кімнату. Три роки – так одним стрибком би! А тепер просто підійшов і сів поруч. Що, хазяйко, складно впізнати? І рубців побільшало, і голова сива.

її пальці ковзнули по новому шраму… Так і гладь, Арфіале, так і гладь… Усе забувається, коли ти так гладиш: і запізнення на півтора року, і навіть те, що ти руки на поясі тримала,[19] поки я свій не відчепив. Невже ти думаєш, що я можу?

…Голос дзвенів, хоча говорила тихо:

– Знизу вгору, під сітку шолома. – Радше твердження, ніж питання.

Я кивнув: говорити не хотілося.

– Як же ти пропустив?

– Вибору не було. Тобто був: чи себе рятувати, чи рубати принца.

– При-инца?

– Війна була, Пані.

Війна. Король Старої Батьківщини, власними владиками битий, прислав принца з дружиною – кинути нас під підошви. Вдовиним Берегом нині звуть колись багаті клани Півдня. Згарище на місці Пристані. І вежа ця – друге житло для тебе. Перше, дерев'яне, пішло з димом.

Зняв я голову королевичу. І сам повалився поруч, ледве Мелла з Корітабб витягнули. Тільки я не тоді посивів, а раніше.

Ми вбивали своїх коней.

Ні, не з цього починати треба. Хоча першою завжди згадується кінська бійня. На острові воювали піхотою, пересувалися на човнах, тому ніколи не брали коней. У походи не ходили, а плавали – по річках і вздовж берега. Отож і мій колишній клан рушив виручати південців по воді. А ми, мисливці, затрималися на день, зате взяли не тільки своїх коней…

– Що скажеш, Лонні?

– Повторю слова Шарля: «Чотири поганих ноги краще, ніж дві хороших».

– Я не про це. Ти краще за всіх розбираєшся у війні мечів.

Шарль сам визнає, що нерідко думає за правилами тієї війни, що з вогненним боєм…

– Якщо жителі Півдня знову стануть до відкритого бою, вони знову будуть розбиті.

Це я і сам розумію.

– Якщо повідомлення про число кораблів точне, то їх від півтора до двох тисяч, залежно від того, скільки взяли коней. Хотів би я, щоб їх було більше, жеребців. – Перехопивши мій здивований погляд, пояснив: – Кіннота в них, прямо тобі скажу, доброго слова не варта. У вас, звичайно, і такої немає, але все-таки п'ять хороших піхотинців небезпечніші за двох поганих вершників.

Лонні висмикнув меч і зрубав дві гілки, що нависали праворуч над дорогою.

– У вас… у нас – десятикратна кількісна перевага.

– У бій підуть і жінки! – Ми звернули у кам'янисте русло висохлої річки, коні почали іржати, мабуть, відчувши під каменем воду.

– У бій чи на війну? – Отерець вхопив мого коня за поводи і гостро подивився мені в очі.

Я хотів запитати, яка різниця, – і раптом зрозумів, що починаю тямити, хоча не можу висловити словами.

– Саме так. Є багато причин, через які можна програти битву. І тільки одна, яка веде до програшу війни, – занепад духу. При такому співвідношенні сил ви можете програти хоч сто битв підряд, якщо вже після третьої поразки не благатимете милості у ворога. Третьої – це я для прикладу, хоча й правда: перші поразки не так страшні, як подальші.

– Отаману ти говорив це?

– Казав, і він зрозумів. Але я хочу, щоб зрозумів ти.

…А через кілька тырсів на мене налинуло видіння. Я побачив УСЕ ОДРАЗУ – навіть флотилію північних кланів у половині денного шляху.

– ОТАМАН!

• Предыдущая
• 47/51
• Следующая