Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 46

• Предыдущая
• 46/51
• Следующая

– Візьми свій спис, Нотіваре! – Але метнув я не в нього, а в дерево поруч.

Поки він озирався – погано все ж учений, – я ще двома стрибками наблизився до звалених речей і вихопив з-під ковдри арбалет. Я боявся, що механізм спрацював під час землетрусу, але, спасибі Пані, цього не сталося – зброя залишалася зарядженою. Самострілів на острові майже немає, але впізнали його, зрозуміли. Нотівар зупинився, та тільки вождь ніяк не міг заспокоїтись.

– Вижену! – Це він до тих двох звернувся, що стояли стовпами, свідому непокору запідозрив.

– Розпочни прямо зараз! Прожени всю четвірку і йди в селище сам! – Ніби хтось інший з мене вигукнув. (Іти самому, коли поруч точно є кіт, – невелике задоволення.)

Мисливці шепотілися між собою. Я звернувся до них:

– Багаття було спільним?

– Так.

Слово впало, мов камінь у безодню.

– Але тебе звинувачують…

– Це не має значення! За те обвинувачення мене вигнали з клану. А чия це місцевість?

– Нічия.

– Можна двічі карати за одну і ту саму історію? Можна хапати людину біля спільного вогнища на нічиїй землі? Чи Закону більше немає?

– Багато говориш, – з ненавистю процідив вождь. – Слів навчився…

– Можу й без слів! Мені на суді відмовили в поєдинку – одне це робить вирок незаконним…

Я тоді Нотівара викликати намагався і, думаю, переміг би. Злістю здолав би.

– Так от, я б міг ТЕПЕР вимагати поєдинку, зарубати того дурня, що прийме виклик, – але цим би довів тільки те, що я сильніший. Тому я інше придумав.

Здається, моя, як в Отері кажуть, «логічна конструкція» для більшості слухачів виявилася занадто складною – хоча звістка, що мені відмовили в дуелі, на Мисливців справила враження.

– Замість усього я вашу кішку знищу – тільки під ногами не плутайтеся.

Не дуже складно я висловився, і вони зрозуміли. Хтось із мисливців похитав головою.

– Це не та, та кульгава і набагато більша – я бачив слід.

Кульгава? Ох, як погано. Кульгаючи, на оленів, наприклад, не може полювати – не наздожене, тільки люди їй і залишилися.

– Половина висілків спорожніла, люди збіглися в селище.

Я думаю!

– Та що ви його слухаєте! – Коршер дивився на мене з ненавистю. – Та щоб такий дурень мене вбив!

Коршер вважав мене дурнем, бо підлітком я відповідав ударом на кожну образу – навіть якщо кривдник був явно сильніший, такі ж і займають. Коли на суді я говорив, збиваючись і плутаючись, він ще більше переконався.

– Якщо ти розумний – убий сам кішку. Тут саме розум і потрібен.

– Більше ми про тебе не почуємо.

Виселок ми обійшли тричі, зупиняючись через кожні десять кроків і прислухаючись: Лонні вухами, я – «новим чуттям». Коли я розповів нашим, що маю намір сходити на кішку, – Шарль без слів сунув у ніс кулак, але залишитися з жінками довелося все-таки йому: одружений.

На околиці селища Лонні взявся за роботу, а я його прикривав з арбалетом у руках. При тому шумі, що він піднімав, тільки на «нове чуття» й була надія. Лонні розібрав дах однієї з клунь, відклав найміцніші жердини й розташував їх наново – так, щоб вийшла решітка. Але не вистачило – довелося частину з іншої комори позичати.

– Ну, і як би ти сам із тим упорався? Скажи ще спасибі, що я з дрібнопомісної сім'ї, а попався би справжній аристократ, той, що крім меча і ложки зроду нічого в руках не тримав…

– Ти скоро закінчиш?

– Говорити? Хоч зараз, якщо тобі заважає.

– Ні, клітку робити. Вона наближається.

Лонні зупинився, подивився мені в очі:

– Минулого разу ти сам не зрозумів, що відчуваєш.

– Минулого разу… я ніколи не відчував землетрусу, він перебив усі… тобто відчуття незнайоме перебило «дух» кішки… тобто…

Отерець повернувся до роботи:

– Не хвилюйся, я зрозумів. Залишилося всього нічого… Ще трохи-трохи… Готово!

Увійшовши всередину комори, ми підперли двері колодою й розташувалися поряд, біля однієї стінки – щоб, якщо жердини не витримають, я міг стріляти, не ризикуючи влучити в товариша.

– Ми, напевно, можемо говорити, адже наше завдання – зовсім не ховатися.

Хвилюється Лонні-Рос, балакучка на нього напала. Так і я ж хвилююся, дарма слова одне за одне чіпляються, чи що? Та вже кішок боятися – самі боги веліли. Минуло півтырса, тырс…

– Пішла вона чи що?

– Ні, – я знизив голос, ніби кіт розумів отерську мову, – кружляє.

Ще тырс пройшов…

– Залягла, сволота. Не можу точно сказати, але десь неподалік.

Перевалило за північ, Лонні вже розповів усі отерські анекдоти, заспівав декілька пісень – голос у нього непоганий, – а кішка слухала нас і не ступила з місця.

– Може, навпаки – чекає, поки ми поснемо?

– Навряд чи. Найпевніше, просто-напросто не голодна.

– Вона не голодна, а я холодний.

– Ось чого не можна, так це вогню. На вогонь не піде точно: в цьому схожа з усіма тваринами.

– Знаєш, у мене собака був, так він завжди відчував, коли про нього говорять. Я вже по-всякому: ні клички не згадував, ні слова «собака» – все одно розумів, що це про нього. Може, й твій кіт оце слухає нас та розуміє.

Все може бути, але це звір, а ми люди.

І лише перед світанком, коли задубіли ми гірше нікуди, безшумна тінь з'явилася на даху. Лапи акуратно переставляла, жодного разу не ступивши повз жердини – вони прогиналися під вагою, але тримали. Дійшовши до одного з тих місць, де Лонні прив'язував одну жердину до іншої, – мовчки почала гризти мотузку. Я вистрілив, а отерець не встиг. Тварюка зникла без єдиного звуку, ніби й не було її ніколи.

– Промахнувся ти чи що?

– Треба чекати світанку.

Краще б я справді схибив!

– У лапу ти їй влучив, бачиш слід? Чисто тобі іноходець.

Точно, дві лапи кульгаві й обидві ліві. З трьох кроків! Убивати треба за таку стрілянину!

Може, так і буде – нам тепер тропити, вдруге пастка не спрацює.

– Що ж, ходімо.

Того страху, що ми пережили, словами не описати. Слід був ясним та чітким. І так само ясно було, що нас чекає. Десь хижак зробить петлю і заляже біля стежки. Але ДЕ? Не можу знати – адже поки ми йдемо, нове чуття спить. А часто зупинятися теж не можна – ось-ось сніг піде. І зникне слід. Мене врятував Донні. Коли я почув за спиною: «Еге-еге-гей!» – то озирнувся, як останній дурень.

У ту ж мить отерець штовхнув мене і сам від мене відштовхнувся. Величезна біла туша беззвучно пропливла в повітрі. Я навскид пустив стрілу, влучив у черево. «Лежати», – продзвеніло у вухах, і за цим – два удари, які я вже чув в Отері. Вогняний постріл.

Тиша могла мати лише одне значення. Я піднявся і – звідки тільки сили взяв! – стягнув кішку з отерця. Він був сильно пом'ятий, але дихав. І, між іншим, встиг увігнати свій спис у горло звірові. Я озирнувся: Мелла тримала в руках довгу залізну трубку з двома дірками – одна під одною. Поруч із нею – незнайома мені чарівниця, в чорній шубці.

– Перезаряди свою зброю і підстрахуй нас.

Чаклунки схилилися над Лонні, водячи руками по тілу і вряди-годи переглядаючись.

…Лонні задихав рівніше, відкрив очі, сів. Покрутив головою, здригнувся.

Пальці Мелли стиснули моє зап'ястя, і… і ми опинилися біля місця, де я залишив жінок із Шарлем.

– Я так думаю, що ми там зайві.

Те, що у вежі мене чекають сторонні, я відчув кроків за сто і відразу ж перевірив клинок: досі його жодного разу не заклинювало в піхвах, але все колись буває вперше. Ще кроків через сорок я зрозумів, що гостя одна і що це чарівниця. Причому не Мелла, не Тірінь і не Босоніжка – цих я одразу розпізнаю. Втім, за нинішнього свого настрою я будь-якій з них радітиму, навіть Кторті, хоча вона й зануда. Останніми роками моя вежа стала одним із тих місць, де чаклунки залишають послання одна одній.

• Предыдущая
• 46/51
• Следующая