Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 32

• Предыдущая
• 32/51
• Следующая

– На жаль, мені доповіли не відразу…

Бреше. Все бреше: доповіли миттєво – він сам вирішив спочатку віддати накази. І правильно зробив. Мені довелося повідати майже всю правду, тільки дочку я, як звичайно, назвала сестрою. В очах сталевого кольору блиснуло здивування: він або згадав, що нічого не чув ні про яку сестру, або знає, що в місті немає шляхетних француженок.

– Бачите, шевальє… Моя однокровна сестра… ми з нею дуже дружні, хоча… Вона народжена в законному шлюбі, законному, хоча й таємному та нерівному… Тим не менш… Вона занадто горда, щоб з'являтися в світі. Однак я нічого не пошкодую, аби її врятувати!

Полководець осміхнувся, очі потеплішали:

– Такі почуття роблять Вам честь.

Мені згадалися смутні чутки, що він сам дитя мезальянсу і що його дворянство доведене тільки з боку матері.

– Але, мадам, – як Ви сподівалися…

– Я знаю, що між обложеними й тими, що облягають, коли-не-коли укладають перемир'я, – він кивнув. – Я гадала підкупити під час перемир'я одного з офіцерів, щоб він вивів сестру з міста.

– Це можливо. Це цілком можливо, тільки якщо за це візьметеся Ви самі, Еміліє… – Вже Емілія. – Та Ви можете помилитися: що, як офіцер, до якого Ви звернетесь, вважить її за шпигунку чи пограбує Вас, можливо, навіть гірше, ніж пограбує – адже Вам доведеться говорити з ним наодинці…

Щодо «пограбує та гірше» – навряд чи. Тобто, звичайно, спроба можлива.

– Довіртеся мені, Еміліє! У мене є надійні люди… – І так далі… – Можливо, перемир'я буде оголошено вже найближчими днями.

Тільки якщо Ваш, шевальє, задум провалиться! І зрозуміло, кажучи про найближчі дні, він сам не випускав з уваги найближчі ночі…

– Шевальє, чи не забули Ви…

– Про що, Еміліє?

– Ви так наполегливо приступаєте до дами – чи не час приступати до міста?

– Хо-хо, мадам, ми націлились на довгу облогу!

Тільки не у випадку з дамою.

– Пробачте, шевальє, але кімната, де я чекала прийому, лежить якраз під цією, і я все чула.

– Неможливо!

– Мсьє! Ви звинувачуєте у брехні дворянку, користуючись тим, що в неї тут і зараз немає захисника.

Генерал, здається, онімів від такого звинувачення: воно було, м'яко кажучи, несподіваним.

– Ви сказали своїм офіцерам, що останній гонець, крім депеш, привіз також усне повеління Його Величності: місто повинні взяти французькі війська, але в разі невдачі відповідальність повинна лягти на англійців, і в будь-якому разі справу слід повести тонко – так, щоб не розколоти коаліцію. Тому Ви вирішили…

Мій співрозмовник нагадував кам'яну статую.

– …За п'ятнадцять хвилин до зміни командування почати атаку через щось прикрите.

Статуя статуєю, але галантність не вмерла!

– «Критий шлях», мадам, це фортифікаційний термін…

Плювати мені на терміни.

– Поки англійський генерал прибуде на місце і розбереться, що до чого, – все буде скінчено або в той бік, або в цей. Успіх – його домоглися французи й за планом француза. Поразка – ясно, що англійський командувач усе зіпсував.

– Немислимо, там же немає каміна…

Чому він згадав про камін? Може, то справедлива чутка, що одного разу, сидячи на першому поверсі, він через димар підслухав, як нагорі змовлялися його «прибрати». Хоча, звичайно, та частина легенди, де твердять, нібито змовлялися кардинал Рішельє й леді Вінтер, – маячня: за часів Рішельє він пішки під стіл ходив, а міледі ще й не народилася.

Генерал буквально свердлив мене поглядом.

– Зізнайтеся, мадам, Ви – відьма?

Від свого єства я не відрікаюся ні за яких обставин.

– Шевальє, але ж ми не в Іспанії?

– Мадам, що відбувається в них – огидно. Якщо диявол справді існує…

Отакої!

– …То він отримує душі тих, хто спалює, а не тих, хто горить.

Це також не заперечу. Опісля шевальє заходився щось доводити – та слухала я його краєм вуха, тому що подумки тяглася до своєї доньки. Ясна річ, не розібрала майже нічого, крім загального фону: моїй доньці було страшно! Я кілька разів поспіль наказала йти в схованку, поки не отримала відповідь, що вона вже там.

Тим часом мій співрозмовник дійшов до звинувачення (ще раз зізнаюся – помилкового) в боягузтві.

– Те, що я кажу, мадам, я можу повторити де завгодно. Так, мені не слід було… Але жоден чоловік, який засумнівався в моїй відвазі, не залишився в живих.

Моя донька в небезпеці! Простою облогою її налякати важко – значить, щось ще! Чи не запідозрили її, чи не інквізиція нагорі, в домі? І я зробила те, про що шкодую і досі.

– Ви помиляєтеся, шевальє. Таких чоловіків дуже багато, – бідолаха почервонів, зблід, посинів і позеленів одночасно. – Весь гарнізон Маастріхта та й ополчення городян на додачу сумніваються у Вашій відвазі – коли досі вони не здалися і, проте, досі живі.

Гомеричний регіт.

– Ваша правда, ваша правда, Еміліє! Вони ПОКИ ще живі!

Посміявшись і витерши сльози, шевальє подзвонив у дзвіночок.

– Сержанте! Відберете десяток солдатів і, як тільки вдеретесь у місто, вирушайте до…

– Вулиця Фарбарів, будинок напроти готелю, дверне кільце стирчить із пащі бронзової левової голови.

– Будинок узяти під охорону, з мешканцями поводитися так, якби це були мої родичі.

Сержант у відповідь гаркнув якоюсь провінційною говіркою, я не зрозуміла нічогісінько, але командувач кивнув – і той кулею вилетів.

– Це про всяк випадок. Взагалі, я впевнений, що грабежів не буде: всім відомо, як я поводжуся з мародерами.

Авжеж, солдати патруля явно боялися підозр.

Подальше було неважко передбачити: отримавши першу відсіч і бувши дуже шляхетним, щоб удаватися до сили, шевальє взявся… Ну чому чоловіки такі впевнені, що будь-яка жінка обов'язково хоче заміж?

– Його Величність до мене добре ставиться…

Ну, ще б пак, якщо всіх інших б'ють.

– Як не дивно, саме після ТОГО випадку…

Чули-чули. Королю в очі заявив, що той забув різницю між солдатом і катом. Добре, що величність зволила пустити повз вуха, а то є в нього такий будиночок у передмісті – Бастилія називається… Ну, і далі пішло-поїхало… Маєтки тут, маєтки там, сподівається отримати підтвердження своїх прав на графський титул. «А поки що, підтверджень не маючи, посилає секундантів до всіх, хто сумнівається», – подумки додала я.

– І всього цього, шевальє, Ви згодні позбутися заради хвилинної…

– Не хвилинної, Емілі! Ох, вибачте, я перебив Вас, але не хвилинного спалаху пристрастей!

Насправді він ні на мить не прагнув пожертвувати особистою участю в штурмі заради мене. Просто хотів, щоб я повірила в таку можливість.

– Хвилинної чи ні – ми з Вами можемо обговорити завтра… тобто вже сьогодні, за вечерею.

…Моїй дочці страшно. Моя дочка в біді.

– Еміліє!

– Заодно обговоримо, як нам слід називати одне одного. А також багато інших питань. Я запрошую вас у дім моєї сестри в Маастріхті!

– Еміліє, це не умова, а нагорода! Я все життя мріяв про таку жінку!

І як тільки я – з моїм досвідом – не зуміла передбачити, чим це скінчиться: кулею в лоб!

…Увечері ми перетягнули човен ще й на третє озеро. Тобто це я кажу – «ввечері», а насправді значна частина ночі пішла на це. На світанку ми вже пливли вниз по струмку, роблячи розвідку перед кожним поворотом. У мене просто якийсь обруч горло стискав – так я чув небезпеку. Але нічого виразнішого «нове чуття» мені не підказувало.

Біля гирла струмка Шарль спустився зі скелі похмуріший за хмару.

– Подивися ще ти, господарю, а я поки думати буду.

Піднявся я на скелю… Ну, демони пекла! Як то кажуть, буває й гірше. Але, напевно, рідко. Уявіть: річка тече між скель, зліва вони круто обриваються в воду. Без спорядження, може, і можна пробратися, але я б не ризикнув. Ну, а з вантажем – зовсім немислимо. Праворуч теж скелі не гірші. В одному-єдиному місці вони розступаються, відходять від берега, утворюючи ніби лійку. Носик лійки – доріжка вузенька, ледве двом вершникам роз'їхатись можна, веде кудись у глиб скель. Лійка ця саме там, де поріг на річці, – в човні пропливти не можна.

• Предыдущая
• 32/51
• Следующая