Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 84

• Предыдущая
• 84/138
• Следующая

Я була такою боягузкою, що навіть за рік, коли мої очі зміняться, страхалася цієї зустрічі. Хто б міг подумати, що я залишуся боягузкою, коли я майже незнищенна!

— Ти коли-небудь розглядав самоконтроль як еквівалент дару? — Едвард запитав Карлайла. — Ти гадаєш, що це талант — чи просто результат її підготовки?

Карлайл стенув плечима.

— Це трохи схоже на те, як здатна була чинити Шувaн, хоча й не називала це даром.

— Шуван, твоя товаришка з Ірландського клану? — запитала Розалія. — Я й не знала, що в неї є особливі здібності. Гадала, що в родині має талант тільки Меґі.

— Так, і Шуван так само гадає. Але вона здатна ставити перед собою задачі й майже… волею втілювати їх у життя. Вона вважає, що все це завдяки гарному плануванню, але я завжди думав, що тут щось більше. Коли вона приєднала Меґі до родини, наприклад. Ліум дуже переймався охороною власних теренів, але Шуван хотіла, щоб у неї вийшло, і так і сталося.

Едвард, Карлайл і Розалія всілися в крісла, продовжуючи дискусію. Джейкоб сів поряд із Сетом, наче захищаючись, і мав при ньому знудьгований вигляд. У нього заплющувалися повіки, я була певна, що за мить він просто відключиться.

Я дослухалася до них, але мою увагу відвертало дещо інше. Ренесма й далі розповідала мені про свій день. Я стояла з нею біля скляного вікна, руки мої механічно заколисували, і ми дивилися одна одній у вічі.

Я усвідомила, що решта родини не мала жодних підстав для того, щоб сидіти. Я цілком комфортно почувалася стоячи. Це було так само приємно, як раніше було розтягнутися на ліжку. І я знала, що зможу простояти отак тиждень без руху і через сім днів почуватися так само розслаблено, як на початку.

Вони, либонь, всідаються через звичку. Люди б напевно звертали увагу, якби хтось стояв годинами, навіть не переносячи своєї ваги з ноги на ногу. Навіть зараз, як я зауважила, Розалія крутила пасмо волосся, а Карлайл схрестив ноги. Вони робили такі непомітні рухи, щоб не сидіти як боввани — як вампіри. Мені треба звертати увагу на те, як вони поводяться, і вже починати тренуватися.

Я перенесла вагу на ліву ногу. Почувалась я при цьому безглуздо.

Напевно, вони давали мені трошки часу побути наодинці з моїм немовлям — настільки наодинці, наскільки це було безпечно.

Ренесма розповідала мені кожну хвилину свого життя, і з тону її маленьких історій я збагнула, що вона хоче, аби я все-все знала про неї, так само палко, як цього прагну я. Вона була стурбована, що я багато чого проґавила, — наприклад, як до них із Джейкобом, коли вони тихенько стояли за тсугою, один по одному дедалі ближче підлітали горобці, а до Розалії пташки ніколи не підлітали. Або гидку білу бридоту — дитяче харчування, — яку Карлайл налив у її горнятко — вона смерділа, як кислий бруд. Чи пісню, якою заколисував її Едвард, — вона так сподобалася Ренесмі, що дочка двічі проспівала її мені; мене дивувало те, що у цьому спогаді я теж була присутня десь на задньому плані — абсолютно нерухома, але досі з купою ушкоджень на тілі. Я здригнулася, пригадуючи цей час зі свого боку — пекельний вогонь.

Майже за годину — трійця й досі була заглиблена в бесіду, а Сет і Джейкоб в унісон хропли на канапі — спогади Ренесми почали сповільнюватися. Перш ніж вони наближалися до своєї кульмінації, ставали трішки розмитими, зі зміщеним фокусом. Я вже ладна була панічно кликати Едварда — може, з дитиною щось негаразд? — коли її повіки затріпотіли й заплющилися. Вона позіхнула, склавши пухкі рожеві губки в круглу літеру «О», і більше її очі не розплющувалися.

Коли вона заснула, рука її впала з мого обличчя; її повіки були ніжного лавандового кольору тоненьких хмарин перед світанком. Обережно, щоб не збудити її, я підняла її ручку і з цікавістю притулила назад собі до щоки. Спершу нічого не було, а за кілька хвилин із її думок розлетілася жменька барв, наче метеликів.

Зачаровано я дивилася її сни. Вони не мали жодного сенсу. Я була щаслива, як часто моє обличчя — і спотворене людське, і прегарне вампірське — спливало в її несвідомих думках. Частіше, ніж обличчя Едварда або Розалії. Я йшла ніздря в ніздрю з Джейкобом; я силкувалася на цьому не застановлятися.

Вперше я втямила, чому Едвард міг спостерігати за мною під час сну ніч у ніч і не занудьгувати — просто щоб почути, як я балакаю уві сні. Я могла б спостерігати за сплячою Ренесмою вічно.

Мою увагу привернула зміна Едвардової інтонації, коли він сказав: «Нарешті», — й обернувся, щоб поглянути у вікно. Надворі була глибока темна ніч, але я бачила так само добре, як і вдень. Нічого не ховалося в темряві — просто все змінило свої кольори.

Лі, й досі сердита, підвелася та зникла в гущавині, а з другого боку річки з’явилася Аліса. Аліса перестрибувала з гілки на гілку, як циркачка, вона востаннє торкнулася пальчиками ніг гілки — і граційно скочила через річку. Есме плигнула звичайно, а Еммет помчав через воду, здійнявши бризки так високо, що краплі вдарились об скло. На мій подив за ними біг Джаспер, і після стрибків цієї трійці його власний точний стрибок здавався якимсь применшеним, непомітним.

Величезна усмішка, яка розпливлася на обличчі Аліси, була дивним чином мені знайома. Зненацька всі мені всміхалися: Есме — солодко, Розалія — трішки зверхньо, Карлайл — вибачливо, Едвард — очікувально.

Аліса заскочила в хату раніше за всіх, витягнувши руку вперед; здавалося, нетерплячість клубочилася довкола неї. В долоні в неї лежав звичайний латунний ключ, перев’язаний величезною червоною стрічкою.

Вона простягнула мені ключ, і я автоматично перенесла всю вагу Ренесми на праву руку, щоб узяти ключ лівою. Аліса впустила його мені на долоню.

— З днем народження! — проспівала вона.

Я закотила очі.

— Ніхто не починає відлік з фактичного дня народження, — нагадала я їй. — Перший день народження — в кінці першого року.

Її усмішка стала самовдоволеною.

— А ми й не святкуємо твій вурдалацький день народження. Поки що. Сьогодні тринадцятого вересня, Белло. З дев’ятнадцятим днем народження!

— Ні! Нізащо! — я люто похитала головою й кинула погляд на самовдоволену посмішку свого сімнадцятирічного чоловіка. — Ні, це не рахується. Я припинила старіти три дні тому. Мені назавжди вісімнадцять.

— Хай там як, — мовила Аліса, знизавши плечима, — але ми все одно святкуємо, тож розслабся.

Я зітхнула. З Алісою неможливо було сперечатися. Її усмішка розтягнулася до неможливого, коли вона прочитала покору в моїх очах.

— Ти готова поглянути на свій подарунок? — проспівала Аліса.

— Подарунки, — виправив її Едвард і витягнув із кишені ще один ключ — довший сріблястий ключ із не таким пишним синім бантом.

Я ледве втрималася, щоб не закотити очі. Я вже точно знала, від чого цей ключ — від «постійної» машини. Цікаво, чи маю я відчувати збудження. Здається, перетворення на вурдалака не додало мені цікавості до спортивних автівок.

— Мій перший, — мовила Аліса й показала язика, випереджаючи його відповідь.

— Але мій ближчий.

— Але ти поглянь, як вона вбрана, — заледве не простогнала Аліса. — Це просто вбивало мене всенький день. Тож це справа першочергова.

Звівши брови на переніссі, я міркувала, як саме ключ відімкне мені шлях до нового вбрання. Чи вона мені накупила цілий багажник шмаття?

— О, знаю, давай зіграємо — камінь, ножиці, папір.

Джаспер гигикнув, а Едвард зітхнув.

— Може, просто скажеш мені, хто виграв? — скривився Едвард.

Аліса засвітилася.

— Я виграла. Чудово.

— Мабуть, справді краще, якщо я зачекаю до ранку, — усміхнувся до мене Едвард напівусмішкою і кивнув на Джейкоба та Сета, які, здавалося, збиралися проспати всю ніч; цікаво, скільки часу вони не спали цього разу? — Мабуть, веселіше буде, якщо на велике відкриття прокинеться і Джейкоб, як гадаєш? Щоб хоч хтось тут зміг виявити належний ентузіазм?

Я усміхнулася навзаєм. Він добре знав мене.

• Предыдущая
• 84/138
• Следующая