Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 83

• Предыдущая
• 83/138
• Следующая

— Вчора вона виросла на два дюйми. А сьогодні менше.

— Якщо мої виміри точні, то на одну тридцять другу дюйма, — тихо сказав Карлайл.

— Тож робіть точні виміри, докторе, — мовив Джейкоб майже із погрозою в голосі. Розалія застигла.

— Ти ж знаєш, що я роблю все, що можу, — запевнив його Карлайл.

Джейкоб зітхнув.

— Гадаю, це все, що я можу просити.

Я знову відчула роздратування — наче Джейкоб украв мої власні слова і цілковито перебрехав їх.

Ренесма, схоже, теж була роздратована. Вона почала крутитися й наказово простягнула ручку до Розалії. Розалія нахилилася, щоб Ренесма могла торкнутися її обличчя. Через секунду Роза зітхнула.

— Чого вона хоче? — запитав Джейкоб, знову укравши мої слова.

— Беллу, звісно, — мовила до нього Розалія, і мені від цього потепліло на душі. Тоді вона поглянула на мене. — Ти як почуваєшся?

— Стурбована, — визнала я, й Едвард притиснув мене до себе.

— Ми всі стурбовані. Але я не це мала на увазі.

— Я цілком себе контролюю, — запевнила я. Зараз спрага стояла останньою в моєму переліку. Крім того, Ренесма пахла чудово — але зовсім не так, як пахне їжа.

Джейкоб закусив губу, але й не поворушився, щоб зупинити Розалію, коли вона передала мені Ренесму. Я бачила, яка напружена Роза, і мені було цікаво, яку емоційну атмосферу в кімнаті зараз діагностує Джаспер. Чи він так пильно зосереджений на мені, що не відчуває нікого іншого?

Ренесма потягнулася до мене воднораз зі мною, обличчя її осяяла сліпуча усмішка. Вона так зграбно сіла в мене на руках, ніби вони були призначені саме для неї. І тут-таки притулила гарячу ручку мені до щоки.

Хоча я вже була готова до цього, я хапнула ротом повітря, коли побачила спогад як образ у своїй голові. Він був яскравий і барвистий, але водночас прозорий.

Вона нагадувала мені, як я погнала Джейкоба через газон, атакувавши його, і як Сет стрибнув поміж нами. Вона все бачила й чула абсолютно чітко. І та граційна досконала мисливиця, яка стрибнула за своєю здобиччю, мов стріла, випущена з лука, не була схожа на мене. То був хтось інший. Моє почуття провини на якусь мікроскопічну частку зменшилося, поки Джейкоб стояв отак, піднявши перед собою руки у захисному жесті. Руки його не тремтіли.

Едвард хихикнув — він-бо бачив думки Ренесми разом зі мною. А тоді ми вдвох здригнулися, почувши, як тріснули Сетові кістки.

Ренесма усміхнулася сліпучою усмішкою, і в своєму спогаді про подальші переплутані події вона ні разу не випустила з уваги Джейкоба. Я відчула щось нове у спогаді про Джейкоба — вона не так захищала його, як заявляла на нього свої права. Я мала виразне відчуття, що вона була рада, коли Сет кинувся, зупиняючи мене в стрибку. Вона не хотіла, щоб я поранила Джейкоба. Адже він був її.

— О, чудово, — застогнала я. — Просто чарівно.

— Це тому, що на смак він набагато кращий, ніж будь-хто з нас, — запевнив мене Едвард голосом, який виказував його власне роздратування.

— Я ж казав тобі, що вона теж мене любить, — підкусив мене Джейкоб із другого кінця кімнати, не зводячи погляду з Ренесми. Але жарт його був не зовсім щирим — напруження в очах не зникло цілковито.

Ренесма нетерпляче поплескала мене по обличчю, вимагаючи уваги. Ще один спогад: Розалія лагідно розчісувала її кучерики. Їй було дуже приємно.

Потім Карлайл зі своїми вимірюваннями, коли вона мала витягуватися й застигати. Це їй було нецікаво.

— Схоже, вона збирається ввести тебе в курс справи щодо всього, що ти проґавила, — на вухо мені зауважив Едвард.

Коли вона ошелешила мене наступним спогадом, у мене поморщився ніс. Від дивного металевого горнятка — достатньо міцного, щоб його нелегко було прокусити, — піднімався запах, від якого у мене запекло в горлі. Ой-ой!

І в ту ж таки мить Ренесму забрали з моїх рук, а самі руки скрутили в мене за спиною. Я не боролася з Джаспером — просто поглянула на Едвардове перелякане обличчя.

— Що я такого зробила?

Едвард зиркнув на Джаспера в мене за спиною, а тоді знову на мене.

— Але ж Ренесма згадувала, як відчувала спрагу, — пробубонів він, наморщивши чоло. — Вона згадувала смак людської крові.

Джасперові руки ще дужче стиснули мої. Якась ділянка мого мозку відмітила, що це було не так уже й незручно, тим паче абсолютно не боляче, як могло б бути, якби я була людиною. Я була певна, що легко викручуся з його рук, але не хотіла битися.

— Так, — погодилась я. — І що?

Едвард іще сильніше насупився, а тоді раптом його чоло прояснилося. Він розсміявся.

— І зовсім нічого, схоже на те. Цього разу занадто бурхливо зреагував я. Джаспере, відпусти її.

Руки, які тримали мене, зникли. Відчувши свободу, я потягнулася до Ренесми. Едвард віддав мені її без вагань.

— Я не розумію, — мовив Джаспер. — Я цього не витримую.

Здивовано я спостерігала, як Джаспер подався у двір. Лі посторонилася, коли він помчав до річки й перескочив її одним великим стрибком.

Ренесма торкнулася моєї щоки, повторивши цю сцену втечі, наче ще раз прокрутила магнітофон. В її думках я відчувала невисловлене питання — воно луною повторювало моє власне.

Я вже подолала подив через її чудернацький дар. Він здавався цілком природною її рисою, чимось, чого й слід було очікувати. Може, тепер, коли я сама стала частиною надприродного, я вже ніколи не буду скептиком.

Але що сталося з Джаспером?

— Він повернеться, — відповів Едвард чи то мені, чи то Ренесмі — не певна. — Йому просто треба побути на самоті, щоб трішки поміняти власну картину світу, — кутик його рота зраджував посмішку.

Ще один людський спогад: Едвард якось сказав мені, що Джасперові стане легше, якщо я «переживатиму важкі часи, адаптуючись» до нового вурдалацького життя. Ми саме обговорювали, скількох людей я уб’ю за перший рік як перволіток.

— Він сердитий на мене? — тихо запитала я.

Едвард округлив очі:

— Ні! З якого б дива?

— То що ж тоді з ним сталося?

— Він розчарований собою, Белло, а не тобою. Він розхвилювався через… незадоволення собою, скажімо так.

— Що таке? — випередив мене Карлайл.

— Зараз він міркує над тим, чи справді божевілля перволітка так важко контролювати, як ми завжди вважали; може, якщо докласти зусиль, кожен зміг би триматися так само добре, як Белла. Навіть зараз у нього є певні труднощі — можливо, саме тому, що він уважає їх природними й неуникненними. Може, якби він поставив перед собою вищу планку, він би дотягнувся й до неї. Ти змусила його переглянути безліч застарілих переконань, Белло.

— Але ж це не правильно, — мовив Карлайл. — Всі люди різні, у кожного власні труднощі. Напевно, те, як поводиться Белла, виходить за межі нормального. Може, саме в цьому її дар, так би мовити.

Я закам’яніла з подиву. Ренесма відчула зміну й діткнулася мене. Вона згадала останню секунду й запитала: чому?

— Цікава теорія, і цілком імовірна, — зауважив Едвард.

А я була трошки розчарована. Що? Жодних чарівних видінь, жодних надзвичайних войовничих здібностей, як, скажімо, метання блискавок очима абощо? Нічого ні корисного, ні прикольного?

А тоді я збагнула, що може означати, якщо мій дар полягає тільки у винятковому самоконтролі.

По-перше, у мене є хоч якийсь дар. Бо могло й зовсім не бути.

По-друге — і це набагато важливіше, — я здатна буду швиденько перескочити через період, якого найбільше боялася.

Може, мені не доведеться почуватися, як перволітку? Принаймні не бути божевільною машиною-вбивцею. Може, мені вдасться адаптуватися серед Калленів уже з першого дня життя? А що як нам не доведеться ховатися чортзна-де, поки я не «подорослішаю»? А що як я, наче Карлайл, за все життя не вб’ю ні людини? А що як мені вдасться зразу бути добрим вампіром?

Я отримаю змогу побачитися з Чарлі.

Та щойно реальність просочилася в мої надії, я зітхнула. Я все одно не зумію побачитися з Чарлі просто зараз. Очі, голос, досконале обличчя. Що я можу йому сказати, з чого почати? Я була безмежно щаслива, що маю виправдання, чому так зволікаю: я страшенно хотіла побачитися з Чарлі, та ще більше жахалася цієї першої зустрічі. Побачити, як він вирячиться на моє нове обличчя, нову шкіру. Знати, що він наляканий. Думати, які страхітливі здогади рояться в його голові…

• Предыдущая
• 83/138
• Следующая