Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 80

• Предыдущая
• 80/138
• Следующая

Попри те, що образ був приголомшливим і незнайомим, він був якимсь неправильним — я начебто упізнала своє обличчя в ньому, своє старе обличчя, але ніби обернене навпаки. Я швидко втямила, що бачу власне лице так, як його бачать інші, а не як я сама в дзеркалі.

Моє обличчя зі спогаду було перекривленим, спустошеним, вимащеним кров’ю і потом. Незважаючи на це, у видінні воно розпливлося в благоговійній усмішці, а карі очі засвітилися з чорних кругів, що залягли навколо них. Образ збільшився, моє обличчя наблизилося до точки спостереження — і знагла зникло.

Ручка Ренесми впала з моєї щоки. Вона усміхнулася ширше, знову на щоках з’явились ямочки.

В кімнаті стояла цілковита тиша, чути було тільки серцебиття. Ніхто не дихав, окрім Джейкоба та Ренесми. Мовчанка тривала; схоже було, всі чекали, щоб я щось сказала.

— Що… це… було? — спромоглася видихнути я.

— Що ти бачила? — зацікавлено запитала Розалія, визираючи з-за Джейкоба, який у цю мить здавався не на своєму місці й вельми заважав. — Що вона тобі показала?

— Це вона мені показала? — прошепотіла я.

— Я ж сказав тобі, що це важко пояснити, — муркнув Едвард мені на вухо. — Але воно добре спрацьовує як засіб спілкування.

— То що це було? — запитав Джейкоб.

Я кілька разів швидко кліпнула.

— Ну. Я. Мені здалося. Але вигляд у мене був жахливий.

— Це єдиний спогад, який у неї був про тебе, — пояснив Едвард. Очевидно було, що він теж бачив цей образ у її голові, коли вона мені його показувала. Він і досі кулився, голос його був хрипким від пережитого спогаду. — Вона дає тобі знати, що встановила зв’язок, вона знає, хто ти.

— Але як вона це робить?

Ренесма не переймалася через мої витріщені очі. Вона легенько всміхалася й тягнула мене за пасмо волосся.

— А як я чую думки? Як Аліса бачить майбутнє? — риторично запитав Едвард і стенув плечима. — Вона має дар.

— Цікавий поворот, — зауважив Карлайл до Едварда. — Її дар начебто протилежний твоєму.

— Справді, — погодився Едвард. — Мені цікаво…

Я усвідомлювала, що вони продовжують дискусію, але не зважала. Я вдивлялася в найпрекрасніше обличчя на світі. Її гаряче тіло палило мені руки, нагадуючи про той час, коли чорнота мало не перемогла, адже в світі не лишилося жодної опори. Нічого, що могло б витягнути мене з руйнівної чорноти. У ту мить я подумала про Ренесму та знайшла те, що ніколи не відпущу.

— Я теж тебе пам’ятаю, — тихо сказала я їй.

Було цілком природно нахилитися до неї і притиснути вуста їй до чола. Пахла вона чудово. Від аромату її шкіри в мене запекло горло, але я легко це проігнорувала. Ніщо не могло зіпсувати момент. Ренесма була реальною, і я впізнала її. Вона була саме тою, за кого я боролася від самого початку. Мій маленький штовхач, який любив мене уже в лоні. Наполовину Едвардова донька — досконала й мила. Наполовину моя — і це, хоч як може дивно прозвучати, робило її ще милішою, а не гіршою.

Я мала рацію весь цей час. Вона була варта боротьби.

— З нею все гаразд, — пробурмотіла Розалія до Джаспера. Я відчувала, як вони топчуться, не довіряючи мені.

— Чи не досить експериментів для одного дня? — запитав Джейкоб, і голос його був на тон вищим через знервованість. — О’кей, Белла тримається чудово, але ж не варто перегинати палицю.

Я обпалила його по-справжньому роздратованим поглядом. Джаспер одразу неспокійно підсунувся до мене. Ми так скупчилися, що кожна найменша дія здавалася перебільшеною.

— Джейкобе, в чому проблема? — з притиском мовила я. Я трошки потягнула на себе Ренесму, а він змушений був підступити до мене. Тепер він заледве не притискався до мене, а Ренесма торкалася нас обох.

Едвард шикнув на нього:

— Те, що я поставився з розумінням до тебе, не означає, що я ніколи не викину тебе з хати, Джейкобе. Белла тримається неймовірно. Не псуй їй цього моменту.

— Я допоможу йому викинути тебе, собако, — пообіцяла Розалія, булькаючи, як чайник. — Я ще тобі винна добрячого стусана під дих.

Очевидячки, у цих стосунках анічогісінько не змінилося, хіба що погіршилося.

Я втупилася в сердите обличчя Джейкоба. Його очі прикипіли до Ренесми. Коли ми всі отак були скупчені, він одночасно торкався шістьох вампірів — і не схоже, щоб це хоч трохи його хвилювало.

Невже він терпить усе це тільки для того, щоб захистити мене від самої себе? Що могло трапитися під час мого перетворення — моєї переміни на когось, кого він ненавидів, — щоб пом’якшити його ставлення до причини всіх його незручностей?

Я замислилася на цим, спостерігаючи, як він дивиться на мою дочку. Дивиться так… як сліпий, що вперше в житті угледів сонечко.

— Ні! — ледь не задихнулась я.

Джаспер зціпив зуби, а Едвардові руки обвилися довкола мене, як хвіст удава. Джейкоб вихопив Ренесму з мої рук у ту ж таки мить, і я не чинила опору. Адже я відчула його наближення — нападу, на який вони всі очікували.

— Розо, — мовила я крізь зуби дуже повільно й чітко, — забери Ренесму.

Розалія простягнула руки, і Джейкоб миттю передав їй мою дочку. Удвох вони позадкували геть від мене.

— Едварде, я не хочу поранити тебе, отож, будь ласка, відпусти мене.

Він завагався.

— Ходи стань попереду Ренесми, — запропонувала я.

Він поміркував, а тоді відпустив мене.

Я напружилася, як хижак на полюванні, і зробила два повільні кроки до Джейкоба.

— Ти цього не зробив, — гаркнула я на нього.

Він позадкував, піднявши руки, намагаючись урезонити мене.

— Ти же знаєш, що я не здатен цього контролювати.

— Ти дурний цуцик! Як ти міг! Моє немовля!

Він позадкував до вхідних дверей, він майже біг, а я переслідувала його.

— Белло, я й на гадці не мав!

— Я її один раз на руках потримала, а ти вже вважаєш, що маєш на неї якісь свої тупі вовчі права? Вона моя.

— Я можу поділитися, — благально мовив він, відступаючи через газон.

— Платіть грошики, — почула я Емметів голос позаду себе. Якась частина мого розуму здивувалася: невже хтось закладався проти такого висліду? Але я не витрачала на це своєї уваги. Я була занадто люта.

— Як ти насмілився на імпринтинг із моїм немовлям? Ти з глузду з’їхав?

— Я ненавмисно! — захищався він, задкуючи до дерев.

Раптом він уже був не сам. Знову з’явилися двоє величезних вовків, зайнявши позиції обабіч нього. Лі клацнула на мене зубами.

Застрашливе гарчання вихопилася з-поміж моїх зціплених зубів. Звук стривожив мене, але не настільки, щоб зупинити.

— Белло, чому б тобі не послухати хвильку? Будь ласка! — благав Джейкоб. — Лі, відступися! — докинув він.

Лі оскалила зуби й не ворухнулася.

— Чого це я маю слухати? — зашипіла я. У голові моїй царювала лють. Вона затьмарювала все інше.

— Бо то саме ти мені це сказала. Пригадуєш? Ти сказала, що наші життя пов’язані. Що ми — одна родина. Ти сказала, що ти — частина мого життя, а я — частина твого, бо так має бути. Отож… тепер так і є. Ти ж цього хотіла.

Я спопелила його лютим поглядом. Я справді розпливчасто пам’ятала схожі слова. Але мій новий кмітливий розум на два кроки випереджав ті дурниці, що він зараз бовкав.

— Ти гадаєш долучитися до моєї родини як зять?! — верескнула я. Мій голос-дзвіночок підвищився на дві октави — і все одно звучав, як музика.

Еммет зареготав.

— Зупини її, Едварде, — муркнула Есме. — Вона шкодуватиме, якщо зараз поранить його.

Але позаду мене так нікого й не було.

— Ні! — у цей час наполягав Джейкоб. — Як ти можеш на це дивитися під таким кутом? Вона ж просто немовля, чорт забирай!

— А я про що!!! — зарепетувала я.

— Ти ж знаєш, що я про неї не думаю так! Ти гадаєш, Едвард дозволив би, щоб я й досі жив, якщо б це було правдою? Все, чого я прагну для неї, — це безпеки та щастя — невже це погано? Невже ти хочеш не цього самого? — волав він на мене.

• Предыдущая
• 80/138
• Следующая