Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 79

• Предыдущая
• 79/138
• Следующая

Коли розумничка-дитина почула мій голос, вона почала борюкатися на руках Розалії. І якимсь дивом на її обличчі з’явився нетерплячий вираз.

— Джаспере, Еммете, пропустіть нас. Белла має право…

— Едварде, але ризик… — почав був Джаспер.

— Мінімальний. Слухай, Джаспере, на полюванні вона вловила запах туристів, які опинилися не в тому місці й не в той час…

Я почула, як Карлайл вражено хапнув ротом повітря. На обличчі Есме стурбованість змішалася зі співчуттям. Джасперові очі округлилися, але він ледь помітно кивнув, наче Едвард своїми словами відповів на якесь його невисловлене питання. Джейкобів рот скривився у відразливу гримасу. Еммет стенув плечима. Розалія виказала найменше стурбованості — вона намагалася втримати дитину на руках.

Але вираз обличчя Аліси миттю сказав мені, що вона не дасть себе надурити. Її прискалене око, яке пильно й напружено втупилося в позичену сорочку, зраджувало занепокоєння через те, що саме зробила я зі своєю сукнею.

— Едварде! — дорікнув Карлайл. — Як ти міг бути таким безвідповідальним?

— Знаю, Карлайле, знаю. Я повівся, як останній бовдур. Я мав переконатися, що навколо нас усе чисто, перш ніж дати їй волю.

— Едварде, — пробурмотіла я, засоромлена тим, як вони витріщалися на мене. Було враження, наче вони приглядаються, чи не почервоніли мої очі ще більше.

— Белло, він має повне право докоряти мені, — усміхнувся Едвард. — Я вчинив жахливу помилку. Той факт, що ти виявилася набагато сильнішою, ніж ми могли очікувати, нічого не змінює.

Аліса закотила очі:

— Який тонкий гумор!

— Я не жартую! Я намагався пояснити Джасперові, чому Белла точно впорається. І не моя провина, що всі зробили занадто поквапливі висновки.

— Стривай, — видихнув Джаспер, — то вона не полювала на людей?

— Вона хотіла, — мовив Едвард, насолоджуючись ефектом. Я скреготнула зубами. — Вона навіть сфокусувалася на полюванні…

— І що трапилося? — перебив його Карлайл. Зненацька його очі засвітилися, здивована усмішка розпливалася на вустах. Це нагадало мені попередню розмову, коли він вимагав подробиць про процес мого перетворення. Жага нової інформації.

Едвард натхненно нахилився до нього:

— Вона відчула, що я позаду, й ладна була захищатися. І тільки-но усвідомила, що її переслідують, куди й поділася зосередженість на полюванні! Я ще нічого схожого не бачив! Вона миттю усвідомила, що саме відбувається, і тоді… вона затамувала подих і втекла.

— Ого! — пробурмотів Еммет. — Серйозно?

— Він не все розповідає, — буркнула я, засоромлена ще більше, ніж до того. — Він випустив те, що я заричала на нього.

— То ви двійко обмінялися парочкою чудових хуків? — радісно запитав Еммет.

— Ні! Звісно, ні!

— Ні? Справді ні? Ти не напала на нього?

— Еммете! — запротестувала я.

— О, яка прикрість! — застогнав Еммет. — Ти ж єдина особа, яка могла взяти його тепленьким, адже він не може влазити тобі в голову, як нам, і до того ж у тебе чудове виправдання, — він зітхнув. — Я вмираю — так хотів би подивитися, як би він упорався без жодних своїх переваг.

Я обпекла його крижаним поглядом.

— Я б ніколи!..

Мою увагу привернуло те, як нахмурився Джаспер; схоже було, що він стурбований більше, ніж раніше.

Едвард жартівливо пхнув його кулаком у плече:

— Бачиш, що я мав на увазі?

— Це неприродно, — буркнув Джаспер.

— Вона могла накинутися на тебе — це ж було за кілька годин після перетворення! — насварилася Есме, притиснувши руку до серця. — Нам слід було піти з вами!

Але я вже не слідкувала за розмовою, бо ж Едвард розповів свій анекдот до кінця. Я втупилася у прегарну дитину біля дверей, яка також і досі дивилася на мене. Її маленькі ручки в ямочках тягнулися до мене, наче вона точно знала, хто я така. Моя рука автоматично піднялася, повторюючи її жест.

— Едварде, — попрохала я, визираючи з-за Джаспера, щоб роздивитися її ліпше, — будь ласка!

Джаспер зціпив зуби й не поворухнувся.

— Джаспере, того, що ти очікуєш, не станеться, — тихо мовила Аліса. — Повір мені.

На секунду їхні погляди схрестилися, і тоді Джаспер кивнув. Він відступив із дороги, але поклав руку мені на плече й попрямував разом зі мною, коли я поволі рушила.

Я зважувала кожен крок, перш ніж ступити, аналізувала власний настрій, печіння в горлі, розташування родини навколо мене. Оцінювала, наскільки сильною почуваюся і наскільки швидко вони змогли би приборкати мене. Моя ступа була зовсім повільною.

І раптом дитина, яка весь час крутилася на руках Розалії, щомиті виказуючи дедалі більше роздратування, голосно та пронизливо схлипнула. І всі зреагували так, ніби — як і я — ще ніколи не чули її голосу.

Її вмить оточили, одна я закам’яніла на місці. Крик Ренесми пронизав мене, пришпиливши до підлоги. Дивним чином очі мої напружилися, наче от-от вибухнуть.

Й от уже Ренесму гладять усі без винятку руки, заспокоюють. Усі, крім моїх.

— Що сталося? Вона поранена? Що таке?

Джейкобів голос був найголоснішим — він перекрикував усіх решту. Я вражено спостерігала, як він потягнувся по Ренесму, а потім просто вжахнулася, коли Розалія без заперечень віддала дитину йому.

— Ні, з нею все гаразд, — заспокоїла його Розалія.

Розалія заспокоювала Джейкоба?!

Ренесма цілком охоче пішла до Джейкоба, пхнула його в щоку своєю крихітною ручкою, а тоді розвернулася та знову потягнулася до мене.

— Бачиш? — мовила до нього Розалія. — Вона просто хоче до Белли.

— Вона хоче до мене? — прошепотіла я.

Очі Ренесми — мої очі — нетерпляче втупилися в мене.

Едвард миттю опинився обіч мене. Він легенько поклав долоні мені на передпліччя й підштовхнув вперед.

— Вона чекала на тебе майже три дні, — сказав він.

Тепер ми стояли буквально за крок від неї. Здавалося, вона випромінювала хисткі гарячі хвилі, які обпікали мене.

А може, просто це Джейкоб тремтів. Наблизившись, я помітила, як трусилися в нього руки. І попри його очевидне хвилювання, обличчя його було таким спокійним, якого я вже давним-давно в нього не бачила.

— Джейку, не переймайся через мене, — мовила я до нього. Я панікувала, бачачи Ренесму на його тремтячих руках, але намагалася опанувати себе.

Він насупився до мене, очі його застигли, наче й сам, уявивши Ренесму в мене на руках, не менше запанікував.

Ренесма радісно загукала й потягнулася, раз у раз стискаючи в кулачки свої маленькі ручки.

І в цю мить щось усередині мене клацнуло і стало на місце. Її плач, її знайомі очі, те, що вона, здавалося, ще більше нетерпеливилася возз’єднатися, ніж я, — все це склалося в якусь цілком природну мозаїку, коли вона простягнула кулачки, щоб подолати відстань між нами. Зненацька вона стала цілком реальною, і звісно ж, я знала її. І таким природним було зробити останній крок, покласти руки туди, де вони лягають так природно, і притягнути її до себе.

Джейкоб витягнув свої довгі руки так, щоб я могла пригорнути Ренесму до грудей, але не відпустив її. Коли його і моя шкіра діткнулися, він легенько здригнувся. Шкіра його, яка й так завжди здавалася мені гарячою, зараз обпекла мене, як відкрите полум’я. Вона була майже такої самої температури, як і шкіра Ренесми. Відрізнялася хіба на один-два градуси.

Ренесма, схоже, й не зауважила холоду моєї шкіри — чи вже звикла до цього.

Вона звела на мене очі та знову всміхнулася, показавши рівненькі зубки і дві ямочки на щоках. А тоді вельми цілеспрямовано потяглася до мого обличчя.

Щойно вона це зробила, всі руки навколо нас напружилися, очікуючи на мою реакцію. Та я навіть не помітила цього.

Я важко дихала, приголомшена й налякана дивним, тривожним образом, який зринув у голові. Відчуття було, наче то — дуже чіткий спогад (я бачила його водночас і очима, і внутрішнім зором), але зовсім незнайомий спогад. Крізь цей образ я втупилася в очікувальне обличчя Ренесми, намагаючись збагнути, що відбувається, силкуючись зберігати спокій.

• Предыдущая
• 79/138
• Следующая