Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 59

• Предыдущая
• 59/138
• Следующая

— В жодному разі, — прошипіла Розалія. — Еммет може рушати з вами просто зараз.

— Тобі теж давно час на полювання, — лагідно зауважив Карлайл.

Його тон не пом’якшив її гумору.

— Я полюватиму тільки разом із ним, — проричала вона, мотнувши головою в бік Едварда, а тоді відкинула назад волосся.

Карлайл зітхнув.

Джаспер і Еммет блискавично спустилися сходами, і тої ж таки секунди до них біля скляних задніх дверей приєдналася Аліса. Есме підлетіла до Аліси і стала збоку.

Карлайл поклав долоню мені на руку. Льодяний доторк був неприємний, але я не відсмикнув руки. Я застиг — частково зі здивування, а частково тому, що не хотів образити його почуття.

— Дякую, — повторив він і зник за дверима, щоб долучитися до решти чотирьох. Я провів їх поглядом, поки вони перетинали газон, але вони зникли, перш ніж я встиг зробити ще один видих. Либонь, ситуація була критичнішою, ніж я уявляв.

Хвилинку було зовсім тихо. Я відчував, що хтось пропалює мене поглядом, і міг навіть вгадати, хто це має бути. Я планував забратися геть і трохи похропти, але можливість зіпсувати Розалії ранок неможливо було проґавити.

Отож я неквапливо дійшов до крісла поряд із Розалією і всівся в нього, випроставшись так, що голова моя схилилася до Белли, а ліва нога опинилася біля обличчя Розалії.

— Фу! Приберіть хтось цього собаку, — пробурмотіла вона, зморщивши носик.

— Слухай, психопатко, а цей ти чула? Питання: як забезпечити блондинці заняття на кілька годин?

Вона не озвалася і словом.

— Ну, — запитав я, — то знаєш відповідь чи ні?

Вона втупилася в телевізор і проігнорувала мене.

— Вона чула цей анекдот? — запитав я Едварда.

Навіть тінь усмішки не ковзнула його обличчям — він не відривав очей від Белли, коли відповів:

— Ні.

— Чудово. Отож насолоджуйся, кровопивце: написати на папірці з обох боків «Перегорни».

Розалія і не глянула на мене.

— Я вбиваю в сотні разів частіше, ніж ти, бридка тварюко. Пам’ятай про це.

— Одного дня, Королево Краси, тобі набридне просто погрожувати мені. А я тільки цього й чекаю.

— Досить, Джейкобе, — мовила Белла.

Я опустив очі — вона хмуро поглядала на мене. Схоже, вчорашній гарний гумор випарувався без сліду.

Що ж, я не хотів дратувати її.

— Мені краще забратися?

Перш ніж мною оволоділа надія (а чи страх), що вона нарешті втомилася від мого товариства, вона моргнула, похмурий вираз щез. Вона, схоже, була щиро вражена, що я зроблю такий висновок.

— Ні! Звісно, ні!

Я зітхнув — і почув, як Едвард також зовсім тихо зітхнув. Я знаю, він би волів, щоб вона нарешті порвала зі мною. Шкода, що він ніколи не зможе зробити нічого, що засмутить її.

— У тебе втомлений вигляд, — зауважила Белла.

— Почуваюся, як побитий пес, — визнав я.

— Я би з задоволенням побила тебе, як пса, — муркнула Розалія так тихо, щоб Белла не почула.

Я тільки посунувся глибше в крісло. Влаштовуючись зручніше. Боса ступня опинилася ще ближче від Розалії, й вона застигла. За кілька хвилин Белла попросила Розалію наповнити її горнятко. Вітерець майнув по моїй шкірі, коли Розалія полетіла нагору, щоб принести ще крові. Було дуже тихо. Я подумав: а чи не подрімати мені?

І тут нагло запитав Едвард:

— Ти щось кажеш?

Голос його був спантеличений. Дивно. Адже ніхто нічого не казав — і, крім того, Едвард мав такий самий гострий слух, як і я, і сам знав про це не гірше за мене.

Він утупився в Беллу, вона теж не відривала від нього очей.

— Я? — перепитала вона через секунду. — Я нічого не казала.

Він став навколішки, нахилився над нею — обличчя його було тривожним, але зовсім по-іншому. Чорні очі зосередилися на її обличчі.

— Що ти зараз думаєш?

Вона безтямно витріщилася на нього.

— Нічого. А що таке?

— А що ти думала хвилину тому? — запитав він.

— Про… Острів Есме. І пір’я…

Прозвучало, як повна нісенітниця, але тут вона почервоніла, і я збагнув, що краще мені й не знати, про що це вона.

— Скажи ще що-небудь.

— Що? Едварде, що відбувається?

Його обличчя знову змінилося, і він зробив таке, від чого в мене просто відпала щелепа. Позаду я вчув гучний вдих і збагнув, що то повернулася Розалія і що вона здивована не менше за моє.

Едвард зовсім легко поклав обидві долоні Беллі на величезний круглий живіт.

— Пло… — він ковтнув, — йому… малюку подобається твій голос.

На якусь мить запанувала цілковита тиша. Я не міг поворухнути ні м’язом, не міг навіть кліпнути очима. І тут…

— Чорт забирай, ти його чуєш! — заверещала Белла. Наступної миті вона здригнулася.

Едвардова рука поповзла до найвищої точки її живота, і він лагідно погладив те місце, де дитина, либонь, штовхнулася.

— Чш-ш-ш, — пробурмотів він, — ти налякала… його.

Очі її розширилися від здивування. Вона поплескала себе збоку по животі.

— Пробач, дитинко.

Едвард щосили прислуховувався, нахиливши голову до здоровенного живота.

— Що він думає зараз? — нетерпляче поцікавилася Белла.

— Він… чи вона… — він затнувся, поглянувши їй в очі. У погляді його читалося таке саме благоговіння — хіба що в його зіницях було більше настороженості й невдоволення. — Він щасливий, — мовив Едвард, не вірячи власним словам.

Вона хапнула ротом повітря, і від мене не приховався фанатичний блиск її очей. Обожнювання і відданість. Величезні сльози наповнили її очі й тихо потекли по щоках до всміхнених вуст.

І коли він дивився на неї, в обличчі його більше не було ні страху, ні люті, ні шалу — жодного з тих почуттів, які відбивалися на ньому весь час відтоді, як вони повернулися з медового місяця. Він захоплювався разом із нею.

— Звісно, ти щасливий, мій гарненький малюче, звісно ж, ти щасливий, — завуркотіла вона, погладжуючи собі живіт, а сльози котилися по щоках. — Як же може бути інакше, коли ти в безпеці й теплі, коли тебе всі люблять! Я так тебе люблю, милий мій Еде, звісно ж, ти щасливий!

— Як ти його назвала? — поцікавився Едвард.

Вона знову пекла раків.

— Ну… я вже дала йому ім’я… Не думала, що ти теж захочеш… ну, розумієш?

— Ед?

— І батька твого звали також Едвардом…

— Так, звали. Що?… — почав був він, затнувся, а за мить гмикнув: — Гм-м-м…

— Що таке?

— Мій голос йому теж подобається.

— Певно, що подобається! — в її тоні звучав заледве не екстаз. — У тебе найчарівніший голос у світі. Кому він може не подобатися?

— А в тебе є запасний план? — раптом запитала Розалія, відхиляючись на спинку канапи з точно таким самим зачудованим, повним екстазу виразом обличчя, як був у Белли. — Що як це не він, а вона?

Белла стерла сльози під очима зворотним боком долоні.

— Я трошки поміркувала. Погралася з двома іменами — Рене та Есме. І придумала… Ренeсма.

— Ранезма?

— Ренeсма. Дивно звучить?

— Ні, мені подобається, — запевнила її Розалія. Долоні їхні лежали поряд — золота й червоного дерева. — Ім’я чарівне. І єдине в своєму роді — це якраз пасує.

— Проте я все-таки гадаю, що це Едвард.

Едвард зосереджено глядів перед собою — він дослухався.

— Що? — запитала Белла, сяючи на обличчі. — Що він думає зараз?

Спершу він нічого не відповів, а потім — вразивши нас трьох, аж із вуст зірвалося три зітхання — він ніжно приклав вухо Беллі до живота.

— Він любить тебе, — прошепотів Едвард зачудовано. — Він просто обожнює тебе.

І тут-таки я збагнув, що залишився сам. Цілковито й безповоротно сам.

Мені хотілося дати самому собі під зад, коли я усвідомив, які великі надії покладав на цього ненависного вурдалака. Який я був дурень — хіба можна довіряти кровопивцям! Звісна річ, що врешті-решт він мене зрадив би!

Я розраховував, що він буде на моєму боці. Я розраховував, що він страждатиме більше за мене. А понад усе я розраховував, що він ненавидітиме цю огидну істоту, яка вбиває Беллу, більше за мене.

• Предыдущая
• 59/138
• Следующая