Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 58

• Предыдущая
• 58/138
• Следующая

Нікому з нас не хотілося мати справу з цим нервовим зривом. Бо ж ми очевидячки не могли співчувати.

Ти знаєш, чому, вважає Сем, у нас існує імпринтинг? — подумала вона, трошки заспокоївшись.

Так. Щоб продовжувати рід.

Еге ж. Щоб народити цілу купу маленьких вовченят. Виживання виду, генетичний розвиток. Нас притягує та людина, яка дає нам найбільший шанс передати вовчий ген наступному поколінню.

Я чекав, поки вона розповість усе, що має на думці.

Якби я мала таку здатність, Сема притягувала б я.

Біль її був таким, що я спіткнувся.

Але я не маю. Зі мною щось не так. Я не маю здатності передавати ген, це очевидно, незважаючи на моє зіркове походження. Отак я і стала виродком — дівчам-вавкулакою, ні на що не здатним. Я генетичний виродок, і ми обоє знаємо це.

Ми не знаємо, — заперечив я. — Це тільки Семова теорія. Імпринтинг справді трапляється, але ми не відаємо чому. Біллі вважає, що це пов’язано з чимось іншим.

Знаю, знаю. Біллі вважає, що імпринтинг — це спосіб народжувати найкращих, найдужчих вовків. Тому що і ти, і Сем — просто монстри, набагато більші за своїх батьків. Та хай там як, я все одно не пасую, бо я… бо в мене клімакс. Мені двадцять років — і в мене клімакс.

Бр-р-р! Як я не хотів брати участі в цій розмові! Ти не знаєш напевно, Лі. Мабуть, це через нашу так звану застиглість у часі. Якщо ти скинеш із себе вовчу подобу й почнеш знову старіти, все може… е-е-е… повернутися назад.

Я б могла так себе тішити, та тільки нікого чомусь до мене не тягне, ніякого імпринтингу зі мною, незважаючи на мою шляхетну породу. Знаєш, — додала вона замислено, — якби не було тебе, мабуть, Сет претендував би на роль вожака — принаймні по крові. Звісна річ, нікому б і на думку не спало розглядати мене як…

Ти справді хочеш знайти половинку, відчути імпринтинг, що б там воно не було? — вимогливо запитав я. — А що поганого в тому, щоб просто закохатися, як усі нормальні люди, Лі? Імпринтинг — просто ще один спосіб обмежити твій вибір.

Сем, Джаред, Пол, Квіл… здається, у них і думки не виникало противитися.

У них узагалі немає власних думок.

А ти не хочеш імпринтингу?

Чорт, нізащо!

Це тому, що ти вже закоханий у неї. Але це кохання б минулося, якби ти зустрів половинку, якби пізнав імпринтинг. Ти більше б не відчував через неї болю.

А ти хочеш забути про все, що відчуваєш до Сема?

Вона хвильку вагалася. Гадаю, так.

Я зітхнув. Вона ставилася до ситуації здоровіше, ніж я.

Але повернімося до початку розмови, Джейкобе. Я розумію, чому та білявка-вампірка така холодна — фігурально висловлюючись.

Вона зосереджена. Вона не відриває очей від майбутнього трофею. Адже ми найбільше прагнемо того, чого ніколи не отримаємо.

І ти б повелася, як Розалія? І ти б убила когось — адже саме це вона й робить, попередньо пересвідчившись, що ніхто їй не заважатиме довести Беллу до смерті, — ти б зробила це заради дитини? Відколи це ти стала скотарем?

Просто я б хотіла мати вибір, якого я наразі не маю, Джейкобе. Може, якби зі мною все було гаразд, мені б нічого такого й на гадку не спало.

То ти б убила заради цього? — вимогливо перепитав я, не дозволяючи їй уникнути відповіді.

Вона й не робить цього. Просто вона зараз намагається жити чужим життям. І… якби Белла звернулася по допомогу до мене… — вона на мить затнулася, міркуючи. — Попри те, що я невисокої думки про неї, я б, либонь, вчинила так само, як і кровопивця.

Гучне ричання вихопилося з мого горла.

Оскільки якби ми помінялися ролями, я б воліла, щоб Белла вчинила так само щодо мене. І Розалія хоче цього ж. Ми обидві зробили б так, як хочеться їй.

Ет! Ти така ж лиха, як і вони!

Так, бо це зворотний бік медалі: коли ти знаєш, що не можеш чогось мати. Тоді ти впадаєш в розпач.

Так… мій терпець урвався. Просто зараз. Розмова закінчена.

Гаразд.

Але мені було замало того, що вона погодилася припинити розмову. Я хотів поставити жирну крапку.

Мені залишалося десь із півмилі до місця, де я зоставив свій одяг. Тож я перевернувся на людину й пішов кроком. Я вже не думав про нашу розмову. Не тому, що тут не було про що міркувати, просто не міг більше цього витримувати. Я ніколи не розглядатиму цієї ситуації під таким кутом зору, проте коли Лі вклала свої думки просто в мою голову, триматися власної точки зору стало набагато важче.

Ні, я не буду з нею в одній зграї, коли все це закінчиться. Вона може повертатися страждати в Ла-Пуш. Від останнього наказу Вожака, перш ніж я заберуся звідси назавжди, ніхто не вмре.

Коли я дістався будинку, було ще зовсім рано. Белла, мабуть, досі спала. Я вирішив зазирнути на хвильку, поглянути, що відбувається, сповістити, що горить зелене світло й можна вирушати на полювання, а тоді знайти достатньо м’яку галявинку з травою, щоб на ній можна було виспатися в людські подобі. Я не збираюся перевертатися назад на вовка, поки не ляже спати Лі.

Але в будинку бурмотіли голоси, тож, може, Белла й не спить. А тоді долинув звук якогось апарату згори — знову рентген? Чудово. Схоже, четвертий день із нашого зворотного відліку почавсь яскраво.

Аліса відчинила мені двері, перш ніж я зайшов сам.

Вона кивнула.

— Привіт, вовче!

— Привіт, коротунко. Що коїться нагорі?

Велика кімната була порожньою — голоси линули з другого поверху.

Вона стенула гострими плечиками.

— Мабуть, іще одна тріщина, — вона намагалася говорити байдуже, проте в глибині її очей я зауважив іскри. Ми з Едвардом були не єдиними, хто згорав із середини. Аліса також любила Беллу.

— Ще одне ребро? — хрипко запитав я.

— Ні. Цього разу тазова кістка.

Дивно, як я щоразу здригався, наче це й досі мене дивувало.

Коли вже я припиню чудуватися? В ретроспективі кожне нове нещастя здавалося доволі закономірним.

Аліса втупилася в мої долоні — вони тремтіли.

А тоді ми вдвох почули голос Розалії нагорі:

— Бачиш, я ж казала тобі, що не чула жодного хрускоту. Едварде, тобі слід перевірити слух.

Відповіді не було.

Аліса скривилася.

— Кінець кінцем Едвард роздере Розалію на дрібнесенькі кавалки, я певна. Дивно, що вона досі не усвідомила цього. А може, вона впевнена, що Еммет встигне зупинити його.

— Я притримаю Еммета, — запропонував я. — А ти можеш допомогти Едварду порвати її.

Аліса ледь помітно всміхнулася.

І тут сходами вниз спустилася процесія — цього разу Беллу ніс Едвард. Вона обома долонями стискала горнятко крові, обличчя її було зовсім блідим. І видно було — хоча Едвард намагався рухатись якомога м’якше, щоб не трусити її, — їй дуже боліло.

— Джейку, — прошепотіла вона та крізь біль усміхнулася. Я тільки дивився на неї й не говорив ні слова.

Едвард обережно поклав Беллу на канапу і всівся на підлогу в неї в узголів’ї. Цікаво, чому вони не тримають Беллу нагорі? Та, подумавши, я вирішив, що це Беллина ідея. Вона воліє вдавати, що нічого не відбувається, не хоче лікарняного антуражу. А він догоджає їй. Певна річ.

Карлайл повільно спустився додолу останнім, обличчя його було пооране стривоженими зморшками. Вперше він на вигляд був достатньо старим, щоб бути схожим на лікаря.

— Карлайле, — звернувсь я до нього, — Ми подолали півдороги до Сієтла. Ні знаку зграї. Можна вирушати.

— Дякую, Джейкобе. Саме вчасно. Бо нам уже конче треба, — погляд його метнувся до горнятка, яке Белла так міцно стискала.

— Відверто кажучи, я гадаю, що ви можете ризикнути піти більшою компанією, ніж утрьох. Я цілком переконаний, що Сем зараз зосередився на Ла-Пуші.

Карлайл на згоду кивнув. Я здивувався, як радо він пристав на мою пропозицію.

— Якщо ти так гадаєш, то підемо ми з Есме, Аліса та Джаспер. А пізніше Аліса може відвести туди ж Еммета й Розал…

• Предыдущая
• 58/138
• Следующая