Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 48

• Предыдущая
• 48/68
• Следующая

Я почав готуватися до поїздки, але одна думка переслідувала мене і виповнювала серце хвилюванням та страхом. На час моєї відсутності я залишав своїх близьких, які й не підозрювали про існування ворога та не могли захиститися від його нападу, а мій від’їзд мав розгнівати його. Але ж він обіцяв прямувати за мною, куди б я не їхав; тож чи не супроводжуватиме він мене до Англії? Сама ця думка була страшною, але водночас заспокійливою, оскільки гарантувала безпеку моїм близьким. Жахала мене інша перспектива — що він, навпаки, не поїде, а залишиться. Впродовж останнього часу я був рабом свого творіння, я діяв під впливом моменту, а тепер інстинкт підказував мені, що демон попрямує за мною і не становитиме загрози для моєї родини.

Був кінець вересня, коли я знову залишив рідну країну. Мандрівка була затіяна на моє власне бажання, а тому Елізабет не заперечувала, проте вона була сповнена хвилювання на саму думку, що горе знову заволодіє мною, а вона буде далеко. Завдяки її піклуванню за супутника я отримав Клерваля, та все одно чоловік залишається сліпим до тисяч життєвих дрібниць, що потребують уваги жінки. Їй кортіло просити мене повернутися чимскоріш, та численні почуття, що суперечили одне одному, змусили її змовчати і попрощатися зі сльозами, але без слів.

Я сів у дорожній екіпаж, заледве усвідомлюючи, куди прямую, і байдужий до того, що діється навкруги. Я згадав тільки — і з якою гіркотою! — про мої хімічні прилади та звелів, щоб їх запакували мені в дорогу. Занурений у найрізноманітніші невтішні думки, я проминув багато прегарних місць, але очі мої втупилися в одну точку і нічого не помічали навкруги. Я міг думати тільки про мету своєї мандрівки й роботу, яка тепер захопить весь мій час.

По декількох днях, які я провів у цілковитій апатії, подолавши багато льє, я прибув до Страсбурга, де дочекався прибуття Клерваля. Нарешті він приїхав. Який же контраст був між нами! Його надихав кожен новий пейзаж, переповнювала радість, коли він спостерігав красу призахідного сонця, але ще більше він радів світанку і приходу нового дня. Він звертав увагу на барви ландшафтів і неба, які постійно змінювалися.

— Ось для чого варто жити! — вигукував він. — Ось як я насолоджуюся життям! Але ти, любий Франкенштайне, чому ти такий пригнічений і засмучений?

І справді, голова моя була зайнята похмурими думками, і я не бачив ні заходу вечірньої зірки, ні золотого світанку сонця, що віддзеркалювалися в Рейні. І ви, мій друже, отримали б набагато більше задоволення, читаючи щоденник Клерваля, який умів відчувати природу й захоплюватися нею, ніж слухаючи мої роздуми. Адже я — нещасне створіння, наді мною тяжіє прокляття, що заступило мені шляхи до радості.

Ми вирішили спуститися Рейном на човні від Страсбурга до Роттердама, а звідти прямувати до Лондона. Всю мандрівку ми пропливали вздовж численних островів, що поросли верболозом, і побачили декілька чудових міст. Ми зупинилися на один день у Манаймі, а на п’ятий день після відплиття зі Страсбурга прибули в Майнц. Нижче Майнца береги Рейну стають дедалі живописнішими. Течія річки прискорюється, і вода звивається між невисокими, але стрімкими, красиво окресленими схилами. Ми бачили численні розвалини замків, що стояли на краю високих і недосяжних прірв, оточені темним лісом. У цій частині Рейну ландшафти на диво розмаїті. То перед вами крутий схил або розвалений замок, що звисає над прірвою, на дні якої біжать темні води Рейну; то зненацька в закруті ріки на мису виринають квітучі виноградники з зеленими пласкими схилами та велелюдні міста.

Наша мандрівка припала на час збору винограду, і, пливучи водою, ми слухали пісні виноградарів. Навіть я, причавлений сумом, обурений похмурими передчуттями, охоче слухав їх.

Я лежав на дні човна і, вдивляючись в безхмарне небо, неначе пив спокій, якого так довго не знав. Якщо навіть мною заволодівали такі почуття, хто зможе описати те, що відчував Анрі? Він неначе опинився в країні чудес і насолоджувався щастям, яке так рідко дається людині.

— Я бачив, — казав він, — найчарівніші краєвиди моєї батьківщини; я відвідав озеро Люцерн та Урі, де сніжні гори майже прямовисно спускаються до води, кидаючи на неї темні непроникні тіні, які надавали б озеру похмурого вигляду, якби не веселі острівці, що радували погляд; я бачив ці озера в бурю, коли вітер здіймався та закручував водяні вихори, тож можна було собі уявити справжній смерч на просторах океану; я бачив, як хвилі билися в підніжжя гори, де сніговий обвал одного разу заскочив священика з дружиною, — подейкують, їхні передсмертні крики досі чутні в завиванні нічного вітру; я бачив гори Ля Вале та Пей де Во; і все-таки тутешній край, Вікторе, подобається мені більше за всі наші чудеса. Швейцарські гори величніші для мене, але шарм схилів ріки незрівнянний ні з чим, що я бачив раніше. Поглянь на замок, який завис онде над прірвою, або на той, на острові, що майже цілком заховався у листі дерев; а ось виноградарі повертаються зі своїх виноградників; а он селище, що ховається в брижах гір. О, звісно, дух-охоронець цих місць має душу, співзвучнішу людині, ніж духи, що нагромаджують льодовики чи живуть на неприступних гірських вершинах нашої батьківщини.

Клерваль! Любий мій друже! Я й зараз із захватом повторюю твої слова і вихваляю тебе, як ти на те й заслуговуєш. Це була людина, неначе народжена «в самій поезії природи»[20]. Його бурхлива, захоплива фантазія стримувалася чуттєвістю його серця. Він був здатен палко кохати, а в дружбі він виявляв таку відданість, яка, якщо вірити життєвій мудрості, існує лише в нашій уяві. Але людська краса не могла цілковито заполонити його палку душу. Природу, якою дехто лише милується, він пристрасно любив:

…Бурхливий водоспад

Захоплював його, висока скеля,

І гори, і густі похмурі хащі,

Всі барви їхні й обриси чіткі

Його насичували, як палке кохання,

Котре не потребує ні прикрас,

Ні мудрих доводів, ані краси,

Яка милує око…[21]

Де ж він тепер? Невже ця чудова людина щезла без сліду? Невже цей гострий розум, це багатство думок, ця дивовижна й невичерпна уява, що творила цілі світи, які залежали від життя творця свого, — невже це все загинуло? Невже тепер він живе лише в моїй пам’яті? Ні, це неправда; твоє тіло, таке довершене й красиве, перетворилося на попіл, але твій дух досі залишається розрадою твоєму нещасному другові.

Прости мені ці скорботні почуття; мої слова — всього-на-всього слабка данина незліченним чеснотам Анрі, але вони заспокоюють моє серце, втамовують біль, який викликає пам’ять про нього. Тепер я продовжу свою розповідь.

За Кельном ми спустилися на рівнини Голландії; залишок нашого шляху ми вирішили подолати сушею, оскільки вітер був зустрічним, а течія занадто слабкою, щоб допомагати нам. У цьому місці мандрівка стала не такою цікавою (я маю на увазі красу природу), але вже за декілька днів ми прибули до Роттердама, звідки продовжили свій шлях морем до Англії. Одного ясного ранку наприкінці грудня я вперше побачив білі скелі Британії. Береги Темзи являли собою цілковито нові для нас краєвиди: вони були пласкими, але родючими; майже з кожним містечком була пов’язана якась легенда. Ми побачили форт Тильбюрі та згадали іспанську Армаду; потім Грейвсенд, Вулвіч і Гринвіч — місця, про які я чув на батьківщині.

Нарешті ми побачили незлічимі шпилі Лондона, купол собору Святого Петра, що височів наді всім, і знаменитий в англійський історії Тауер.

Саме в Лондоні ми вирішили перепочити; ми хотіли провести в цьому дивовижному й уславленому місті декілька місяців. Клерваль волів познайомитися зі знаменитостями того часу, але для мене це було другорядним; більш за все я переймався збиранням відомостей, що були необхідні для виконання моєї обіцянки, і квапився залучити до справи рекомендаційні листи, адресовані найвидатнішим науковцям — медикам і біологам.

• Предыдущая
• 48/68
• Следующая