Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 47

• Предыдущая
• 47/68
• Следующая

То були сумбурні та жалюгідні думки, і я не можу описати, як тиснуло на мене це мерехтіння зірок, як я дослухався до кожного подуву вітру, немовби то був зловісний сироко, що загрожував проковтнути мене.

Був світанок, коли я нарешті повернувся в селище Шамуні; одразу ж, без відпочинку, я вирушив до Женеви. У моєму серці царювало сум’яття, я не міг заспокоїтися; почуття мої тиснули на мене, як тягар, як справжня гора, і притупляли навіть мої страждання. В такому стані я повернувся додому та постав перед рідними. Мій вигляд спричинив сильне хвилювання, але я не відповідав на жодні розпитування і заледве мав змогу вимовити й слово. Я усвідомлював, що наді мною тяжіє прокляття і я не маю права на співчуття, мені здавалося, що я ніколи не зможу вже насолоджуватися спілкуванням із близькими. Проте все одно я любив їх до нестями; заради їхнього порятунку я вирішив взятися до ненависної справи. Думка про майбутнє заняття змусила всі інші сторони життя відступити на задній план, тільки вона зараз була для мене реальною і життєвою.

Минали день за днем і тиждень за тижнем після мого повернення до Женеви, а я все не міг зібратися на мужності та взятися до роботи. Я побоювався помсти розчарованого демона, проте ніяк не міг переступити через власну відразу до роботи, яка очікувала мене. Я усвідомлював, що не зможу створити жінку, не присвятивши декілька місяців ретельним дослідженням і пошукам. Я чув про останні відкриття, зроблені одним англійським ученим, які мали велике значення для успішного завершення моєї роботи, і я вже подумував запитати у батька дозволу відвідати Англію з цією метою; але я чіплявся за кожен привід, щоб відкласти розмову, й ухилявся від першого кроку на цьому шляху, тим більше що нагальність справи здавалася що далі, то більш сумнівною. Я справді змінився; моє здоров’я, що раніше здавалося підірваним, тепер зміцніло; піднімався також і мій настрій, коли його не затьмарювала думка про зловісну обіцянку. Мій батько з радістю спостерігав за цією переміною та міркував, як знайти найкращий спосіб, аби розвіяти залишки моєї печалі, яка іноді поверталася й затьмарювала сонце. В такі хвилини я прагнув цілковитого усамітнення. Всі дні я проводив самотою, сидячи в маленькому човні на озері, слідкуючи за хмарами і дослухаючись до плескоту хвиль, мовчазний та в’ялий. Але свіже повітря і яскраве сонце майже завжди відновлювали мій душевний спокій, і, повертаючись додому, я відповідав на вітання близьких з веселою усмішкою та радісним серцем.

Саме після мого повернення з однієї такої прогулянки батько покликав мене і заговорив:

— Я з радістю помічаю, любий мін сину, що ти знову відчуваєш приємність від колишніх задоволень і, здається, повертаєшся до колишнього себе. Проте ти досі нещасливий і намагаєшся уникати нашого товариства. Деякий час я мучився здогадками про причину, але вчора в мене промайнула думка, і якщо вона справедлива, то я благаю тебе: довірся мені. Нещирість у такій справі не тільки даремна, але може накликати на всіх нас іще більше нещастя.

Я шалено затремтів на такі слова, а батько тим часом вів далі:

— Зізнаюся, я завжди вважав, що твій шлюб із нашою милою Елізабет довершить щастя нашої родини і стане опертям для мене на старість. Ви прив’язані одне до одного з дитячих літ; ви разом навчалися і за своїми схильностями та смаками пасуєте одне одному. Але людська досвідченість сліпа, і те, що я вважаю найкращим шляхом до щастя, можливо, цілком зруйнує його. Ти, либонь, ставишся до неї як до своєї сестри, не маючи жодного наміру зробити її своєю дружиною. Імовірно, ти зустрів іншу дівчину і покохав її; вважаючи себе зв’язаним словом честі з Елізабет, ти намагаєшся притлумити своє почуття, і це, очевидячки, завдає тобі страждань.

— Мій дорогий батьку, не переймайся. Я люблю кузину ніжно та щиро. Я ніколи не зустрічав дівчини, як Елізабет, здатної пробудити в мені найпалкіше захоплення та кохання. Мої надії на майбутнє і всі мої плани пов’язані з цим шлюбом.

— Твої слова з цього приводу, любий Вікторе, дарують мені радість, якої я давно не відчував. Якщо це твої справжні почуття, то ми, безумовно, будемо щасливими, хоч нещодавні сумні події тяжіють над нами. Але я хотів би розвіяти темряву, яка огортає твою душу. Скажи мені, а якщо нам не відкладати вашого шлюбу? Нас причавило нещастя, і нещодавні події забрали в нас спокій, такий потрібний мені у моєму віці та з моїми хворобами. Ти молодий, але я не вважаю, що ранній шлюб, при твоїх статках, завадить здійсненню інших твоїх намірів — не дасть тобі відзначитися та прислужитися людям. Не подумай про те, що я збираюся нав’язати тобі щастя і що відстрочка викличе в мене побоювання. Не розцінюй моїх слів як поганого помислу і відповідай мені, благаю тебе, довірливо та щиро!

Я мовчки вислухав батька і певний час не міг відповісти. Безліч думок промайнуло в моїй голові, і я намагався ухвалити якесь певне рішення. На жаль! Негайний союз із моєю Елізабет вселяв у мене жах та острах. Я був зв’язаний обіцянкою, якої ще не виконав і яку не наважувався порушити, бо коли б я це зробив, які б іще нещастя нависли наді мною та над моєю приреченою родиною? Чи міг я святкувати, коли на шиї у мене висів смертельний тягар, що хилив мене до землі? Я мусив виконати свій обов’язок і дати можливість чудовиську зникнути разом зі своєї подругою, перш ніж сам зможу насолоджуватися щастям у шлюбі, від якого я очікував спокою.

Я згадав також про необхідність поїздки до Англії або ж принаймні тривалого листування з кимось із тамтешніх учених, дослідження та відкриття яких були вкрай необхідні для майбутньої моєї роботи. Другий спосіб отримання необхідних мені відомостей здавався мені повільним та незадовільним; крім того, мене пригнічувала думка, що я маю взятися до своєї ганебної справи в будинку мого батька, що мені доведеться день у день спілкуватися з тими, кого я люблю. Я знав, що може трапитися тисяча неприємностей і найкрихітніша з них здатна розкрити таємницю, яка змусить всіх, хто зі мною пов’язаний, затремтіти від жаху. Я також усвідомлював, що раз у раз втрачатиму самоконтроль і не зможу приховувати ті жахливі почуття, які відчуватиму під час своєї страшної роботи. Я повинен був ізолювати себе від усіх, кого любив, поки виконуватиму її. Якщо вже я почну її, то зможу швидко закінчити і повернути родину до мирного щастя. Якщо я виконаю обіцянку, чудовисько назавжди зникне. А, можливо (так малювалося в моїй нерозважливій уяві), тим часом трапиться яка-небудь катастрофа, що знищить його і назавжди покладе край моєму рабству.

Цими почуттями я й керувався у своїй відповіді батьку. Я висловив бажання відвідати Англію, але приховав справжні причини такого прохання, натомість послався на обставини, які не викликали підозри, і так наполягав на необхідності поїздки, що батько легко погодився. Він радо зауважив, що після тривалого періоду похмурого відчаю, майже божевілля, я здатний радіти майбутній поїздці, і сподівався, що зміна обстановки та різноманітні розваги ще до повернення додому остаточно приведуть мене до тями.

Тривалість своєї відсутності я мав визначити самостійно; вона складе декілька місяців або ж, у найгіршому разі, рік. Батько потурбувався і про мого супутника. Попередньо не сповістивши мене, він домовився з Елізабет і влаштував усе так, що Клерваль мав приєднатися до мене в Страсбурзі. Це заважало усамітненню, такому необхідному для успішного виконання моєї роботи; проте на початку подорожі присутність друга в жодному разі не могла бути перепоною, і я щиро зрадів, що таким чином мені вдасться уникнути численних годин самотніх роздумів, здатних довести мене до божевілля. Ба більше, Анрі міг певною мірою захистити мене від втручання ворога у мої справи. Якби я був сам, чи не почав би він час від часу нав’язувати мені свою бридку присутність, щоб нагадувати про моє завдання або слідкувати за ходом його виконання?

Отож, шлях мій лежав до Англії, і було вирішено, що моє одруження з Елізабет неодмінно відбудеться одразу після мого повернення. Батько, через свої похилі літа, неохоче погодився на відстрочку. Що ж до мене, була лише одна винагорода, яку я обіцяв собі за тяжку й ненависну працю, одна втіха в моїх безмежних стражданнях: то була надія дочекатися дня, коли, звільнений від мерзенного рабства, я зможу просити руки Елізабет і в шлюбі з нею нарешті забути минуле.

• Предыдущая
• 47/68
• Следующая