Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія - Страница 9
- Предыдущая
- 9/31
- Следующая
На нього можна опертися… Це тобі не наші місцеві розмазні, у яких весь процес життєвого розвитку перехрещується з кількістю завойованих жінок, а благополуччя ототожнюється з товщиною гаманця. Як правило, вони знаходять собі дружину невибагливу (бажано, десь з глибинки), щоб менше знала і менше рота розтуляла. Ну, а він тоді – пан і Бог! Купить додому харчів та кілька суконь «коханій», не для того, щоб гарно виглядала, а щоб приятелькам дурного не плела, мовляв, скупердяй і такий-сякий… Дехто з тих жінок із часом вбивається у пір’я і починає самостійно «виходити у світ», тобто регулярно тинятися по косметичних салонах, обсмоктуючи останні міські плітки і вдаючи з себе салонних левиць з наліпленими нігтями, волоссям, віями, зубами, маскою, вищером… Їм, можна сказати, життя вдалося. А інші до кінця життя сидять у домашньому острозі, щодня перелякано чекаючи свого лицаря, який тим часом гарцює містом, посадивши у свою дорогу автівку милотуповиду шмаркачку, а то й кількох одразу. Отакий наш домашній менталітет…
Тому всі й кажуть: «Ти цінуй! Біля тебе он який мужчина. За таким, як за кам’яною стіною – врівноважений, без зайвих смикань, відразу видно – не місцевий…»
І воно дійсно так. Я не сперечаюсь і не заперечую. Та й життя мене вишколувало так, що я чітко знаю, де і що можна сказати, як поводитися, де всміхнутись, де промовчати. Я витримую дрес-код всюди і без всяких зусиль. Йому зі мною дуже зручно.
Хтось би сказав: «От дурненька, та про це треба тільки мріяти. Принаймні, будь-яка пересічна провінційна жінка і уві сні не наважиться собі такого зажадати». Та ні, любі мої, кожна з нас перш за все прагне світла в душі, відчуття внутрішньої свободи, тільки дехто боїться у цьому зізнатися. А ще – порозуміння, єдності, бо так деколи хочеться поплакати у рідне плече і поскаржитись, і порадіти разом, і втиснутись у його заплутаний світ надійним клубочком, який би випромінював мільйонноватне тепло і діяльну енергію, зігрівав би так, аби він несподівано дивувався: «Що це там так пече у грудях?…» І без всяких дрес-кодів, без подолання науки, яким ножем треба розпинати рибу, як тримати пристрій для розчавлювання мушель на фуршеті, на скільки міліметрів дозволяється занизити декольте, і ще мільйон речей, які потрібно знати, щоб не заплямувати його бездоганну репутацію. Хочеться бути собою, і до біса всі ті умовності і вишколовування. І якщо сильна жінка говорить вам, що вона чудово дає собі лад без тепла і ніжності, не вірте їй!
Та й навіщо мені ті мушлі та устриці? І навіщо мені ті декольте і високі підбори?
Я – людина з гір, і все, що є позаприродним для моєї вільної натури, тисне на мене таким тягарем, що я відчуваю себе вичавками, які залишаються з винограду після того, як ляже на нього важкий металевий п’ястук преса. Я навіть уявляю кров свою, яка дзюрчить червоними тягучими цівками крізь сухі дубові дошки винної бочки.
Мені природно ходити босою (мої діди, вочевидь, не панського роду), гасати полями за прозорими метеликами разом із сином, розлягтися серед п’янкого сінокосу горілиць до сонця і жмуритися-жмуритися, відчуваючи, як диводайним теплом напувається тіло, і ти несподівано бачиш себе вже повноцінною часточкою Всесвіту…
Що може бути смачнішим за яфиновий сік, який розтікається поміж пальців, коли ти назбираєш ягід повну жменю і злизуєш той сік чорним терпким язиком… І так ще раз і ще раз, бо їх там море, і ти можеш наїстися ними досхочу цілими пригорщами, не вкладаючи до рота по одній горошині вартістю один євро за кожну в якомусь суперресторані, який ганебно збагачується на тому, що так щиро і необмежено дала нам рідна земля…
Які там молюски з креветками, омари з кальмарами, мідії з медузами можуть порівнятися з окрайцем домашнього хліба, яким тебе обов’язково почастують у будь-якій гірській хаті, і ніхто не спитає хто ти, звідки і куди йдеш.
Просто так прийнято. Захочеш – сам повідаєш.
Нехай крім того хліба в хаті більше нічого нема, тому він і здається смачнішим за будь-яку вишукану страву. А ти впиваєшся теплом і вдячністю і вже не йдеш, а летиш далі: «Дякуємо Вам, бабцю, за хліб, за сіль. Бувайте здорові і сто літ Вам прожити!»
А ще люблю, вийшовши на полонину, лягти, вухо прикласти до землі і чекати. Спочатку – тиша. А далі прислуховуєшся і чуєш якісь дивні переливи звуків, наче сама земля виводить в утробі своїй ніжну мелодію міріадами невидимих дзвіночків. Земля дихає… І передзвін той стає дедалі гучнішим, і незабаром плац перед тобою вкривається пухнастою хмаркою, а та музика, що лунала з самих надр, переростає у рівномірне калатання стоголосодзвінного хору. Йде отара…
… Як про це розповісти панові політику? Які слова знайти, щоб він наситився тими запахами і відчуттями своїм засміченим і засмученим всілякими західними штучками нутром? Відкинув свої дорогі черевики, зняв з обличчя солідний вираз – і гайда з нами на річку?
… Якось він вирішив подивитись на моє життя поза нашою спільною територією, тобто на моїй Батьківщині, яку я обожнюю попри всі її політичні перипетії і до якої час від часу навідуюсь. Який героїзм! Сісти у потяг – адже літаки звідти до нас не літають – і впродовж кількох тисяч кілометрів не пошкодувати (з його запевнень) про свою цікавість до життя далекої провінції малорозвинутої (?!) держави, в якій тільки те й відбувається, що політичні, економічні та інші катаклізми.
З часів студентства потяг для мене був другою домівкою. І найбільше (особливо, коли поверталася зі столиці в товаристві друзів, яким не доводилось бути в наших краях) мене тішило те, що ще не встигало світати, а колеса уже рівномірно відбивали такт у напрямку перевалу. І в цей час, приліпившись до запітнілого від роси вікна, кожен подорожній мав змогу спостерігати красу і велич наших гір. І мені було так пишно з цього, мовляв, от бачите, де я виросла! Це вам не ваші поля-ниви, де нема на чому ока спинити. Як добре, однак, коли людина пишається своєю вотчиною. І я ревно стежила за приятелями, щоб вони мимохіть чогось не пропустили, щоб помітили кожну дрібну деталь: чи то якийсь незвичайний вигин річки, чи тунель, чи черговий міст попід небом… Таке враження було, що все це я створила своїми руками. З того часу мені здавалося, що абсолютно всі потяги, які рухаються у нашому напрямку, мають заїжджати на перевал обов’язково вранці, як туристична екскурсія, яку проводить досвідчений гід, вибираючи саме той час доби, коли експонат виглядає у найвигіднішому для себе світлі.
Цього разу мені поталанило: потяг, у якому їхав мій гість, дійсно потрапив на перевал вранці. І я вже його очима бачила все, що відбувається за вікном комфортабельного СВ: охайні гірські хатки, розкидані спочатку дрібно, а потім щільніше у низинах, а деякі – на височині (кожен, як правило, дивується, як там люди виживають). Вранці, коли над горами клубочиться пара, здається, що хатки ширяють у повітрі, не маючи під собою ніякої підпори, а заплутані гірські річечки на вигляд мальовничі і безпечні, а насправді – студені і стрімкі. А в їх товаристві – високі віадуки і просторі пасовиська. Словом, кожен клаптик цієї землі, який я знаю напам’ять і з заплющеними очима можу розповісти і показати, де що знаходиться…
Спочатку очікуваним візитом була дуже схвильована. А як щось буде не так? Адже і хороми, може, в мене не такі, як треба, і їжа не кошерна (почалося!) і стільці не комфортні, і скатертина запрана, і стіл круглий, а не квадратний, і повітря не таке, і вітер в інший бік дмухає, і дерево у дворі тінь не в той бік кидає… Ха -ха!..
Дурна б я була щось міняти. Теж мені, ревізор. Нехай бачить все таким, як воно є насправді. На цей раз психіка мене не підвела, і я дерев не пересаджувала, напрямок вітру не змінювала, ремонтів у хаті не робила, і рух на вулиці не перекривала. Єдине, що я зробила – купила собі нову шовкову піжаму, хоча приємніше спати у бавовняній.
Зате склала досить розширений план, де ми маємо побувати і що б я хотіла показати людині, яка вперше у житті потрапила у моє рідне місто – місто, в якому кожна каменюка дихає щонайменше сторічною давністю, та, на відміну від Карфагену, пульсує життям живих людей живої культури.
- Предыдущая
- 9/31
- Следующая
