Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія - Страница 10

• Предыдущая
• 10/31
• Следующая

Звичайно, першим у моєму плані був наш старий замок. З усією його історією: з дівчиною, яку батько замурував у стіні, з її привидом, який бродить там ночами впродовж багатьох років, і з усіма іншими легендами, які фортеця у собі береже…

Були в тому переліку і старе городище, яке знамените графське сімейство передавало від покоління до покоління і яке бачило стільки побоїщ і трагедій, що не раз викликало подив археологів при чудернацьких знахідках…

Була там і стара церква, яка тяжко-важко, але таки зберегла у собі ще старовинні фрески італійських майстрів з-понад 600 років тому. У храм колись під час служби Божої вдарив грім. І ще живуть очевидці, які говорять про це зі сльозами на очах – так, начебто це сталося учора, а ще як закопували у глину вражених громом вірян, аби врятувати, але декого не вдалося. Казали потім, що то була кара Божа за те, що так байдуже поставилися люди до збереження старовини.

Була у моїй програмі і колишня синагога, і єврейське старе кладовище, і краєзнавчий музей, і художня виставка. Словом, мені хотілося показати своє місто таким, яким його бачу я, а не засмічені вулиці з несправною каналізацією, банкомати, що не видають грошей, готельних служок, які, сподіваючись на халявні кілька гривень, стверджують, що вкрадено два рушники, і ще безліч всіляких дрібниць, які людині краще б не бачити і не чути, куди б вона не приїхала…

Та де там… Провівши свого дорогого гостя, у відчаї жмакаючи свій нереалізований план, чула від приятельок маловтішне:

– Ну, а що ти хотіла, дівочко? Це ж не історик-краєзнавець до тебе приїхав. Та й не для того він їхав, щоб по руїнах лазити, а на тебе подивитися, на те, як ти живеш, як ми всі тут живемо…

А як я живу? Так, як усі: зі всіма своїми бідами і болячками і нікому (знову ж таки!) не скаржуся.

Нема кому у дворі траву покосити. Біда? Не біда!

Нема кому лугош відремонтувати. Біда? Не біда!

Бідна приятелька моя – колега-журналіст, яка мала необережність залишитись на професійній ниві, кінців з кінцями не може звести. Біда? Не біда!

Пенсіонерам газ і світло відмикають, бо не мають чим платити. Біда? Не біда!

Півкраїни по світу бродить, щоб копієчку заробити на сім’ю. Біда? Не біда!

Руки від того усього опускаються. Біда? Не біда!..

Зате є політик – радник президента (от пофортунило!). Не знаю, може воно так і заведено – зробити офіційний візит, подивитися, як сусіди живуть, зробити висновок, що самі живуть краще, отримати від цього задоволення, збільшити свою пиху і поїхати, впевнившись у своїй бездоганності ще раз…

… Може, він вже більше і не приїде. Ні, я напевне знаю, що він більше не приїде. Бо я цього не хочу. Бо він чужий у цій отарі, як порцелянове ягня, від якого і хосна ніякого, а позбутися шкода. Як екзотичний фрукт, що випадково потрапив на тацю серед пахучих яблук, але скуштувати його зась, бо не знаєш, з якого боку до нього підступитися. Як штучний імплантант, що зрісся з живим тілом і має виконувати певну функцію, але ти усвідомлюєш, що це – не твоє.

Я не хочу, щоб він повертався, бо він для мене – чужорідне тіло. Так само, як і для моєї землі. А все, що не приживається на моїй землі, не може прижитися і в мені. Ми з нею – одне ціле, єдина плоть. Але я дуже рада, що він побачив мене такою, як я є. І все інше таким, як воно є.

Хто його знає, може у ньому навіть прокинулось щось приспане отим непростим життям і, повернувшись додому, він замість того, щоб приступити до своїх невідкладних справ, кине все, збереться у далеку глухомань до старенької мами, яку не бачив упродовж довгого часу, а та тільки через грошові перекази пам’ятає, що у неї є син.

Хто його знає, може, йому враз захочеться піти до своєї школи, пройтись дитячими стежками, знайти свою першу вчительку (дай, Боже, аби була жива), погомоніти про життя-буття на пенсії, дізнатися, хто ким став по закінченні школи (Катерина крамницю відкрила, а Іван спився, Михайло – великий чоловік, як і ти…) Вона сплакне, звичайно, а потім довго ще згадуватиме і розповідатиме сусідам, які люди до неї завітали… А він тим часом бродитиме сінокосом, пригадуючи своє дитинство, нап’ється досхочу молока з-під корови, підсобить мамі по ґаздівству. І сенс його життя стане напрочуд простим і зрозумілим.

А може, зійшовши з того клятого потягу, приїде додому змучений, відпустить всю прислугу у безстрокову відпустку, вдягне (коли таке востаннє було?) домашні капці, ляже на дивані, підклавши лікоть під голову, і, дивлячись у стелю, думатиме: «Боже, чи я живу, а чи тільки існую?..»

Хто його знає?..

… Місяць минув з тієї нашої зустрічі, місяць спокою і мовчання. Я дуже здивувалася, коли пронизливий міжміський дзвінок прорізав тишу. Це він. Він нервує, коли я не чую телефон:

– Знаєш, я багато думав про тебе, про нас, про все… Виходь за мене заміж…

… А ви кажете – лугош не відремонтований…

… А ви кажете – трава не скошена.

Хтось розчахнув над нею парасольку. Вона повернулась і побачила обличчя, світле й усміхнене обличчя синьоокого юнака, який пожалів її, бо накрапає дощ, на вулиці волого і мерзотно, черевики цілком мокрі, а вона цього не помічає.

– Дякую! – всміхнулась Вона і забула сказати йому, що Він дуже люб’язний.

– Вам не слід гуляти в таку погоду без плаща або парасольки, – сказав Він, бо мусив щось сказати.

– Загалом я цього ніколи не роблю, так сталось, – відповіла Вона, бо мусила щось відповісти.

А далі їм не було про що говорити. Він провів її мовчки додому. Вона подякувала. Попрощались. Він пішов собі, а Вона – собі.

…Сонце пекло немилосердно. Воно розжарювало підвіконня так, що Надя на хвилю навіть уявила, що зараз вибухне весь її кабінет із дорогими меблями, декоративними квітами і рівненькими рядами списаних дрібним почерком течок. Вона пригадала історію, яку розповідала їй подруга. Та бачила на власні очі, що від спеки вибухнув факс, який забули прибрати після ремонту з підвіконня. Важко було в це повірити, але Надя зі співчуттям кинула оком на всі вибухонебезпечні пристрої на столі – телефони, комп’ютер, ксерокс, томик Сартра, який вже кілька днів був відкритий на тій самій сторінці. Добрячий був би феєрверк. Нічого їй так не хотілося у ту хвилю, як миттєво зачинити двері злополучного кабінету і втікати кудись до річки, до озера, до будь-якого водоймища, аби тільки врятуватися від цієї всюдисущої спеки.

– Ну й літо видалося, – думала Вона. – Недаремно сурмлять, що у космосі відбуваються якісь процеси, які спричиняють катаклізми в атмосфері навколо земної кулі.

А ще думалося про те, що всі нормальні люди давно лежать собі на екзотичних пляжах Пальма де Майорки чи як мінімум десь в Анталії, а Вона, бідолаха, ніяк не може розлучитися зі своїми службовими обов’язками, на все плюнути і майнути кудись світ за очі…

І за що їй така кара – сидіти тут, чекаючи на чергових замовників, які їздять у автівках з потужними кондиціонерами і, незважаючи на 40° Цельсія, зараз зайдуть у офіс у зашпилених до останнього ґудзика сорочках і туго пришмальцьованих краватках. Надя ніяк не могла себе примусити мислити як справжній шеф, бо у ній завжди десь глибоко всередині сиділа маленька дівчинка-розбишака, котра готова була посміятися над кожним, гасати по чужих садах, ганяти дворових собак і чинити багато чого іншого, що Вона з превеликим задоволенням робила років двадцять тому. І як би Вона не намагалась це приховати за підтягнутим фасоном службових строїв, як би ретельно Вона не підбирала своє неслухняне волосся в охайну зачіску, очі її завжди зраджували – там сидів такий собі бісик, який ладен був у будь-яку мить зробити якусь шкоду. Це, вочевидь, найбільше і притягувало до неї чоловіків.

Стук у двері відволік її від роздумів.

– Будь ласка, заходьте! – навіть її секретарка і та використала момент, щоб відпроситись, вигадавши якусь неправдоподібну причину, а сама стовідсотково дременула на пляж!

• Предыдущая
• 10/31
• Следующая