Літо Мілени - Андрухович Софія - Страница 9

• Предыдущая
• 9/15
• Следующая

Навпроти неї сиділа пані сорока п’яти років, з залишками, швидше стертими натяками, колишньої краси. Напевно, пані не стримувала свою вроду, благаючи її залишитися, і врода — подруга вибаглива і прошена — вирішила почимчикувати куди-інде. Але натяки жили: пишна зачіска кінозірки, вигин брів, тремтіння вій, зблиск посмішки в кутиках вуст. Пані Колишня Красуня читала газету, куплену спеціально для подорожі, читала уважно, намагаючись відгородити себе від решти вагонного світу, раз по раз поправляючи завеликі окуляри.

Біля Мілени сидів тихий і скромний панок, зосереджений у чомусь всередині себе, хоча й не вистромлював очі з газети, яку начебто читав. На голові мав скривлений набік чорний берет, як то носять художники. Він і скидався б на художника, якби не такий сіруватий і невпевнений, зацькований вигляд, якби не така невиразність у погляді, навіть зосередженому в собі. Пізніше Сіруватий зняв свій берет, і затінене купе освітилося сяйвом його неозорої лисини, гладкої і лискучої, схожої на плесо озера безвітряного світанку. А ще панок мав густі і довгі вуса, і з них скрапували додолу смуток і задума й стікали по підлозі кудись вдалину.

Але все ж час від часу Сіруватий кидав короткі погляди на хлопчика, років тринадцяти, білявого і кучерявого. Цей хлопчик сподобався Мілені найбільше. Він був простим і безпосереднім, розмовляв з усіма, як зі старими знайомими, а до свого вуйка — до Сіруватого пана — звертався на «ти» і на ім’я. Але Мілена ніяк не могла вловити того імені, таким воно було невиразним, тож і залишився для неї панок просто Сіруватим. Хлопчик розв’язував дитячі кросворди. Він мав цілу книжечку тих кросвордів, таких простеньких, як насіння соняшника. Але час від часу хлопчик все ж таки питався:

— Вуйку, чорна подруга Мауглі?

І всі починали гарячково думати, натомість Сіруватий навіть не підіймав голови від своєї газети. Він був настільки зосередженим, що не чув сигналів із зовнішнього світу.

— Скільки клітинок? — питала Бабуся У Плетеній Спідниці.

— Шість, — з надією в голосі казав хлопчик.

— Горила? — з надією в голосі пропонувала Бабуся. Решта ввічливо мовчала — хто ж буде сміятися зі старої людини, особливо, якщо вони й самі не знають правильної відповіді.

Але за кілька хвилин хлопцеві вдавалося пробитися до вуйка.

— Багіра, — казав він, не піднімаючи голови від газети, і хлопчик старанно записував у клітинки. Через годину Бабуся У Плетеній Спідниці раптом стрепенулася і вигукнула:

— Чорна подруга Мауглі — це Багіра! Багіра! Пиши!

Хлопчик сказав:

— Я вже знаю... — і ввічливо посміхнувся.

Бабуся У Плетеній Спідниці зітхнула і продовжила свою розповідь.

— Я боялася їхати туди спочатку. Там, казали, нашу сусідку вбили, вона теж учителькою була і в Африку поїхала. А я вперлася — хто мене уб’є? Кому я потрібна? Я ще й сама там такого перевороту нароблю, що мало не здасться! У мене тато — ковалем був. Будь-який замок міг відімкнути. Такі відмички робив, що все повідкривають, і навіть ніхто не помітить. Потім сейфи почав зламувати. Добре ми жили. Тільки от мама, коли він спав, взяла та й відвезла татуся прямісінько у в’язницю і все про нього розказала. Відсидів, бідолаха, двадцять років. Вона горда була, ніяк не могла з тим змиритися, що він, а не вона гроші заробляє, от і відвезла його. А потім померла за місяць. Ми з сестрою вже й повиростали. А тато, коли повернувся додому, почав собі жінку шукати. Я йому й кажу, щоб із маминою сестрою одружувався, бо вона його ціле своє життя кохає. А татко послухав, приходить наступного дня і повідомляє, що вони з тіткою уже чоловік та дружина. Вона його любила страшенно, але так боялась! Тато як помирав, то сказав їй, що як вона його поховає, то він встане з могили і задушить її. Пожартував так. А вона, нещасна, повірила. Так його і не ховала півроку — на столі лежав. Аж до мене приїхала нарешті, ридає, сердешна, питає, що робити, бо вже витримати не може. Я їй сказала, що то тато так із нею пожартував, а вона не повірила. Утекла врешті кудись з дому, так я і не знаю, куди.

Я ж тим часом приїхала сюди вчителювати. А прізвище у мене — теж татусь придумав — Трупна. Жахливе прізвище! Це він так жартував усе життя, дотепник! А мені один мій учень, такий собі Соломон Дикобраз, каже: «Давайте одружимось!» Я його питаю: «Чого це?» А він мені у відповідь: «Буде тоді Трупний-Дикобраз і Трупна-Дикобразиха». Отак мені і сказав!

А ще я сина маю. Зараз розповім вам, як я його знайшла...

Пан, який терпляче слухав ті всі розповіді, був статечним і бездоганним, із сивим волоссям, у елегантному костюмі, з гвоздикою в петельці. Це він, на власну біду, почав розмову, бо спочатку всі мовчки сиділи, втупившись кожен у свою лектуру. Сивий Пан читав сектантську брошурку, барвисту, з неприродно щасливими обличчями людей на ілюстраціях. Кожна стаття в ній — чи то стаття про вирощування цибулі на підвіконні, чи про життя метеликів, роботу водія, хімічну дію світла тощо — закінчувалася закликом: «Тож поклоняймося богові Рахумбрі Баратхію Євологі!» Пан читав і підкреслював олівцем найцікавіші місця. А потім раптом не втримався і почав читати вголос, нібито для хлопчика, хоча хлопчик і не думав слухати, але весело кивав головою і посміхався. Сивий Пан читав статтю про народження кенгурят, перебиваючи сам себе вигуками на кшталт: «Я такого ніколи не чув!» або «Отак Природа все влаштувала!» Пані Колишня Красуня і Бабуся У Плетеній Спідниці, мало не мліючи від захоплення, округлювали очі і хитали головами. А потім Сивий Пан плавно перейшов на податки з крамарів і пекарів, Бабуся У Плетеній Спідниці радісно підхопила цю тему, а тоді перехопила ініціативу і решту часу говорила тільки вона, виклавши історію свого роду і докладно розповівши власну біографію.

Було там іще двійко спостерігачів, майже невидимих, непомітних. Вони сиділи зовсім збоку, старезний чоловік і ще старезніша жінка, худі, сухі, обірвані. Мали вибалушені, як у риб, очі і дуже скидалися на якихось морських істот. їхні рухи були повільними, голови поверталися, ніби пливучи за хвилею. Плавність і сонливість керували жестами дивної пари. Ні на мить не зводячи очей з усієї компанії, риб’яча пара мовчала і не виявляла жодних емоцій. Вони теж спостерігали, як і Мілена, але від їхнього спостереження було якось трохи моторошно.

Окрім цих постійних сусідів, взад і вперед, з місця на місце весь час сновигали товсті баби з сумками і візками. Вони товклися, кричали, сварилися. Складали свої сумки, а потім знову розгрібали їх, кудись ішли, поверталися, зникали, з’являлися знову, створюючи своєрідне тло милій компанії Міленчиних супутників.

Але Мілена за час подорожі добряче стомилася. Навіть сама не помітила, як повіки опустилися і як голоси навколо злилися в один джуркотливий потік. Тільки почула, як Сивий Пан урочисто промовив до Бабці У Плетеній Спідниці:

— Ну якщо так, то мушу вам дещо подарувати! — і почав щось шукати у своїй валізі. Мілена приклала несамовиті зусилля і напіврозплющила одне око. Сивий Пан тримав на колінах грубеньку зелену книжку і зі скромною гордістю оглядав усіх навколо.

— То пан — автор тієї книжки? — з надглибокою пошаною промовила Пані Колишня Красуня.

— Попрошу пана дати автограф! — затишно промовила Бабця У Плетеній Спідниці, і Мілена знову поринула у свій напівсон. Вона ніби швидко-швидко пішла на дно, в темну густу каламуть, і тільки час від часу хвилі виносили її майже на саму поверхню, і тоді вона чула, як товариство хором читає щойно написане Сивим Паном: «Шановній пані Такій-то Такій-то Трупній від автора. Нехай пум-пум-пум! Всього най-найнішого! Трамтарам! Нехай береже Вас!.. З повагою — Сивий Пан. Такого-то числа такого-то місяця ось притакого-то року».

А Бабця У Плетеній Спідниці жебоніла:

— Чудово! Чудово! Прецікаво! Я із задоволенням прочитаю цю книжку, дуже мене то цікавить. А ви запишіть мій телефон, може, будете в наших краях, подзвоните, зустрінемось, вип’ємо молока...

• Предыдущая
• 9/15
• Следующая