Літо Мілени - Андрухович Софія - Страница 8
- Предыдущая
- 8/15
- Следующая
А ще Мілена любила мансарду. Це була величезна мансарда над багатолюдним натовпом, що копошився десь унизу, але копошився чомусь німо — власне, невідомий геній таким чином збудував її, що зовнішні звуки так і залишалися лише зовні, не дратуючи тих, хто вирішив відпочити на мансарді. А там завжди відпочивали. Зручні крісла-гойдалки, низький столик із фруктами і напоями, дерев’яні, не зовсім зрозумілі Мілені скульптури і дві сестри-близнючки, що ніжилися під червонуватими або жовто-золотими променями сонця. Навколо Марселіни — переповнені недопалками попільнички, а в пальцях — вишукана цигарка з приємним терпким ароматом. Матильда погладжувала великим пальцем правої руки нерухому голівку змійки, що скрутилася на лівій. А розслаблена, мало не розплавлена Мілена напівпримруженими очима спостерігала за бузковими вивертами цигаркового диму, який і сам нагадував змійок, аж доки не розвіювався, змішавшись із хмарами. Мілена й сама почала палити, піддавшись запахові і смакові, піддавшись самій атмосфері цієї мансарди і цього будинку загалом. І от з певного моменту вони вже вдвох з Марселіною замислено і багатозначно випускали ліниві клубочки, схожі на сірі павутини. Мілена мріяла, що якось із цих танцюючих візерунків народиться королівна, прегарна і ніжна, що вона спуститься на мансарду і посміхнеться до всіх. Але королівна не з’являлася, хіба що іноді можна було помітити край її сукні, хвилю волосся чи вигин ліктя. Та дим вкотре розвіювався, з’являвся дим новий, терпкий запах заколисував і заспокоював спокійних і без того сестер та їхню гостю.
Приблизно раз на місяць влаштовувалися прийняття. Коли Мілена вперше — одягнена у фантастичну сукню, дивовижно зачесана, неповторна — з’явилася там, це був справжній фурор. Танці, розмови про все на світі, шампанське, сиві акуратні пани і вишукані пані — Мілена почувалася між ними, як риба у воді. Це не були консервативні заскорузлі добродії, сухі і правильні, як лушпайки волоських горіхів. Радше навпаки — за спокоєм і стриманістю ховалися зазвичай шаленство, дивакуватість і навіть геніальність. Дотепності ж просто не було кінця і краю.
Мілена зберегла цілу колекцію подарунків від цих незвичайних людей. В останнє десятиліття свого життя вона любила розглядати ці шматочки минулого, вдихаючи паркими вечорами все той же терпкуватий дим і слухаючи шурхотіння трави за вікнами. Одну за одною перебирала фантастичні фотокартки: червоне сонечко розправляє крильця на вушку тріснутого горнятка; темний силует за напівпричиненими дверима; пилюка, що танцює в сонячному промені; чиєсь усміхнене обличчя серед густого листя; Міленин лікоть і маленька золота пташка з сумним дзьобиком; тінь місяця; привид у дзеркалі; чиєсь пенсне і кілька вишень та виноградинок. Якась пані віддала Мілені свій екзотичний гербарій. Молода білява красуня, яка з’являлася на прийняттях раз чи два, забула свої милі рожеві рукавички з тонкого шовку. Ті рукавички Мілена не надівала жодного разу, але любила їх чомусь із небувалою силою. Товстий старий граф подарував цілий набір ароматичних паличок, від запахів яких наставало легке запаморочення і світ видавався ще кращим, аніж він є насправді. Той запах викликав уявні видива незнаних країн, якихось чужих людей, небачених істот. Особливо ж подобалися Мілені запахи Африки — гарячої землі з гарячими лісами, де дощі неймовірно рясні, а тварини яскраві і галасливі. Окрім того, десь в Африці перебувала Цецилія, яка вже, напевно, сумувала за домом. Як і Мілена.
Так жила вона у Матильди і Марселіни більше двох років. Але час минав тут шалено швидко, догнати його було справді неможливо. Все здавалося Мілені тут незвичним, і навіть з часом вона ніяк не могла звикнути до життя в будинку сестер. Хоча й не траплялось жодних надзвичайних подій, тихе-мирне життя на позір досить мило пливло вперед, купаючи будинок із двадцятьма п’ятьма залами і двох його господинь у сонячному промінні.
Але ось одного разу дещо таки сталося. Можливо, не така вже й подія, але в житті Мілени ця випадковість, ця дрібничка багато чого змінила, порушивши спокій, сонливість і приємну одноманітність. Якось Мілена знайшла в бібліотеці досить цікавий конверт. Це був загалом звичний ранок, звична прогулянка поміж стелажами, звична насолода від доторків до книг. Мілена гортала сторінки вже якоїсь надцятої книги, жадібно втягуючи носом пожовклий запах, аж раптом на підлогу випав сіруватий конверт. Мілена підняла його і оглянула — жодних написів чи знаків, конверт заклеєний і, вочевидь, уже досить давно. І в ньому сидить таємниця. Таємниці завжди відчуваєш, хоч би як далеко і надійно були вони сховані. Просто існує такий відповідний запах, чи звук, чи просто якесь відчуття, яке підказує: ось вона, ось! І Мілена розірвала конверт.
Кілька сірих сторінок, списаних великим круглим почерком, дуже гарним, рівним, добрим. І ось що прочитала Мілена:
«...усь ніхто не хотів повірити, що я маю крила під одягом. Усі думали, я жартую. А я просто сказала:
— Ходімо на дах. Я полечу додому, а ви побачите, що я справді крилата істота.
І ми пішли. Досить довго підіймалися крученими сходами, здіймаючи пилюку, яка килимом лежала під нашими ногами. Нарешті вийшли на горище. Там крізь балки бачили, як унизу танцюють, і, звичайно, чули музику. А на горищі було темно і дуже смерділо. Звисали шматки павутини, щури пробігали попід ногами, випростуючи свої голі хвости. Добре, що щури не покусали нас. Можна й померти від цього — я знаю. Було вже чимало випадків, що люди вмирали від цих тварюк. Я ненавиджу щурів. Натомість не розумію, що бридкого в тарганах? Це ж звичайні комахи, такі самі, як мурашки, як літні жучки, як сонечка — «божі корівки». Але я не про це.
Ми піднялись драбинкою на самісінький дах. Але навіть туди ще долинала музика. Було так гарно, так тепло. Я почуваюся щасливою, коли мене овіває такий теплий м’який вітерець. Небо було всіяне зорями. І добре, що не було місяця. А знизу — світилося місто. І ще верби блистіли.
Я розправила крила і полетіла. Аж сама здивувалася: так просто, так природно у мене це вийшло. Вітер підхопив мене і ніби ніс у долонях, а крила лопотіли, і пір’я моє змішувалося з тим гладким і блискучим вербовим листям.
Як же ж вони всі здивувалися! Кричали, плакали, погрожували! Я тільки бачила, що двоє почали битися і раптом зірвалися з даху і полетіли вниз. Цей політ був повільним і довго тривав, вони падали, опадали, скло розлетілося на дрібнесенькі скельця. Це розбилося якесь вікно, тільки от досі не можу зрозуміти, яке — на їхньому шляху з даху на землю не було жодного вікна. Один помер тієї ж миті, тільки встиг прошепотіти моє ім’я. Другого кудись забрали, він вижив, але я його не любила.
Та, зрештою, мені до того всього було байдуже. Я справді летіла. Летіла додому, завмираючи від щастя, що аж нічні птахи сахалися від моїх очей — такими щасливими вони були. Це чимось схоже на купання в морі, але набагато, набагато, набагато чудесніше!!!
А тепер, як я закінчу, я полечу в Африку».
На інших сторінках були малюнки і вірші, підписані іменем «Ванда». Очевидно, це була та особа з крилами.
І тепер Мілена точно знала, що мусить їхати до Африки — має для цього як мінімум три причини.
8
Покинувши привітних бабусь Матильду і Марселіну, їхній будинок, мансарду, бібліотеку, Мілена вирушила потягом до Африки. В її невеликій валізі містилася лише колекція подарунків від вишуканого товариства сестер, декілька сукенок, тисяча тонких нашийних хустинок — прадавній презент Наркіса, ще які-неякі дрібнички і, звичайно, багатий запас Марселіниних цигарок.
У затишному вагоні Мілена вигідно вмостилася біля вікна і заходилася роззиратися та роздивлятися своїх сусідів. Споглядання вона любила шалено ще з дитинства і могла спостерігати за всім цілу вічність — не втомлюючись, не знуджуючись, не втручаючись. Ось і зараз узялася вона за своє давнє вроджене ремесло, прикидаючись, ніби трохи читає, а трохи розглядає завіконні пейзажі, а насправді не зводячи пильного погляду зі своїх симпатичних сусідів, ловлячи кожнісіньке їхнє слово.
- Предыдущая
- 8/15
- Следующая
