Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 34

• Предыдущая
• 34/45
• Следующая

– І що ти пропонуєш для початку?

– Для початку… – Ярослав схопився з крісла й заходив по кімнаті. – Я пропоную варшавській поліції розпочати операцію під кодовою назвою «Чорна вдова» й дуже уважно придивитися до нещасної Барбари Красовської. І щось мені підказує, що вона вже не один і не два рази була вдовою за своє не надто довге життя. І ще одне. У моїй валізі є пластиковий пакет із склянкою. Нехай твій розумник-експерт перевірить його на два предмети: пальчики пані Барбари і речовину з хитрою назвою алдрін.

Наступні два тижні стали як для Ярослава, так і для Маріуша днями кропіткої праці. І робота дала свої плоди. Вони перебували весь час разом. Разом перебирали папери в архівах, відшукували файли із старими публікаціями у пресі, їздили на зустрічі з різними свідками давніх подій, отримували дозволи на ексгумацію, доступ до записів Міністерства оборони Речі Посполитої Польської, до перевірки численних звітів страхових компаній, банків і фінансових установ. Це був зоряний час Маріуша Грабовського – заступника начальника кримінальної поліції найбільшого з мікрорайонів Варшави. І тріумф приватного детектива Ярослава Савицького. Вони не мали часу на перепочинок, але не відчували втоми, заглиблюючись у нетрі найпекельнішого злочину з-понад усіх, із якими зустрічалися за все своє життя. Злочину, схема якого була розроблена і втілена з надлюдською жорстокістю. Злочину, у якому небезпечні й досвідчені бандити стали сліпими виконавцями, не підозрюючи, що й вони самі є лише розмінною картою у чужій грі. Злочину холодного й безжального, тобто такого, на який спроможна лише слабка жінка. Але все по порядку. Краще за будь-який опис вищезгаданих подій може слугувати своєрідний діаріуш, що його на прохання Наталїї Кондратюк змушений був вести Ярослав. Тож, не намагаючись вигадати велосипед, автор бере на себе відповідальність навести вищезгаданий щоденник, одразу, однак, заявляючи: дії автора не можуть бути розцінені як порушення авторських прав, позаяк записи подано тут із дозволу детектива, а його авторство над цими рядками взагалі не оформлене юридично. Отже, вперед, читачу!

23 липня. Ми починаємо. Чорт, я почуваюся дурнувато. Який із мене писака?! Я звик діяти, а не розповідати казочки. Кондратюк, знай: я вдячний тобі за допомогу, нашу пізнішу зустріч і… а, сама напросилася! І за нашу шалену ніч! Але я ще прийду до тебе й запитаю: навіщо ти примусила мене вдавати з себе Чейза? Начувайся, Наталіє Кондратюк!

Маріуша моя ідея, звичайно, не надто окрилила. Проте Маріуш справжній мент, у доброму розумінні цього слова. А справжній мент ніколи не залишить таку наживку, яку підкинув йому я. І справа тут навіть не в можливості заробити «бали» перед начальством. Це азарт. Азарт мисливця, котрий іде слідом дичини. А боротьба з якою дичиною може зрівнятися з боротьбою проти холоднокровного та до біса розумного вбивці? Так, він заковтнув мою наживку, і я ні на мить не сумнівався в такому розвитку подій.

Отже, Барбара Красовська. Зараз я навіть не можу сказати, коли відчув, що вона в цій справі не просто потерпіла, а щось страшніше. Може, тоді, під час її відвідин мого готелю? Чи тоді, коли помітив її запальничку серед речей Мостового та Сердюка? Навряд, хоча щось підозріле в ній відчувалося. Остаточно все сформувалося, коли я дивився їй в очі під час нашої останньої зустрічі. У тих очах не було жодного натяку на милосердя. Це були очі змії, не жінки. Поза всяким сумнівом, підозру викликав не один лише погляд. Головне – це алдрін. Він не давав мені спокою від початку. Як міг опинитися рідкісний пестицид в організмі Бондаренка в такій кількості? Чи випадковість це? Але я досить довго у своєму бізнесі, щоб затямити – випадків тут не трапляється. Зараз у мене відчуття, що я стою на порозі великого відкриття. Відкриття нових вершин, чи то пак прірв, до яких може призвести жадоба збагачення, помножена на позбавлений моралі й людинолюбства хворий розум убивці. Втім, може, для мене це й не відкриття? Не знаю, в будь-якому разі тендітна жінка-вбивця – це відкриття. Тож починаємо працювати.

24 липня. Мої сподівання справджуються. Чесно кажучи, навіть не сподівався, що все відбудеться так швидко. Разом з тим не розумію, як це могло пройти повз мою увагу раніше. Адже мотив убивства Бондаренка був зовсім поряд – практично на поверхні! Єдине, що допомагає мені зберегти рештки самолюбства, це те, що від початку роботи у Варшаві я не мав вільної хвилини для аналізу подій. Маю надію, моя письменниця не надто випинатиме факт моєї недалекоглядності. Не рекомендую. Я хоч і не злопам'ятний, але часом злий і пам'ять маю добру. Але геть ліричні відступи! Мотив убивства очевидний – за три місяці до смерті Євген застрахував своє життя на мільйон евро. І єдиним спадкоємцем залишив кого? Правильно, улюблену дружину Басю. Чорт забирай, що він відчував, підписуючи страховий поліс, який став для нього смертним вироком? Цього ми вже не довідаємося ніколи. Є деяка вірогідність того, що я помиляюся, але особисто я в помилку не вірю. Як би там не було, стає дедалі цікавіше. Ще б пак, Маріуш сьогодні заявив, що, коли не вжити деяких заходів для посилення моєї безпеки, він не дасть за моє життя й ламаного гроша. Оптимістична заява. Ех, Барбаро, Барбаро… Невже ти здатна спровадити до кращого світу такого гарного коханця? Втім, хто сказав, що Бондаренко був гіршим? Як би там не було, мушу скоритися. Увечері ми імітуємо мій від'їзд до Львова, а після цього я зможу працювати лише в тіні й не вилазити з бронежилета. Що ж, це краще, аніж куля снайпера. Хоча, поклавши руку на серце, мушу сказати, що Маріуш, найімовірніше, воює з вітряками. Одним словом, поживемо – побачимо. З завтрашнього дня починаємо вивчати біографію пані Красовської. Я вже відчуваю нетерпіння – до такого чтива далеко Джеймсу Хедлі Чейзу й Агаті Крісті, разом узятим. І я можу побитися об заклад на велику суму що я не помиляюся.

26 липня. І чому я не побився об заклад?! Все ясно – надто легкі гроші не для Ярослава Савицького. Але годі інтригувати читача. За минулу добу й нинішній ранок нам з Маріушем довелося переворушити, напевне, кілька центнерів архівних паперів. І справа була вартою отриманого результату. Але все по порядку. Барбара не покривила душею, оповідаючи мені про своє минуле ще там, у кав'ярні «Золотий Дукат». Мартін Красовський, схоже, і справді був її справжнім коханням. І, напевне, єдиним випадком, коли «чорна вдова» не доклала зусиль до того, щоб звести благовірного з нашого недосконалого світу. Я навіть розумію чому: вона була ще надто молодою, а Мартін був жаданою партією для неї. Партією, до того ж значно вищою за походженням, аніж нікому не відома у Варшаві дівчина з України. Двадцятивосьмирічний красень, капітан війська Польського, пілот винищувача, спортсмен і володар кількох досить значних нагород чемпіонатів Польщі з плавання. Крім того, Мартін був аж ніяк не бідною людиною. Чим привабила до себе погляд такого жениха Бася, залишимо на її совісті. Врешті, для нас це й не важливо. Важливіше те, що відбулося далі. Молоді жили щасливо, але недовго. За півроку МіГ-29, що його пілотував Мартін, несподівано для всіх вибухнув під час навчального польоту, не залишаючи своєму пілотові жодних шансів на порятунок. Зрештою, все, що залишилося від коханого чоловіка, опинилося в зачиненій домовині у квартирі Басі й Мартіна, серед вінків, чорних стрічок і родини, котра журилась разом з невтішною Барбарою. Але залишився позаду похорон, зайняли своє місце в архівах матеріали численних комісій із розслідування катастрофи, роз'їхалися по своїх домівках родичі, а Барбара лишилася сама наодинці із своїм горем. Кажуть, що цей період у житті кожного, хто пережив утрату близької людини, найважчий. Можливо, важко було й Барбарі, але вона на диво швидко оговталася. Потрібно було жити далі, а вона раптом зрозуміла, що тепер немає кому утримувати її, щедро розраховуватися за всі її недешеві забаганки, осипати дорогими подарунками, водити до вишуканих ресторанів, возити на фешенебельні курорти. Проте був у цій гіркоті розчарування життям один втішний момент – буквально за місяць до загибелі Мартін застрахував своє життя на кругленьку суму. Він приніс Барбарі страховий поліс і, сміючись, сказав, що тепер міністерство оборони має дорожити ним значно більше, аніж робило це раніше, позаяк, утративши такого цінного спеціаліста, воно втратить одночасно й гроші, яких вистачило б для виплат заробітної платні кільком офіцерам протягом цілого року. Багато б я віддав, щоб побачити очі Барбари, коли вона дивилася на той поліс уже після смерті Мартіна, раптово відкривши для себе, на її думку, геніальний план безбідного існування. Звичайно, їй залишалося обміркувати ще багато деталей. Але головне стало ясним як божий день – є люди, згодні заплатити за смерть. Я присягаюся, очі її палали тоді пекельним полум'ям!

• Предыдущая
• 34/45
• Следующая