Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 33

• Предыдущая
• 33/45
• Следующая

Вона залишилася, швидше за все, у Стоцького, а після того як його було знищено, ймовірно, опинилася в поліції. Думаю, це річ не дешева, тож ви можете звернутися до поліційного департаменту…

– Я не розумію, про що йдеться! – Її голос пролунав різко, навіть занадто різко. – Мені невідомо про якусь там запальничку!

– Я маю на увазі золоту «Зіппо», прикрашену коштовним камінням. Пригадуєте?

– Пане Савицький! Дайте мені спокій! Мені невідомо, про що йдеться! Я воліла б прийняти заспокійливе та відпочити! – Барбара підійшла до столу й натиснула кнопку замаскованого під старовинне прес-пап'є дзвінка.

– Пане Збігнєве, мій гість уже йде. Проведіть його, будь ласка.

Одягнений у бездоганний діловий костюм мажордом, який, найімовірніше, виконував ще й обов'язки охоронця та (Ярославові був відомий палкий темперамент пані) платного танцюриста, немов матеріалізувався з повітря. Ярослав пильно поглянув в очі Барбарі. Якщо ще хвилину тому він не міг навіть самому собі сказати, навіщо нагадав про запальничку, яка була в неї в руках після вбивства Євгена і невідомо як опинилася в квартирі покійних бандитів, то тепер він знав напевне: нічого не закінчено. В очах Красовської він побачив щось таке, що примусило все його єство здригнутися від крижаного холоду. З дивною тугою Ярослав подумав, що буде змушений укотре порушити обіцянку, дану Маріушу. Він галантно вклонився Барбарі й пішов геть.

Від думки, яка раптово вразила його після добрячих півгодини їзди у хиткому вагончику трамвая, Ярослав схопився зі свого місця так рвучко, що налякав двох бабусь, які сиділи напроти нього.

– О дєво ясноосвєнцонна, чи пан єст кренцоний?! – почув він, але не відповів, похапцем відшукуючи в кишені мобільний телефон. Ось і номер готелю.

– Готель «Аркадія». Слухаю вас, – пролунав зі слухавки ввічливий голос портьє.

– Доброго дня, Мареку.

– Доброго дня, пане Савицький. Ми непокоїлися за вас.

– Але за номер заплачено наперед, – Ярослав від нетерпіння проклинав офіційну ввічливість службовця, яка примушувала гаятися з головним питанням, заради якого він і телефонував, але продовжив спокійним тоном. – Я порядна людина, Мареку.

– Мені це відомо, пане Савицький. Ми непокоїлися не за номер, ми непокоїлися за вас. Варшава – цілком цивілізоване місто, але вас не було кілька днів… Тож мені надзвичайно приємно чути ваш голос. Коли вас очікувати?

– Незабаром.

– Бажаєте замовити обід у ресторані? Сьогодні свинячі ковбаски з гарніром, рекомендую. До того ж є досить непогане угорське.

– Дякую, Мареку. Ти гарний портьє, і я вже казав тобі про це. Але обід пізніше. Мене дещо цікавить.

– Що саме, пане Савицький?

– У моєму номері прибирали за час моєї відсутності?

– Ви знаєте наші правила, пане Савицький, без вашого дозволу ніхто не може перетнути поріг вашого номера. А ви не просили прибрати номер, отже…

– Я зрозумів тебе, Мареку. Вважай, ти заробив добрі чайові.

– Я вдячний вам, але за що?

Ярославові стало весело. Він підморгнув бабусям, котрі все ще позирали на нього непривітно.

– За далекоглядність, Мареку. Я вдячний вашим правилам і чудовому французькому коньяку. Останньому – за те, що він значно кращий, аніж ананасовий сік.

Портьє нічого не зрозумів, але викрутився з притаманною йому винахідливістю:

– У вас добрий смак, пане Савицький.

У номері дійсно нічого не змінилося з часу, коли він залишив його востаннє, – розкрита валіза, кілька речей на кріслі, охайно застелене за армійською звичкою ліжко. Ярослав швидко підійшов до столу, де залишив склянку з ананасовим соком, що його пропонувала йому Барбара. Він не помилився – жовтувата рідина почорніла й набула зловісного відтінку. Похапцем відшукавши другу склянку, Ярослав наповнив її соком, який залишався у відкритому пакеті. Тут картина була іншою – сік зберіг свій колір і, якщо й не був надто свіжим, разюче відрізнявся від того, який стояв у Ярославовій склянці.

– Алдрін. Без сумніву, алдрін, – вимовив Ярослав, розглядаючи темну смердючу речовину у склянці. – А ти, Барбаро, чорна вдова!

Увечері, переступаючи поріг дому Маріуша й Агнєжки, Ярослав був у доброму гуморі. Він потиснув руку Кшиштофу, зауваживши:

– Ти вже зовсім дорослий, хлопче! Маю надію, що зовсім скоро почую твоє ім'я серед світил археології і знавців середньовічної фортифікації.

Кшиштоф і справді виріс на кілька сантиметрів із часу їхньої останньої зустрічі, набув похмурого вигляду, яким відрізняються підлітки від дітей, і завів на голові щось неймовірно різнокольорове, що, очевидно, мало вважатися модною молодіжною зачіскою.

– Ти тішиш наші з Маріушем найкращі почуття, Ярику, – з посмішкою простягнула Ярославові руку Агнєжка. – Але, на мій великий жаль, Кшись вважає, що вступ до університету – для нього подія значно менш важлива, аніж відвідання футбольних матчів. Він увійшов до однієї з тих груп молоді, котрі вважають себе футбольними фанатами, і боюся, що незабаром ми матимемо неприємності з поліцією.

Кшиштоф зітхнув, опустивши очі.

– Мамо, це неправда. Я не беру участі в бійках, мені просто подобається футбол.

Агнєжка лише змахнула рукою.

– Він ще сперечається! А порвана минулого тижня куртка? А розбитий ніс?! Заради Бога, Ярику, проходь і не звертай на нас уваги. Кшись – це окрема тема для розмови.

– Переломний вік – це завжди складно, – Ярослав протягнув Агнєжці букет троянд і галантно вклонився. – Усе старе як світ – непорозуміння між дітьми та батьками. Кшись – файний хлопець, тож зрештою все владнається. Це тобі, Агнєжко. А для Маріуша в мене окремий дарунок. Пляшка доброго старого віскі «Лагавулін». Адже це твій улюблений віскі, друже?

Маріуш із широкою посмішкою прийняв з рук Ярослава пляшку з янтарним напоєм.

– Ти мене розбещуєш, Ярику. Проходь, давно очікуємо.

Ярослав не надто часто бував у родини Маріуша, але до таких візитів господарі готувалися особливо. Бенкети, на які неодмінно перетворювалися такі відвідини, не були схожі на ті подібні до фуршету посиденьки, що до них звикли поляки. Тут був справжній український стіл. Із горою страв, довгими розмовами, тостами і дзвоном келихів. Згадували навіть веселі пісні. Не став винятком і цей візит. Потім Ярослав довго сидів біля комп'ютера в кімнаті Кшиштофа. Перебираючи гітарні струни, пояснював, де і як було зроблено чергове фото, з якого дивилися на них похмурі мури та порослий мохом камінь старовинних твердинь. Робив довгі історичні екскурси, розповідаючи про призначення того чи іншого редуту, бастіону, вежі або галереї. Оповідав хронологію видатних подій, що колись відбувалися у знаменитому Хотині або серед жовтих стін білгород-дністровського Акермана, побитого сторіччями Меджибожа. Бачив захоплення у хлопчачих очах і пишався собою не менше, аніж після розв'язання особливо заплутаної справи.

Нарешті, коли сонце сховалося за обрієм, залишивши Варшаву електричному сяйву реклам та ілюмінації, він сів навпроти Маріуша в його кабінеті за чаркою коньяку з сигарою, маючи надію продовжити розмову, так категорично закінчену вранці. Його інтерес не сховався від Маріуша.

– Як прийняла тебе пані Красовська? – запитав той.

Ярослав загадково посміхнувся.

– Скажімо так, вона бувала й більш пристрасною. Але мети досягнуто. Хоча й не до кінця. Вона лише розрахувалася зі мною.

– Я бачу, ти щось замислив, Ярику, – знизав плечима Маріуш. – Ти надзвичайна людина. Скажи, після всього, що відбулося, ти хочеш далі балансувати на лезі бритви, проміж смертю й ув'язненням? Ти азартний чоловік, мені це відомо. Але чи варто отримувати адреналін саме таким шляхом?

Ярослав зробив ковток запашного напою і випустив кілечко диму.

– Ніякого азарту, Маріуше. Я лише допоможу тобі розкрити кілька справ тут, у Польщі, а також помститися за одну інтелігентну жінку, яка мешкає у Львові. У неї відібрали єдине, що вона мала, – сина-одинака.

• Предыдущая
• 33/45
• Следующая