Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 23

• Предыдущая
• 23/48
• Следующая

Вона втратила пильність, нічого не боялась, ні на кого не звертала уваги в своєму стражданні, в гарячковому стремлінні будь-що врятувати дитину. Якби хто сказав, що зараз чекісти будуть пасами дерти шкіру з її спини, ламати руки й ноги, виколювати очі, вона б погодилась, аби тільки здоровими та щасливими зростали її діти. Божечку, як різко змінилося життя! Колись на постоях, у рейдах і в боях вона завжди була поруч свого чоловіка, перев'язувала рани, вилучала кулі, стріляла у ворогів, друкувала накази й відозви, варила їжу, прала й латала одяг і ніколи не задумувалась, що важить для неї власне життя. А зараз ... Зараз вона по-справжньому зрозуміла, чому так побивалась мати, коли вона пішла в ліс до повстанців, чому тяжко карався батько.

Уже в Галичі вона помітила, що у хлопчика холонуть рученята, синіють нігтики, личко вкрилося холодним потом. Присіла в траві за автостанцією, витягла сосок з-за пазухи, хотіла зі своїм молоком влити в маленьке безвольне тільце хоч крапельку життєдайної материнської сили. Груди були порожні. Дитя сосок не брало. Її охопив відчай. До Суботова добрий шмат дороги, і його потрібно якнайшвидше здолати. Вона бігла й бігла, обганяючи подорожніх. Де й сили взялися! Час від часу зупинялась, притуляла вухо до дитячих грудей, слухала. Інколи їй здавалося, що хлопчик мертвий, але вона не хотіла в це вірити: "Мій синочок живий! Я так хочу! Я твердо знаю!"

Коли нарешті добігла до села і побачила здалеку знайоме обійстя, то ніби відкрилося друге дихання, і вона полетіла, не торкаючись ногами землі.

"Лиш би Мирося була дома! Лиш би Мирося була дома!" - повторювала, як заклинання.

- Миросечко! Миросю! Подруго моя дорога!

На подвір'я вийшла молодичка, впізнала, повела в хату. Ні про що не питала, все зрозуміла сама. Поклала на ліжко дитину. Розпеланала.

- Тільки не плач, Тосенько! Прошу тебе, не плач. Він уже ... Не заплакала, не закричала, не застогнала. Просто впала додолу, як скошена грозою билина, і світ погас в очах.

* * *

Вона сама занесла мертвого сина на сільський цвинтар.

Опустила скриньку-трунвочку з його тілом в ямчину, викопану Миросиним батьком. Кинула жменьку землі. Стала на коліна, помолилась до нічного неба і, наче примара, пошкандибала городами до знайомої хати.

- Одне прошу, вуйку Іване, поставте хрест на могилі. Ім'я моєму синочкові - Роман. Він народжений у шлюбі, освяченому церквою...

- Що на хресті написати?

- Напису не робіть. Пощо вам клопотів? Він похований у примітному місці. Я не забуду... Ніколи...

Говорила спокійно, не плакала й не нарікала. Тільки заздрила. Вперше у житті милосердне Тосине серце позаздрило чужим людям. Вона поглядала на колиску, де лежала п'ятимісячна Мирославина донечка, щокаста, з тлустими, наче ниткою перев'язаними ручками й ніжками. Посміхалася. Мугикала ...

"Якби ж то моя Вірочка була такою! За всяку ціну потрібно її зберегти. Піду на муки, на тортури, а загинути доні не дам!" - думала в розпачі.

Наступного вечора почала збиратися в зворотню дорогу.

- Залишися на кілька днів, - просила Мирослава. - Відіспись, підкріпи сили, а там увидимо...

- Не можу. Ніяк не можу. Там моя маленька Віруся, чоловік, друзі. Що тут маю до роботи? Моє місце там ... Хіба що обставини змусять віддати доньку тобі на виховання. Може статися, що її принесуть зв'язкові, то відгукнешся на слова: "Лелека здалеку приніс". Добре, Миросю? Не відмовишся?

Господиня знітилась, хвилину помовчала.

- Не просте це діло - взяти в сім'ю чуже дитинча. Але твоє візьму. Ми з тобою, як сестри.

Більше її не затримували. Зібрали торбу з харчами і провели за село. Тепер вона йшла манівцями, з острахом озираючись на всі боки, наче боялася сполохати власну тінь. Хотіла будь-що живою і здоровою повернутися в криївку і віддати всю нерозтрачену любов рідним їй людям. Господи, які ж вони дорогі та милі! Сонячно, гарно на землі, літо буяє квітами й зелами, а вона тужила за своїм підземеллям, за звичною працею підпільниці, за безсонними ночами і тривожними днями.

"Обрали ми з Ярославом шлях, який веде у вічність. Комуністи не заспокояться доти, доки не вб'ють останнього бандерівця, - розмірковувала "Таня". - А! Ми також відправили до пекла тисячі гансиків і ванюшок. На одній землі нам з ними тісно. Або ми їх, або вони нас!"

Ішла пішки від села до села. В Ямнці постукала у вікно явочної квартири, і далі її повіз фірою станичний "Стригун". Обминули Станіславів і Брошнів, подалися просто на Болехів. У Липі залишили коней і повстанськими стежками пішли до гори Яворини. Тут їх зустрів чатовий і провів до бункера.

- Люба моя! Ти повернулась! Я тут місця собі не знаходжу, хвилююсь, - зустрів її чоловік бурею емоцій, яких вона в ньому раніше не помічала. - Що з Ромчиком? Лишила в Мирослави чи знайшла годувальницю? Кажи скорше!

- Свята земля стала нашому синові матір'ю і годувальницею, - промовила тихо.

Враз стрепенулась і заплакала, заридала так тяжко, що ніхто не міг стримати сліз. Плакав батько, плакали його побратими. Проснулась мала Вірочка і також заплакала разом з усіма. Темна ніч стояла над землею, а в їхніх серцях поселилась чорна скорбота непоправної втрати.

* * *

За останні роки Ярослав Мельник втратив багатьох побратимів, отже мав їх замінити. Працював, як проклятий. Намагався поповнити боївку новими людьми, відновити зв'язки із закордоном. Антоніна допомагала чоловікові, але в першу чергу доглядала дитину. Бували дні, коли вона не відходила від колиски.

- Погляньте, Марічко, на мою доню, - тривожилась молода мати. - Потиличка стала плоскою, випало волосся, ніжками в мої коліна впертися не може. Це ознаки рахіту? Як ви гадаєте?

Після того, як вона власними руками поховала на суботівському цвинтарі маленького сина, молоко в грудях остаточно пропало. Вірочку годували чим доведеться.

- Так, це рахіт. Потіє, інколи гарячка піднімається. Ану покладіть її на животик! Ось видите - не тримає голівку, і все! Тримісячна дитина повинна уже "коней пасти", а Вірочці п'ять минуло.

- Даю ж їй і соки, і вітаміни, а покращення нема.

- Сонечка треба! Шукайте по селах жінку з грудним немовлям і віддайте дівчинку на виховання.

- Не дам! Я так її люблю, Марічко, що серце завмирає в грудях.

Хіба чужа жінка буде любити моє дитя так, як я?

- Певно, що ні. Але я гадаю, що не місце такій крихітці в криївці. Крім того, кожної миті з нами може щось трапитись.

- Я пораджуся з чоловіком.

А тут в кінці серпня "Роберт" разом з курінним "Чорнотою" відбув до командира "Грома". Відправа тривала протягом п'яти днів у селі Гриньків."Таня" чекала на повернення чоловіка з нетерпінням, бо стан здоров'я Вірочки помітно погіршився.

Зітхнула з полегшенням, коли він нарешті повернувся.

- Відправа пройшла згідно пляну. На зворотньому шляху ми знищили більшовицьке авто, вбили трьох енкаведистів і захопили табун коней у двадцять голів. Але в загальному становище вкрай важке. З Кремля надходить наказ за наказом, щоб у найближчий час на Західній Україні покінчити з ОУН-УПА. Для цього по силають регулярні військові частини, численні загони енкаведистів і стрибків, закидають до наших лав шпигунів та сексотів. Почастішали випадки зради, бо на допитах застосовують середньовічні тортури. Ходять чутки, що перший секретар Станіславівського обкому партії, горезвісний Михайло Слонь, запросив у Хрущова дивізію червонопогонників з танками, літаками і важкою артилерією. Будьмо пильними, друзі, і єдиними в своїх діях. Все важче і важче боротися. Рідіють наші лави. Ми втратили безліч талановитих старшин і відважних стрільців. Але ми не здамося! Я вірю в силу духу українського повстанця!

Він встав з-за столу, пройшовся з кута в кут.

- Вони знущаються навіть над мертвими тілами ... Два тижні возили енкаведешники трупи командира "Грегота" і політвиховника відтинку "Бояна" по селах і містечках, лякаючи людей. Вбили Василя Андрусяка в лютому, а дев'ятого березня його дружина в Новиці народила синочка. Не судилося батькові його побачити, - сумно сказала "Таня".

• Предыдущая
• 23/48
• Следующая