Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 22

• Предыдущая
• 22/48
• Следующая

"Докторка" і "Берест" познайомилися в листопаді сорок четвергого року. Марійка була тоді спецкур'єркою Надвірнянського надрайонного проводу ОУН. Саме вона з двома політвиховниками завітала в хату Василя та Розалїї Мартинців. Йшлося про їхнього сина Ярослава, завідувача медлабораторією Богородчанської райлікарні.

- Нас надіслав "Роберт". Чули про такого? Враховуючи ваші фахові якості та патріотизм, провід пропонує вам вступити до лав УПА.

Дівчина запам'ятала, як батько провів сина до хутора Скобичівка, як на узліссі вони прощалися.

- Най тя, сину, Бог благословить на святе діло. Мо, і я колись дочекаюся самостійної України. Лишень прошу, аби навідувався до нас хоч зрідка. Мати ридає... Але ти йди, йди! На те вона й мати, щоб плакати. Ти ж повинен служити спільноті ... А ми якось перебудемо.

Не знав тоді старий, що через декілька днів усю сім'ю заарештує енкаведе. Після Різдва відбувся суд. Не минуло й двох місяців, як батько помер на чужині від тифу та голоду.

Вдруге Марійка зустріла Ярослава на вишколі санітарів. Лікар "Берест" читав їм лекції з військово-польової хірургії. Дівчина знала, що молодий Мартинець встиг закінчити лише три курси медицини при Львівському університеті, але його вправні руки так вміло накладали шини при переломах, так віртуозно бинтували рани, так швидко вилучали кулі, накладали шви і зупиняли кровотечу, що курсанти роти роззявляли від здивування.

- Ви - лікар від природи, справжній цілитель-чародій, - частенько казали йому дівчата .

Ярослав радо сприймав компліменти, але роботу ставив понад усе. В тому ж таки році з куренем "Прута" лікар побував у рейді на теренах Чехії та Польщі. Доля звела його з відомим повстанським ескулапом Зеленюком - "Пастером". Саме Мартинця захотів мати Зеленюк в асистентах, коли довелося боротись за життя "Грегота-Різуна".

А зараз Марійку до Ярослава відрядив "Роберт", щоб передати терміновий наказ увійти йому до складу Калуського районного проводу ОУН.

- Давно стежу за діями свого тезки. Переконався, що це добрий лікар і справжній патріот України. Вірю, що крім основної роботи, він потягне ще й оце важливе доручення. Командування потурбувалось про його особисту безпеку. Дали йому в охорону двох надійних хлопців: "Муху" й "Калину". Особливо прив'язався до лікаря "Муха". У сирій криївці захворів охоронець на туберкульоз легень. "Берест" наполягав, щоб він покинув ліс, з фальшивим паспортом виїхав кудись на південь і рятував своє життя. "Я з вами був від самого початку, - відповів "Муха".- Нам, докторе, судилося бути до кінця."

І ось Марійка з Ярославом сидять в коморі конспіративної хати села Завою. Пахне мишами, житньою мукою, льняною олією і ще чимось домашнім і рідним з дитинства. Обоє згадують минуле, мріють про майбутнє.

- Надіюсь на той щасливий час, коли мама з сестрою повернуться додому, - каже "Берест".- В Угринівській церкві наймаю службу Божу за їхнє здоровля, а шостого березня щороку правиться панахида за покійним батьком. Тужу за ним, місця не знаходжу. Інколи навідуюся в Богородчани до тети Броніслави, то хоч наговоримося з нею про все на світі...

- А хто тепер парохом у Старому Угринові?

- Отець Дмитро Березовський. Наш чоловік. Чимось нагадує мені славної пам'яті отця Андрія Бандеру. Поважний, гречний, вміє промовити до самого серця ...

Марійка міняє тему сумної розмови:

- Чула-м, колего, що ви лікуєте не тільки повстанців, але й хворих селян. Одна жінка розповідала, що ви її від плевриту вилікували. Навіть заплакала ... А ще дитину від дифтерії врятували.

- Так, це правда. Ось учора старому чоловікові вивих вправив, Але не все мені під силу. Приходили люди з астмою, з екземою ... Та що там хвалитись, коли вірного друга від сухот не можу вилікувати.

Марійка здогадалась, що говорить він про Миколу Тимківа - "Муху". Знала, що обидва його охоронці - завійчани, а переховуються вони в криївках Мислова, Яворівки і того ж таки Завою.

Настала ніч, і "Докторка" з "Берестом" розпрощались. Він провів дівчину за околицю села.

- Прошу передати "Роберту", що уже нині я приступлю до виконання його наказу. В суботу буду в Калуші на засіданні проводу. Що можемо вдіяти? Гинуть наші люди в боях, потрапляють в московські катівні. Мусимо їх замінити. Бо хто ж, як не ми?

Стояв перед Марійкою вродливий, усміхнений, життєрадісний. А скупа доля уже відраховувала роки і дні. В сорок восьмому році на святе Стрітення повстанський лікар "Берест" загинув у нерівному бою з чекістами на мосту села Завою. Разом з ним полягли обидва його охоронці.

* * *

Пані Юлія Ганущак із запасів Крайового Червоного Хреста, який вона очолила, передавала дефіцитні ліки, риб'ячий жир і вітаміни. Її до сліз зворушила звістка про те, що криївка "Роберта" поповнилась двома маленькими діточками. Пригадалося, як вона юною вчителькою приїхала на роботу в село Верхня, що на Калущині, як побачила директора школи Василя Чикалюка і закохалася в нього з першого погляду. Вони зустрічалися майже щовечора, цілувалися під зоряним небом і мріяли, що обов'язково поберуться, що матимуть дітей. Але пролунав оунівський клич: "Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї", - і вона без вагань обрала останнє. Згодом, в процесі спільної праці в підпіллі, вона пізнала й полюбила Славка Мельника, та він мав наречену.

"Буду допомагати їм, чим тільки зможу, - думала пані Юля. - Після загибелі провідника "Байди", Славко очолив Крайовий Провід, а це величезна відповідальність. Важко йому зараз ..."

Минуло три місяці, а повстанські діти були настільки кволими, що ніякі вітаміни не допомагали, їм би трохи сонечка, свіжого. гірського повітря, домашнього тепла і вдосталь материнського молока. Малий Ромчик заслаб так, що терміново потрібно було приймати рішучі заходи.

- Поїду в Суботів, Ярославе, - якогось дня відважилась "Таня". - Не можу дивитись, як згасає на моїх руках дитина. Тяжкий гріх нам буде, якщо не спробуємо його врятувати. В Суботові живе моя найліпша подруга по вчительській школі, і в неї мало би народитися немовля. Гадаю, що вона в допомозі не відмовить. А ще там у нас є перевірений зв'язковий і надійна конспіративна квартира ...

- А Вірочка?

- Доньку лишу тут. Ви обоє з Марійкою її доглянете. Розвідаю там, розізнаю ... Не можу я Миросі нараз двоє дітей привезти, бо ради собі не дасть, та й сусіди здогадаються.

- Поїхала б я замість вас у Суботів, але ваша подруга мене не знає, - вступила в розмову Марійка.

- Певно, що так. Мушу сама їхати, іншого виходу нема. Далеко до Галича, доведеться в Долині пересадку робити.

- Не пущу тебе саму! - запротестував "Роберт". - В дорозі всяке може трапитись. Хіба що дам у супровід двох хлопців з боївки самооборони.

- Поїду сама. Перевдягнуся гуцулкою, розмалюю обличчя. Кому прийде в голову призиратися до жінки з хворою дитиною? Не хочу чужим життям ризикувати. Що Бог дасть, те й буде.

Теплої липневої ночі комендант особистої охорони "Роберта" провів "Таню" до самого Болехова. О шостій годині ранку у вагон потяга. що йшов через Долину на Калуш, сіла молода гуцулка з тримісячним немовлям на руках. Хлопчик не плакав, тільки плямкав губами і час від часу тихенько стогнав.

"Не звик до свіжого повітря, біднесенький, - хвилювалася жінка. - Хоч би живим довезти, а там до лікарів звернутись треба." В Долині їй довелося пересісти на автобус, який ішов до Галича.

Їхати стало важче. Спекотний літній день, гамір та штовханина пасажирів, курява. Синочок зовсім примовк, заплющив оченята, важко дихав.

''Що маю робити? Ні повертатись, ні далі їхати, - подумки бідкалась сердешна мати. - Діво Маріє, заступнице небесна, допоможи!"

• Предыдущая
• 22/48
• Следующая