Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 36

• Предыдущая
• 36/58
• Следующая

Єгорова розповідь багато що пояснювала, але у Лисого виникло ще більше запитань. Втім, він вирішив відкласти їх на пізніше, бо треба було вибиратися звідси. Довго лишатись у в'язниці небезпечно.

— Ви звідси не вийдете, — тихо мовив Єгор. — їх багато. І до того ж біля кожного виходу на поверхню влаштовано пастки. Навіть не всі воїни можуть їх уникнути — тільки командири відділень. А вони такі вірні Микиті…

За дверима знову загупали кроки. Всі принишкли. Кілька чоловік пробігли повз, начебто все заспокоїлося, аж раптом вони почули металевий скрегіт.

— Вони тут! — пролунав за дверима голос. — Попалися! Біжіть до командира. А я тут постережу.

Передчуваючи найгірше, Лисий смикнув за двері. Вони не відчинялися.

За дверима почувся регіт.

— Посмикай ще! — крізь сміх крикнув воїн. — Хитро придумали! Але ми хитріші!

Двері були дуже міцними. Залізний засув на них такий, що виламати його — не в їхніх силах. Відстрілюватися? Безглуздо. Довго їхній опір не триватиме.

Лисий нічого не міг придумати.

— Тиміш! — раптом вигукнув незнайоме слово Єгор. — Тимоше, це ти?

— Єгор? — невпевнено відповів воїн з-за дверей. — Що ти тут…?

— Мене зловили, — промовив Тиміш. — Я втік, щоб не брати участі в випробуваннях…

— То це ти?!.. Хіба ж можна бути таким дурним!.. Ти знаєш, що на тебе чекає?

— Знаю.

— Так якого ж ти!..

Запала пауза. Чутно було тільки, як Петрусь зрізає з колоди в стіні скіпи. Він ніяк не міг натішитися ножами, що йому дісталися. Навіть у такій ситуації.

— Це твій друг? — стиха спитав Лисий.

— Брат, — відповів Єгор.

— Двоюрідний?

— Рідний…

— Він нас випустить?

Єгор не відповів.

— Єгорчику, скажи йому, хай випустиць нас! — тихо попросила Марічка. Хлопець безнадійно похитав головою.

— Тоді вб'ють його.

— Так хай не лишаєцця, хай тікає з нами.

— Куди? — Єгор понуро глянув на Марічку. Схоже, він потрохи призвичаївся до світла. — Я вже тікав… Тільки гірше буде…

— Гірше, ніж уб'ють? — так же понуро спитав Лисий.

— Гірше, ніж уб'ють.

— А шо може буць гірше? — не зрозуміла Марічка.

— Катуватимуть до смерті… Можуть маму вбити.

— А коли ти тікав у ліс, ти цього не знав? — Щось тут не сходилося, і Лисий не міг збагнути, що саме.

— Знав… Але… Не вірив. Думав, вони ж також люди…

— Але ж вони всі з вашого села, — ніяк не міг заспокоїтися Лисий.

— Були з нашого села… Та й то не всі. А тепер вони з-під землі.

— Єгоре! — раптом пролунало з-за дверей.

— Що?

— А пам'ятаєш, коли ти був малим, я тебе вчив битися?

— Пам'ятаю, ти ще мені якось руку вивихнув.

— Ну, то ж я не навмисне… А як я тебе на плечах носив, пам'ятаєш? Ти ще тільки сядеш на плечі, кажеш: «Співай!» Я везу тебе на плечах і співаю… А ти ще слів не знав, а все одно підспівував мені…

— Пам'ятаю, — відповів Єгор.

— Я теж весь час згадую… Слухай, ти не кажи йому, гаразд?

— Кому? — здивувався хлопець.

— Ну, Микиті. Не кажи, що я твій брат… Не скажеш?..

Єгор мовчав. З очей його потекли сльози. Дивлячись на нього, Марічка теж тихенько заплакала. Петрусь усе стругав скіпи. Одну за одною, одну за одною.

— Єгоре, не скажеш?

Єгор помовчав, потім витер сльози й твердо відповів:

— Скажу, що у мене брата немає.

— Дякую…

— А ти не дякуй, — втрутився в розмову Василько. — Тебе це не врятує.

— Що то означає не врятує? — перепитав Тиміш.

— А те означає, що він не скаже, а я скажу.

— Е, е, ти чого, — захвилювався воїн за дверима. — Що я тобі зробив?

— А то ти не знаєш! А хто замкнув нас тут?

— Так я ж… Я ж не знав, що Єгор там… Тобто я знав, що там бунтар… Але ж я не думав, що Єгор…

— Ну от узнав, і що?

— А що я можу?! Тобі легко казати! Був би на моєму місці, то не питав би!

Василько засміявся.

— А давай поміняємося місцями!

Тиміш не відповів, і діти засміялися також, хоч, може, той сміх вийшов і не дуже веселим.

— Єгоре, скажи йому!

Єгор мовчав.

— Не скаже він зараз нічого, — замість нього відповів Лисий.

— Це чому? Що ти зробив з ним?

— Я — нічого з ним не зробив. А не скаже тому, що йому соромно. Знаєш, я оце бачив такого великого хробака, який хотів мене з'їсти. Я його поранив, тоді з-під землі виліз іще один такий же велетенський… І з'їв свого пораненого брата.

Знову запала мовчанка. Час спливав. Бігти до Микити, мабуть, неблизько. Але ж і не так далеко. Сам ватажок сюди не бігтиме. Він, швидше за все, йтиме стриманою поважною ходою, повільно наливаючись люттю й придумуючи, що зробити з зарозумілими дітьми. Хоча навіщо йому наливатися люттю. Він і так розлючений вкрай. Це ж його воїни бачили, що ватажка побили й зв'язали діти…

— Слухай, Тимоше, — погукав Лисий.

— Що?

— А у вашого Микити всі воїни такі ж хоробрі, як ти?

Пауза.

— Вони теж не бояться дітей тільки коли ті зв'язані й замкнуті в льоху?

— Ви озброєні, — ледь чутно буркнув Тиміш.

— А! А ви, значить, без арбалетів і ножів… Зрозуміло…

Тиміш не відповідав, тож Лисий додав:

— Гаразд, не бійся, нічого я твоєму дорогоцінному Микиті не скажу. Зараз з нами розправитеся, і він тобі за кмітливість подарує яблуко… І відпустить поспати. Ото вже відпочинеш! Тільки як з матір'ю зустрінешся, про Єгора не розповідай. Бо ще не так тебе зрозуміє…

Заскреготіло залізо. Чи то Тиміш зубами рипів? Двері відчинилися.

Ніхто не поворухнувся. За дверима нікого не було. Тільки Єгор підвівся й похитуючись пішов до дверей. Коли він уже був на порозі, з темряви виступила постать воїна. Вони стояли й дивилися одне на одного. В коридорі було темно. Але їм і не потрібне було світло. Потім вони одночасно зробили по півкрока вперед і обнялися.

Звичайно, треба було більше дати відпочити ступі. Однак кожна хвилина бездіяльності була для Лелі мукою. Через годину вона знову злетіла в небо й попрямувала до центру лісу, сподіваючись, що там, можливо, пощастить побачити щось менш замасковане, ніж на узліссях.

Вона літала, доки ступа знову втомилася. Леля повернулася на те саме місце, де відпочивала перший раз. І ще з годину сиділа без діла. Потім підняла ступу в небо й знову попрямувала до центру лісу. Не може бути, щоб вона чогось не видивилася!

Це виявилося непростим завданням. Очі, звиклі до яскравого сонячного світла в небі, відмовлялися будь-що бачити під деревами, крім окремих сонячних плям між кронами.

Якщо над узліссям Леля літала якомога нижче, щоб її не можна було побачити з-поза меж лісу, то тут навпаки — не наважувалась опускатися низько. Коли ж побачила щось схоже на галявину в самій гущі лісу, радісно спрямувала туди ступу, вже майже не думаючи про небезпеку.

Тієї миті, коли вона почала різко знижуватися, щось просвистіло над головою, обдавши обличчя потоком повітря й гидотним запахом несвіжого м’яса. Вона мимоволі пригнулася, забувши про те, що в польоті будь-який різкий порух мітли може виявитися небезпечним для життя. Ступа, ніби шишка, що зірвалася з гілки, рвонула вниз, де, як здавалося Лелі згори, була галявина. Насправді то був старий і вже геть трухлявий дуб, що невідомо як опинився в цьому сосновому лісі.

Дівчинка, відчайдушно нахилившись у ступі й піднявши держално мітли вгору, змогла змінити траєкторію польоту. Ступа шелеснула по листю дуба й знову полетіла вгору. Вона ледь вигулькнула над верхівками сосен, значно вищих за старого дуба, і Леля побачила те, що її так злякало мить тому.

Величезний, не менший за розмірами, ніж вона сама, орел колами піднімався в небо. Леля здригнулася. Якби не її різкий рух вниз, до дуба, що згори здався їй галявиною, цей могутній птах напевне викинув би її зі ступи.

Дівчинка замислилася. Якщо орлові настільки нічого їсти в цьому лісі, що він відважився напасти на людину, то… То чому він постійно кружляє саме тут? Якихось чверть години польоту, і там, у чагарях, він знайде вдосталь ховрахів, плазунів і дрібних пташок.

• Предыдущая
• 36/58
• Следующая