Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 35

• Предыдущая
• 35/58
• Следующая

За хвилину поруч протупотіли кілька пар черевиків. Щойно вони завернули в напрямку до комори, діти повернулися в свій коридор і побігли на південь. Лисий зняв зі стіни каганця й передав його Петрусеві, який біг слідом за ним. Сам же двома руками міцно тримав арбалет напоготові. На бігу не забував рахувати кроки. До виходу ще було дуже далеко. І от-от почнеться переслідування.

Стріляти вниз вона не могла. Могла опустити ступу на голову одному з ворогів, але це не дуже допомогло б. Натомість викрила б себе. А Леля відчувала, що від неї більше користі буде, якщо ці підземні бандити про неї не знатимуть.

Зависнувши над високою сосною, Леля бачила, як дітям накинули на голову лантухи, як їх потягли в підземелля, як кришка горбка стала на місце, сховавши від її погляду всі подальші події.

Леля міркувала так: зараз під цим горбочком напевне хтось пильно вдивляється в те, що діється навколо. Бандити не можуть не підозрювати, що слідом за дітьми прийдуть дорослі, які їх послали. Вони так думатимуть принаймні доти, доки Лисий розповість їм якусь вірогідну історію про те, як ці діти потрапили до лісу. Але навіть після цього, думала вона, дітей не відпустять, поки не переконаються, що діти говорять правду, що за ними справді ніхто не йде.

Отже, раніше надвечір'я їх не випустять. Про те, що їх узагалі можуть не випустити, Леля намагалася не думати.

Випустити дітей можуть швидше за все там же, де схопили. З підземелля є й інші виходи — це зрозуміло, але розкривати їхню таємницю бандити не будуть. Тобто треба чекати десь поблизу. Але то буде ще нескоро. А зараз треба все уважно обдивитися.

Леля скерувала ступу вгору й попрямувала до малої ріки. Вона летіла над кронами дерев, пильно видивляючись унизу, чи не з'явиться людина, чи не пощастить розгледіти інший вхід до підземелля. Нічого такого вона не побачила. Не побачила й нічого іншого: в лісі не водилося ні звірів, ні птахів. Тільки самотній орел майже непорушно висів у небі над нею. Ніби сторожив ліс.

А над ним горіло палюче сонце.

Леля облетіла навколо лісу. Вона намагалася не вилітати на вільний простір і не підніматися занадто високо, де — як їй здавалося — її легше помітити. Нічого, жодного натяку на сліди людської діяльності. Безперечно, це якраз і були найпереконливіші сліди людей — чистий ліс без жодної живої душі.

Ступа почала дрібно тремтіти. Подорож справді була довга. Але де сісти? Будь-яке місце в лісі може виявитися ще одним виходом із підземелля або поруч із ним. За межами лісу — занадто голо, там вона як на долоні. Але шукати майданчик для приземлення вже не було часу. Леля швидко вибрала найбільші кущі кроків за сто до узлісся й спрямувала ступу туди.

Приземлившись, дівчинка зіскочила на пісок, зарядила арбалет і обережно визирнула з-за кущів. Узлісся було мирне й тихе. Ніде ні гілочка не ворухнеться, ні пташка не пролетить, ні миша не пробіжить.

Лисий подумав, що вправи з запам'ятовування карти не минули марно. Він у будь-який момент міг викликати в пам'яті карту, яку намалював йому Інженер. Так само й зараз без найменших зусиль міг на бігу побачити просто перед очима карту підземелля. Він відчував, що треба десь сховатися, щоб переслідувачі пробігли вперед, перечекати, а потім рухатися далі.

На їхньому шляху має бути відгалуження коридору. Воно веде до кімнатки з якоюсь незрозумілою позначкою. Збагнути її він не зміг, бо вона єдина на карті була розграфлена на клітинки. У будь-якому випадку то єдине місце в цьому коридорі, де вони можуть сховатися.

Звісно, двері в кімнату виявилися замкненими. Але іржавий залізний засув був з їхнього боку. За спиною вже чувся тупіт, коли Лисий останнім заскочив у кімнату й причинив за собою двері. Він лишився під дверима, дослухаючись. Три пари ніг протупотіли повз нього. Лисий уже хотів відчиняти двері, коли знову почувся тупіт, і ще два чоловіки пробігли повз кімнату. Він вирішив іще почекати.

Тільки тепер хлопець побачив, куди вони потрапили. Ця кімната, на відміну від інших, вся була обкладена щільно припасованими колодами. Підлогу складали величезні кам'яні брили. Кімната була низенька — навіть Лисий майже діставав головою до стелі. І аж тепер він помітив, що всі діти дивляться в одну точку — в дальній куток. А там, зацьковано втиснувшись у стіну, сидів хлопець старше його за віком — років п'ятнадцяти.

Хлопець був худий і обірваний — це було помітно навіть у тьмяному світлі каганця, що його тримав у руках Василько. В очах його легко читалися страх і подив. Поза сумнівом, він не очікував таких гостей.

— Хто ти? — спитав стиха Лисий.

— Єгор, — відповів хлопець.

— Що ти тут робиш?

— Сиджу.

— Це ми й так бачимо. Як ти сюди потрапив?

Хлопець недовірливо на нього подивився, потім перевів погляд на всіх інших — по черзі.

— А ви хто? — нарешті спитав він.

Раптом Лисий збагнув, що мешканець кімнати погано бачить. Їхній каганець був єдиним джерелом світла в приміщенні. Отже, досі він сидів у цілковитій темряві. Тож навіть до цього слабенького вогника йому треба призвичаїтися.

— Давно ти тут? — спитав він.

— Не знаю, — відповів хлопець. — Давно.

В коридорі знову почулися кроки, і Лисий приклав палець до губів.

Двоє чоловіків пробігли повз їхні двері. Але в якому напрямку, зрозуміти неможливо.

Слід гадати, саме цей жест Лисого справив на Єгора більш позитивне враження, ніж уся попередня розмова. Мабуть, він вирішив, що люди, які ховаються від підземників, не можуть бути поганими. Він і далі мовчав, але в очах його з'явилось якесь життя, можливо, надія.

— Ти їсти хочеш? — спитала Марічка.

Єгор несміливо кивнув.

Усі кинулися викладати перед ним їжу, щойно добуту в коморі підземників. Лисий мусив це зупинити — він знав, що людині, яка тривалий час голодувала, багато їсти не можна.

Трохи підкріпившись, Єгор почав говорити. Розповідь його була плутана, він весь час збивався — хлопцеві важко було зібратися з думками. Але певна картина подій склалася.

На півдні за лісом було поле. Це поле обробляли люди з села, розташованого неподалік від того місця, де зливаються річки. Село постійно віддавало більшість вирощених харчів лісовим воїнам, яких очолює Микита Орел.

— Орлом він сам себе назвав? — перебив Лисий.

— Я не знаю, — задумливо відгукнувся Єгор. — Тут якась незрозуміла історія. Кажуть, він брат того орла, що постійно літає над лісом. І що він безсмертний, доки над лісом кружляє його брат… Не знаю… Його справді двічі намагалися вбити…

— Хто?

— Та його ж воїни. Ті, яким його сваволя набридла, чи що… Не знаю. Я навіть не знаю, чи це правда. Так кажуть.

— І що з ними сталося?

— З ким?

— З тими, хто намагався його вбити.

Єгор мовчки подивився на Лисого й нічого не відповів. Після паузи далі повів розповідь про стосунки воїнів і селян.

Отож воїни забирали харчі, а за це охороняли село від небезпечних зайд з півночі. Підземелля були вириті багато років тому — також мешканцями Єгорового села. Щороку Микита забирав із села молодих хлопців. Вони проходили різноманітні небезпечні випробування — добра половина парубків гинула в цих випробуваннях. Решта ставала його новими воїнами.

Цього року настала Єгорова черга проходити випробування. Він відмовився — взагалі був проти того, щоб село годувало воїнів. Він сховався в лісі на березі ріки. Але згодом його схопили. В цій в'язниці Єгор сидить уже кілька днів. Нічого, крім сухарів та води, йому не дають. Микита хоче добитися, щоб хлопець погодився проходити випробування. Він сказав, що виходу немає — адже Єгор побував у лісовому підземеллі й тепер обізнаний з таємницями «секретного укріпленого району». Або він погодиться проходити випробування, або Микита його вб'є.

Єгор знає, що Микита в будь-якому разі вб'є його, — просто створить такі умови на випробуваннях, що хлопець загине. Але ватажку треба, щоб це було схоже на нещасний випадок, щоб Єгор сам був винен у своїй смерті. Бо інакше наступного року знову хтось із хлопців відмовиться йти у воїни.

• Предыдущая
• 35/58
• Следующая