Із Росії з любов'ю - Флеминг Ян - Страница 52

• Предыдущая
• 52/54
• Следующая

Поїзд плавно загальмував до повної зупинки.

Серед дзвінкої тиші, що запала по тому, з підлоги долинув якийсь невиразний звук. Бонд подумав, що не докінчив діла, і хутко нахилився, про всяк випадок тримаючи книжку напоготові. Ніякого руху. Бонд намацав яремну вену і не відчув биття пульсу. Неш був геть мертвий, і труп уже заклякав.

Бонд відкинувся на сидінні, чекаючи, коли поїзд рушить знову. Попереду було багато роботи. Перед тим, як зайнятися Тетяною, слід було прибрати в купе.

Сіпнувшись, довгий експрес зрушив з місця. Скоро почнеться слалом біля підгір'їв Альп. Колеса вже вистукували в новому, прискореному ритмі, ніби радіючи, що тунель залишився позаду.

Бонд підвівся, переступив через розкинуті ноги мертвого супротивника і ввімкнув верхнє світло. Яка картина! Купе нагадувало різницю. Він намагався пригадати, скільки крові вміщує тіло людини. Десять пінт? І вся вона вилилася назовні. Головне — не дати їй витікти в коридор! Бонд стягнув простирадла з нижнього диванчика і взявся до роботи.

Нарешті діло зроблено: стінки й підлогу витерто, мертве тіло накрито, валізи підготовлено до втечі в Діжоні. Бонд за одним духом випив цілу карафку води.

Потім підійшов до Тетяни і м'яко торкнувся прикритого хутром плеча. Жодної відповіді. Чи не Збрехав той нелюд? Може, він отруїв її? Бонд обійняв Тетяну за шию. Вона була тепла. Тоді він міцно потяг її за мочку вуха. Дівчина мляво поворушилась і застогнала. Він знов і знов смикав її за вухо. Нарешті приглушений голос мовив: «Не треба».

Бонд усміхнувся і трусонув її охляле тіло. Він трусив її доти, аж доки Тетяна повернулася лицем і в нього безтямно втупилося двійко блакитних очей.

— Що сталося? — Голос у неї був сонний і сердитий.

Бонд не відступався: він шепотів, співав і лаявся, навіть грубо шарпав її за плече. Нарешті вона сіла і відчужено поглянула на нього. Бонд потяг її за ноги, і вони звисли з полиці. В такий же спосіб він стягнув її на руках униз.

Дівчина мала жахливий вигляд — викривлений рот, закочені догори чи то п'яні, чи то сонні очі, неохайні пасма скуйовдженого волосся. Бонд узявся до неї з вологим рушником і гребінцем.

Потім була зупинка в Лозанні, а через годину — французький кордон у Валлорбі. Про всяк випадок Бонд вийшов у коридор, але митники і прикордонник поминули його і зайшли до провідницького купе. Там вони затримались на п'ять таємничих хвилин і після цього подалися собі далі по вагонах.

Бонд повернувся до купе. Тетяна знову заснула. Годинник Неша, що був тепер на його зап'ястку, показував чотири тридцять. До Діжона залишалася година, і час було братися до роботи.

Нарешті Тетяна широко розплющила очі. її зіниці вже не розбігалися, як перед тим.

— Облиш, Джеймсе... — І вона знову заплющила очі.

Бонд витер піт з чола. Одну по одній він відніс валізи в кінець коридору і поставив їх проти виходу. Потім пішов до провідника і сказав йому, що мадам не дуже добре себе почуває і через те вони змушені зійти в Діжоні. Свої слова він підкріпив щедрими чайовими.

— Не завдавайте собі клопоту,— зупинив Бонд провідника. — Я вже виніс багаж, щоб не турбувати мадам. Мій приятель, отой білявий чоловік, він лікар, просидів з нами всю ніч і тепер спить на моїй полиці. Бідолаха геть знесилів, тож буде дуже люб'язно з вашого боку розбудити його за десять хвилин перед прибуттям у Париж.

— Certainement, monsieur. — Провідник давно не діставав таких грошей — від тих добрих часів, коли експресом подорожували мільйонери. Він повернув Бондові паспорт і квитки. Поїзд почав сповільнювати швидкість. — Voila quo nous у sommes.

Бонд повернувся до купе. Він волоком поставив Тетяну на ноги, вивів у коридор і зачинив двері, за якими лишилася безформна біла купа смерті.

Нарешті вони зійшли з приступок і стали на тверду, прекрасну, нерухому платформу. Носій у синій блузі взяв їхній багаж. Сонце тільки-но сходило. Пасажири додивлялись останні сни, і лише кілька подорожніх, що тулилися на твердих лавах третього класу, бачили, як молодий чоловік допомагав молодій жінці подолати шлях від закіптюженого вагона з романтичною назвою на борту до сірих дверей з написом «Sortie».

Таксі під'їхало до входу в готель «Рітц» з вулиці Камбон. Годинник Неша показував одинадцять сорок п'ять. Бонд мав бути абсолютно точним. Він знав: якщо російський шпигун прибував на зустріч на кілька хвилин раніше або пізніше від призначеного часу, зустріч автоматично відмінялась. Він розплатився з таксистом і ввійшов крізь двері зліва, що вели до бару.

Бонд замовив подвійний мартіні з горілкою і наполовину вихилив його. У нього був чудовий настрій і гарне самопочуття. Чотири попередні дні, а надто останню ніч, було стерто з календаря. Всі свої обов'язки він виконав і тепер міг дозволити собі шукати власних пригод. Дівчина оклигувала в посольстві, а вагітний вибухівкою «Спектр» потрапив до рук спеціальної групи на розміновування. Бонд переговорив зі своїм давнім другом Рене Матісом, який тепер очолював Deuxieme, і консьєржу в готелі «Рітц» було наказано дати Бондові службового ключа без жодних запитань.

— Будьте певні, cher Джеймсе. — Рене не приховував свого задоволення з того, що давній Друг прилучає його до une affaire noire. — Я розв'яжу всі ваші проблеми, а свою історію ви можете розповісти й згодом. Сьогодні ж о дванадцятій п'ятнадцять два працівники пральні внесуть до номера двісті чотири великий кіш для білизни. Я супроводжуватиму їх як водій автофургона. Ми повантажимо той кіш і відвеземо його в Орлі, де почекаємо англійську військову «Канберу», що має прибути о другій годині, і передамо його на борт літака. Що ж, нехай брудна білизна експортується з Франції до Англії.

Начальник станції «Ф» уже зв'язався з М., передав йому короткий письмовий звіт Бонда й попросив прислати до Парижа «Канберу». З якою метою? Про це він не мав і найменшого уявлення. Бонд з'явився до посольства, щоб організувати доставку дівчини і «Спектра», добре поснідав і пішов, сказавши, що повернеться після ленчу.

Позирнувши на годинник, Бонд допив свій мартіні й розплатився. Тоді вийшов з бару і піднявся сходами до конторки консьєржа. Той пильно поглянув на нього і мовчки передав ключа. Бонд піднявся ліфтом на третій поверх і безгучно пішов коридором, дивлячись на номери.

Двісті четвертий. Він засунув праву руку під піджак і намацав кобуру з «Береттою», пристебнуту до спеціальної тасьми на поясі. Тепло від металевого глушителя приємно зігрівало живіт. Лівою рукою Бонд постукав у двері.

— Заходьте,— відповів тремтливий голос, який, певне, належав літній жінці.

Він натиснув на дверну ручку. Вона не подалася. Тоді він вийняв ключа, відімкнув замок і, штовхнувши двері одним порухом, увійшов до кімнати. Це була типова для готелю «Рітц» вітальня — винятково елегантна, з дорогими меблями в стилі ампір, білими стінами й білими в червоні троянди завісами та чохлами на кріслах. Килим, що вкривав підлогу від стіни до стіни, був кольору червоного вина. Посеред озерця сонячного сяйва біля великого письмового столу в низькому кріслі з бильцями сиділа літня жінка і щось в'язала на спицях, її очі з-за блідо-голубих, злегка затемнених біфокальних окулярів досліджували Бонда з чемною допитливістю, проте дзенькіт сталевих спиць не вщухав.

— Oui, monsieur? — Голос у жінки був низький і хрипкий. Густо напудрене брезкле обличчя під білявим волоссям виражало лише ввічливий інтерес.

Рука Бонда, що лежала під піджаком на руків'ї пістолета, напнулася, як сталева пружина. Примруживши очі, він оглянув кімнату і повернувся до тієї невеличкої бабусі в кріслі. Може, він помилився кімнатою? Може, йому слід вибачитись і забратися геть? Чи могла така жінка працювати в СМЕРШі? Вона мала вигляд багатої поважної вдови, яких чимало в «Рітці», де вони скрашують свою самотність нудним в'язанням. Це був класичний тип жінки, яка має постійний стіл у затишному кутку ресторану й улюбленого офіціанта, яка куняє в кріслі після ленчу й по яку надвечір заїжджає елегантний лімузин з білими ободами на колесах і везе її до чайної на вулиці де Беррі, де вона зустрічається з такими ж багатими старими каргами у старомодних чорних сукнях, оздоблених біля горла і зап'ястків фламандським мереживом і тоненькими золотими ланцюжками, що звисають над безформними персами і утримують складані лорнети, а ноги їхні взуті у м'якенькі чорні чобітки на ґудзиках. Ні, це не могла бути Клебб! Мабуть, не той номер кімнати. Бонд відчув власний піт під пахвами, але свою роль мусив зіграти до кінця.

• Предыдущая
• 52/54
• Следующая