Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 77
- Предыдущая
- 77/97
- Следующая
– Не можу повірити, що все сталося так швидко. Я нічого не відчув… а вони молодці! – міркував він, знову заплющивши очі й притулившись губами до мого волосся. Голос його був схожий на мед чи оксамит. – «Смерть випила твого дихaння мед, та не змогла твоєї вроди взяти» [16], – пробурмотів він, і я впізнала репліку Ромео в могилі. Годинник пробив востаннє. – Ти пахнеш точно так само, як завжди, – вів далі він. – Можливо, це і є пекло. Мені байдуже. Я приймаю його таким.
– Я не мертва, – перебила я його. – Так само, як і ти! Будь ласка, Едварде, нам треба рухатися. Вони вже близько!
Я вертілася в його руках, і його брови збентежено злетіли вгору.
– Що відбувається? – запитав він чемно.
– Ми не мертві – поки що! Але ми повинні звідси вибратися, поки Волтурі…
На його обличчі почало з’являтися розуміння. Перш ніж я закінчила говорити, він несподівано різко відтягнув мене від краю тіні й, не докладаючи значних зусиль, притис спиною до стіни, загородивши собою увесь провулок. Він широко розкинув руки, приготувавшись мене захищати.
Я зазирнула під його руку й побачила, як дві темні фігури відділилися від натовпу.
– Мої вітання, джентльмени, – голос Едварда був спокійний і приємний. – Не думаю, що потребуватиму ваших послуг сьогодні. Однак я був би дуже вдячний, якби ви передали слова подяки своїм хазяям.
– Може, продовжимо нашу розмову в більш годящому місці? – загрозливо прошепотів ніжний голос.
– Не думаю, що це необхідно, – мовив Едвард, цього разу трохи різкіше. – Я знаю ваші інструкції, Феліксе. Я не порушив ніяких правил.
– Фелікс просто хотів указати вам на небезпечну близькість до сонця, – сказала лагідним голосом друга постать. Вони обоє були одягнені в димчато-сірі накидки, які сягали до землі й роздувалися на вітрі. – Дозвольте провести вас у надійніше місце.
– Я йтиму за вами, – сказав Едвард сухо. – Белло, чому б тобі не повернутися на площу, на фестиваль?
– Ні, вона піде з нами, – сказала перша тінь пошепки, дивлячись на мене дивним поглядом.
– Не думаю, що це гарна ідея, – вдавана ввічливість кудись зникла. Тепер голос Едварда був сухий і холодний. Він ледь помітно нахилився вперед, і я зрозуміла, що він приготувався до бою.
– Ні, – вичавила я з себе.
– Чш-ш-ш, – пробурмотів він тільки для мене.
– Феліксе, – застерегла друга, розумніша тінь. – Не тут, – і тоді повернулася до Едварда: – Аро просто хоче знову поговорити з вами, якщо ви зрештою вирішили не користуватися нашими послугами.
– Звичайно, – погодився Едвард. – Але звільнімо від цього дівчину.
– Боюся, що це неможливо, – сказала ввічлива тінь, немов вибачаючись. – Ми повинні виконувати накази.
– Тоді я боюся, що не зможу прийняти запрошення Аро, Деметрі.
– Чудово, – промуркотів Фелікс. Мої очі уже звиклися з темрявою, і я побачила, що Фелікс був дуже великий, високий і широкий у плечах. Його кремезність нагадала мені Еммета.
– Аро буде розчарований, – зітхнув Деметрі.
– Я впевнений, що він це переживе, – відповів Едвард.
Фелікс і Деметрі підкралися ближче до провулка, наближаючись до Едварда з обох боків. Вони хотіли змусити його відійти вглиб провулка, щоб уникнути випадкових свідків. Жодний сонячний промінчик не пробрався б до їхньої шкіри – так щільно вони були закутані у свої сірі плащі.
Едвард не зрушив із місця. Він приготувався загинути, захищаючи мене.
Раптом голова Едварда повернулася в напрямку темного звивистого провулка, Деметрі та Фелікс зробили те саме. Вони почули чи то звук, чи то рух, занадто тихий для моїх відчуттів.
– Поводьмося належним чином, – запропонував мелодійний голос. – Серед нас леді.
Аліса наблизилася до Едварда, стала у невимушену позу. В її рухах не було й натяку на напруженість. Вона здавалася такою маленькою, такою тендітною! Її маленькі ручки розмахували, немов у дитини.
Деметрі та Фелікс виструнчилися, їхні плащі роздувалися від поривів вітру, що здіймалися в провулку. Обличчя Фелікса скривилося. Мабуть, вони не дуже любили такі несподіванки.
– Ми не самі, – нагадала вона їм.
Деметрі озирнувся. За кілька ярдів від нас на площі стовбичило невелике сімейство з дівчатками у червоних сукнях і спостерігало за нами. Мати швидко говорила щось своєму чоловікові, не зводячи з нас очей. Коли Деметрі подивився на неї, вона відвела погляд. Батько ступив кілька кроків у напрямку площі й постукав по плечу одного з чоловіків у червоних спортивних куртках.
Деметрі похитав головою.
– Будь ласка, Едварде, давайте будемо розсудливими, – мовив він.
– Давайте, – погодився Едвард. – І тепер ми спокійно звідси підемо.
Деметрі розчаровано зітхнув.
– Принаймні давайте обговоримо все конфіденційно, без свідків.
Шість чоловіків у червоному приєдналися до невеличкого сімейства і схвильовано спостерігали за нами. Я була впевнена, що Едвардова захисна позиція переді мною викликала в них тривогу. Я хотіла їм крикнути, щоб вони втікали.
Стиснувши зуби, Едвард виразно вимовив:
– Ні. Фелікс усміхнувся.
– Достатньо, – сказав якийсь інший, високий і пронизливий голос позаду нас.
Я зазирнула під другу Едвардову руку й побачила маленьку темну фігурку, яка наближалася до нас. Я зрозуміла, що це також один із Волтурі. Але хто?
Спочатку я подумала, що це хлопчик. Новоприбулий був такий самий маленький, як і Аліса, з довгим світло-каштановим волоссям. Його тіло було також загорнене в плащ, але той був темнішим, майже чорним. Тіло було тонке й гнучке, тож важко було визначити стать. Обличчя було занадто вродливим, як на хлопчика. На тлі цього прекрасного обличчя з широко розплющеними очима й пухкими губками янгол Ботічеллі скидався б на справжню гаргулю.[17] Навіть незважаючи на похмурі темно-червоні райдужні оболонки очей.
Постать була настільки невеличка, що реакція на її появу мене здивувала. Фелікс і Деметрі одразу ж розслабилися й розчинилися в тіні навислих стін.
Едвард опустив руки й також розслабився, але не з власної волі.
– Джейн, – зітхнув він покірно, впізнавши її.
Аліса склала руки на грудях, на її обличчі застиг байдужий вираз.
– Прямуйте за мною, – мовила Джейн, її дитячий голос звучав монотонно. Вона повернулася до нас спиною та плавно ковзнула в темний провулок.
Фелікс жестом пропустив нас уперед, самовдоволено усміхнувшись.
Аліса йшла за маленькою Джейн. Едвард обняв мене рукою за талію й підштовхував уперед. Провулок звернув униз і почав звужуватися. Я подивилася на Едварда, в моїх очах читалися жахливі запитання, але він тільки хитав головою. Хоча я й не чула ніякого руху позаду нас, та була впевнена, що решта йдуть назирці.
– Що ж, Алісо, – мовив Едвард звичним тоном, поки ми йшли. – Мабуть, не варто було дивуватися, побачивши вас тут.
– Це була моя помилка, – відповіла я таким самим тоном. – І я мусила її виправити.
– Що трапилося? – голос його був увічливий, наче він просто цікавився. Я зрозуміла, що це він через ту пару вух позаду нас, які уважно дослухаються до кожного слова.
– Це довга історія, – мовила Аліса, її очі блиснули, подивившись на мене, а тоді вдалечінь. – У кількох словах: Белла й справді скочила зі скелі, але не намагалася вкоротити собі віку. Це такий собі екстремальний вид спорту.
Я почервоніла й відвела погляд, намагаючись знайти маленьку темну постать попереду, але її ніде не було. Я могла тільки уявити, що він зараз читає в думках Аліси. Белла ледь не втопилася, її переслідують вурдалаки, вона дружить із вовкулаками…
– Гм, – мовив Едвард коротко. І куди тільки дівся байдужий тон його голосу?
Провулок викривився, досі спускаючись униз, тож я й не помітила, що ми зайшли в тупик, поки не наблизилася до глухої цегляної стіни. Маленької постаті на ім’я Джейн ніде не було видно.
Аліса не вагалася, навіть не сповільнила кроку, наближаючись до стіни. Тоді з невимушеною граційністю вона зникла в непримітному отворі.
16
Пер. Ірини Стешенко. Цитується за виданням: В. Шекспір. Зібрання творів у 6-ти томах. Том 2. К.: Дніпро, 1986.
17
Драконоподібна змія, яка за легендою мешкала у Франції на ріці Сені й перевертала рибацькі човни. Її приборкав архієпископ Руана св. Роман.
- Предыдущая
- 77/97
- Следующая