Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 44

• Предыдущая
• 44/97
• Следующая

Мої очі віддзеркалили його страх. Вдруге я почула, що цю банду називають сектою. Я затремтіла всім тілом.

– Може, твої батьки допоможуть? Він скривився.

– Еге ж, мій дід, як і дід Джейкоба, належить до старійшин. Як він часто каже, Сем Юлі – це дарунок небес.

Ми розгублено дивилися одне на одного. Тепер ми були в Ла-Пуші, і мій пікап ледве котився вздовж дороги. Недалеко попереду виднілася єдина в резервації крамниця.

– Я вийду тут, – сказав Квіл. – Мій дім ось там, – він указав на маленький дерев’яний прямокутник, що стояв за крамницею. Я звернула на узбіччя, й він вискочив із машини.

– Я поїду до Джейкоба додому й чекатиму його там, – сказала я рішуче.

– Удачі тобі, – Квіл гримнув дверцятами й почовгав додому, схиливши голову й опустивши плечі.

Вираз його обличчя не давав мені спокою, я розвернулася й поїхала до будинку Блеків. Квіл боявся, що стане наступним. Що ж тут діється?

Я зупинилася біля будинку Джейкоба, заглушила двигун і відчинила вікна. Сьогодні спекотно і зовсім безвітряно. Я поклала ноги на панель управління та приготувалася чекати.

Аж раптом боковим зором я помітила якийсь рух – я обернулася й побачила, що Біллі розгублено дивиться на мене крізь шибку. Я помахала йому й усміхнулася, але не зрушила з місця.

Він прижмурив очі й щільно запнув вікно фіранкою.

Я приготувалася чекати стільки, скільки знадобиться, але мені треба було хоч чимось себе зайняти. На дні сумки я знайшла ручку й стару контрольну. Я почала виводити закарлючки на зворотному боці.

Я тільки встигла намалювати один ряд діамантів, коли хтось різко шарпнув за ручку дверцят.

Я підскочила від несподіванки та швидко звела очі, сподіваючись побачити Біллі.

– Що ти робиш тут, Белло? – рявкнув Джейкоб.

Я здивовано витріщилася на нього.

За останні кілька тижнів, що ми не бачилися, Джейкоб вельми змінився. Першим впав ув око його чуб – його прегарне волосся зникло, голова була обстрижена настільки коротко, що здавалося, її вкривав чорнильний відблиск, чимось схожий на чорний атлaс. Риси обличчя загострилися ще більше, змужніли, і на вигляд Джейк був… старший. Шия та плечі також змінилися – вони, здається, ще змужніли. Коли він схопився своїми ручищами за вікно моєї машини, на його бронзовій шкірі здулися вени й сухожилля. Проте фізичні зміни не були найважливішими.

Змінився вираз його обличчя, я ледве його впізнала. Щира, дружня усмішка зникла разом із волоссям, а теплота Джейкових темних очей змінилася похмурим виразом обурення й образи. Тепер у ньому було щось темне. Немов моє сонце вибухнуло.

– Джейкобе? – прошепотіла я.

Він подивився на мене, в очах палали злість та напруга.

Аж раптом я помітила, що ми не самі. Позаду Джейка стояли ще чотири постаті; всі високі й засмаглі, з коротко обстриженим чорним волоссям – такі як Джейкоб. Можна було подумати, що всі вони рідні брати – я навіть не змогла розпізнати в цій групі Ембрі. Схожість підсилювалася жахливим виразом ворожості, що виблискувала в кожній парі очей.

В кожній, окрім однієї. Старший на кілька років Сем стояв позаду, на його обличчі був спокійний і трохи самовпевнений вираз. Мені довелося проковтнути клубок, що застряг у горлі. Мені кортіло зацідити Семові. Ні, я хотіла зробити більше, ніж просто вдарити. Більше за все на світі мене підмивало стати злісною та смертоносною, кимсь, хто зможе протистояти банді. Кимсь, хто може налякати Сема Юлі.

Я хотіла стати вампіром.

Це дике бажання опанувало мене зненацька, аж перехопило подих. Здобути перемогу над ворогом – ось моє найзаповітніше заборонене бажання, і тому найболючіше, навіть якщо воно виникає в таких випадках, як цей. Таке майбутнє втрачене для мене назавжди, хоча воно й так ніколи не було доступним. Я зібралася на силі, щоб узяти себе в руки, поки рана в грудях не почала нити.

– Чого тобі треба? – запитав Джейкоб й, побачивши, які емоції вирують на моєму обличчі, обурився ще більше.

– Хочу з тобою поговорити, – сказала я тихо. Намагалася зосередитися, але досі не могла не думати про свою заборонену мрію.

– Говори, – прошипів він крізь зуби. Його погляд був злісний. Я ніколи не бачила, щоб він дивився так на когось, принаймні на мене. Це мене ранило – невимовний фізичний біль стиснув мозок.

– Наодинці! – прошипіла я, мій голос став упевненішим. Джейк озирнувся, і я знала, на кого він дивиться. Решта також обернулися до Сема, чекаючи на його реакцію.

Сем кивнув, його обличчя було незворушне. Він сказав кілька слів не знайомою мені мовою – це була точно не французька й не іспанська, я подумала, що це, мабуть, квілеутська. Потім він розвернувся й попрямував до будинку Джейкоба. Всі інші: Пол, Джаред та Ембрі, – рушили за ним.

– Гаразд, – здається, Джейкоб трохи заспокоївся, коли інші пішли. Вираз його обличчя став більш урівноваженим, але й безнадійнішим. Куточки його вуст похмуро опустилися донизу.

Я глибоко вдихнула.

– Ти знаєш, про що я хочу запитати.

Він не відповів. Тільки сумно подивився на мене. Я теж поглянула на нього, запанувала мертва тиша. Біль у його очах позбавив мене рішучості. Я відчула, як клубок підступає мені до горла.

– Може, прогуляємося? – запитала я, тільки-но знову змогла говорити.

Джейк не відповів, вираз його обличчя не змінився.

Я вилізла з машини, відчуваючи, як кілька пар очей стежать за нами, й рушила вздовж дерев на північ. Я чула, як під моїми ногами чвякає мокра трава й придорожнє болото, але це був єдиний звук, який долинав до мене. Тому спочатку я вирішила, що Джейкоб не йде за мною. Та озирнувшись, я побачила, що він праворуч від мене. Мабуть, його ноги зуміли знайти не таку шумну стежку, як мої.

Я почувалася набагато краще під покровом густого лісу, де Сем не міг нас побачити. Поки ми йшли, я намагалася сказати щось, але у мене немов пропав дар мови. Я дедалі більше злилася через те, що Джейкоба втягнули в… що Біллі допустив це… що Сем може стояти так спокійно й самовпевнено…

Раптом Джейкоб прискорив крок, легко обігнавши мене завдяки своїм довгим ногам, а тоді різко розвернувся, зупинившись посеред стежки. Я також була змушена зупинитися.

Мене вразила невимушена плавність його рухів. Бо раніше Джейкоб начебто був такий самий незграбний, як і я, і все через те, що постійно ріс. Коли він устиг так змінитися?

Але Джейкоб не дав мені часу, щоб над цим поміркувати.

– Давай швидше з цим покінчимо, – сказав він різким, трохи хрипким голосом.

Я чекала. Він знав, чого мені треба.

– Це не те, що ти думаєш, – сказав він виснажено. – Це навіть не те, що думав я, – я сильно помилявся.

– Тоді що це?

Він довго вивчав моє обличчя, міркуючи над чимось. Злість так і не зникла з його очей. Нарешті він мовив:

– Я не можу тобі цього сказати. Моя щелепа напружилася, і я мовила крізь зуби:

– Я думала, що ми були друзями.

– Так, були, – він наголосив на минулому часі.

– Але тобі більше не потрібні друзі, – сказала я гірко. – Тепер у тебе є Сем. Це так чудово – ти завжди хотів дружити з ним.

– Раніше я не розумів його.

– А тепер тебе осінило. Алілуя.

– Це не те, що я думав. Справа не в Семові. Він допомагає мені всім, чим може, – раптом Джейків голос захрип. Він подивився вперед понад моєю головою, потім на мене, у його очах палала лють.

– Він допомагає тобі, – невпевнено повторила я. – Ну звісно.

Але Джейкоб, здається, не слухав. Він глибоко дихав, намагаючись заспокоїтися. Він був такий злий, що в нього руки трусилися.

– Джейкобе, будь ласка, – прошепотіла я. – Скажи, що трапилося? Можливо, я зможу допомогти.

– Ніхто не може допомогти мені, – майже простогнав він, голос його зірвався.

– Що він зробив із тобою? – не вгавала я, на очах виступили сльози. Я потягнулася до нього, як колись, ступивши крок уперед і широко розвівши руки.

Цього разу він відсахнувся, затуляючись від мене.

– Не торкайся мене, – прошепотів він.

• Предыдущая
• 44/97
• Следующая