Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан - Страница 24

• Предыдущая
• 24/50
• Следующая

   – Що це означає? – обурився він, коли побачив, як його донька цілує свинопаса. Зі злості він жбурнув на них свого черевика – саме тієї миті, коли свинопас отримував шістдесят восьмий поцілунок.

   – Геть звідси! – закричав розлючений імператор.

   І принцесу, й свинопаса вигнали з королівства. Свинопас невдоволено бурчав, та ще й незабаром почалася злива.

   – Ох, як мені не щастить! – бідкалась принцеса. – Треба було погоджуватись на пропозицію того принца. Ох, яка ж я нещасна!

   Свинопас зайшов за дерево, витер обличчя, зняв із себе лахміття й вийшов у розкішних шатах. Він виглядав так велично, що принцеса мимоволі вклонилася йому.

   – Я тепер тебе зневажаю, – сказав він. – Ти відштовхнула принца, не прийняла від нього троянду і солов’я, а свинопаса взялася цілувати в обмін на пусті цяцьки! Сама винна!

   І пішов у своє королівство, а принцесу покинув. Їй відтепер не лишалось нічого іншого, як наспівувати:

     В хліву весела свинка безжурно поживала,

     І трійко поросяток весела свинка мала!

Пастушка і сажотрус

Чи доводилось вам колись бачити старовинний дерев’яний сервант, оздоблений різьбленими листочками і вигадливими фігурками? Точнісінько такий сервант стояв у вітальні – він дістався у спадок від бабусі. Вкритий він був різьбленими трояндами й тюльпанами, а найхимерніша різьба була вгорі: візерунки, з-поміж яких визирали оленячі голови з крислатими рогами. На дверях красувалася фігурка чоловіка – найкумедніша з-поміж усіх. Він шкірив зуби – адже цей вираз обличчя було неможливо назвати посмішкою. У нього були ноги як у цапа, маленькі ріжки на голові й довга борода. Діти завжди називали його: «майор-сержант – головний командир Цапоногий Біллі». Вимовити це ім’я було дуже важко, та й небагато солдатів заслужили таке звання. То й чоловік дивився на столик під дзеркалом, де стояла вродлива пастушка, зроблена з порцеляни. Вона мала позолочені черевички й червону сукню з орнаментом. На голові в неї був капелюшок, а в руках – ціпок, обидва позолочені. Була вона дуже гарна. Неподалік від неї стояв маленький порцеляновий сажотрус. Він був чистенький і охайний, як і всі інші порцелянові фігурки, і просто звався сажотрусом. Китайські майстри з таким же успіхом могли б зробити його принцом, але виліпили сажотруса. Він вправно тримав драбину, обличчя його було чистим і рум’яним, як у дівчини. Як по правді, це була помилка – майстрам треба було замурзати його сажею.

   Сажотрус і пастушка стояли поруч. Незабаром вони заручилися, адже обоє були гарно вбрані, зроблені з порцеляни й однаково крихкі. Поблизу стояла ще одна порцелянова фігурка, тільки втричі більша. Це був старий китаєць; він умів кивати головою і вважав, що доводиться пастушці дідом, хоча й не міг цього довести. Проте гадав, що може вирішувати її долю, тож коли майор-сержант – головний командир Козлоногий Біллі запропонував пастушці одружитись, китаєць кивнув головою на знак згоди.

   – Твій майбутній чоловік, – сказав старий китаєць до пастушки, – вирізьблений з червоного дерева. Подумай тільки: ти станеш дружиною майора-сержанта – головного командира Козлоногого Біллі! Він має цілий сервант срібного посуду.

   – Я не хочу до серванта! – мовила пастушка. – Я чула, що в нього вже є одинадцять порцелянових дружин!

   – То будеш дванадцятою, – наполягав старий китаєць. – Сьогодні ж видам тебе заміж!

   І він похитав головою й заснув.

   Маленька пастушка заплакала й поглянула на порцелянового сажотруса.

   – Благаю тебе, – промовила вона, – давай утечемо світ за очі. Я не можу лишатись тут.

   – Для тебе я зроблю все! – пообіцяв сажотрус. – Давай утікати. Гадаю, я зможу прогодувати нашу сім’ю – усе ж таки в мене є ремесло.

   – Треба ж тільки якось ізлізти зі столу! – мовила пастушка. – Я буду щаслива, коли ми опинимось далеко звідси.

   Сажотрус заспокоїв її й приніс свою маленьку драбинку – так вони сподівались дістатись до підлоги. Та коли парочка поглянула на старий сервант, то побачила, що там коїться страшний переполох. Різьблені олені вистромили голови, наставили роги й повигинали шиї.

   Майор-сержант – головний командир високо підскочив. Він кричав старому китайцю:

   – Вони втікають! Вони втікають!

   Парочка дуже злякалась і стрибнула в ящик під вікном. Там лежало кілька неповних колод карт і ляльковий театр. Саме розпочиналася вистава, і дами всіх мастей сиділи у першому ряду. Позаду них стояли валети й демонстрували, що мають по дві голови, як це зазвичай буває у всіх гральних карт. П’єса розповідала про двох закоханих, яким не дозволяли одружитись, і пастушка заплакала, бо сюжет нагадав їй власну історію.

   – Я цього не витримаю! – сказала вона. – Треба вибиратися із цього ящика.

   Тільки-но закохані дістались до підлоги й звели очі на стіл, як побачили, що старий китаєць прокинувся. Він почав злазити додолу і врешті впав.

   – Нас переслідує китаєць! – закричала злякана пастушка.

   – Мені щойно сяйнула думка, – сказав сажотрус. – Давай заліземо у велику вазу з ароматичним зіллям, яка стоїть у кутку. Там ми можемо лежати серед трояндових пелюсток й лаванди. Коли він підходитиме, ми засиплемо його очі сіллю, якою пересипані пелюстки.

   – Ні, цього робити не варто, – заперечила пастушка. – Колись давно у китайця і вази був роман. Такі почуття не минають безслідно. Ні, для нас є тільки один вихід – податися світ за очі.

   – А в тебе досить сміливості, щоб помандрувати зі мною у широкий світ? – запитав сажотрус. – Ти знаєш, наскільки він великий? Чи думала ти коли-небудь, що ми можемо ніколи не повернутись назад?

   – Так, я до всього готова, – відповіла пастушка.

   Коли сажотрус переконався, що його кохана має тверді наміри, він мовив:

   – Мій шлях пролягає крізь комин. Ти готова полізти за мною у комин, крізь димар? Я добре знаю, як поводитися, коли ми потрапимо у димар. Незабаром ми заліземо так високо, що ніхто не дожене нас, а тоді виберемося на білий світ.

   Сажотрус підвів свою кохану до коминка.

   – Здається, там дуже темно, – промовила вона, а все ж таки попрямувала за ним у комин, де анічогісінько не було видно.

   – Тепер ми вже у димарі, – сказав сажотрус. – Поглянь, над нами сяє зоря.

   І справді, зоря сяяла просто над ними, ніби освітлюючи їм шлях. Сажотрус підтримував пастушку і допомагав їй, тож вони підіймалися вище й вище. Він показував місця, куди краще поставити крихітні порцелянові ніжки, й зрештою парочка дісталась до димаря. Вони сіли відпочити, бо дуже зморилися. Над їхніми головами видніло зоряне небо, а внизу – дахи. Вони бачили неосяжні простори широкого світу. Маленька пастушка схилила свою голівку на плече сажотруса й плакала, поки не змила позолоту зі свого пояса. Світ виявився зовсім іншим, ніж вона собі уявляла.

   – Він завеликий, – зізналась пастушка. – Я не витримаю цього. Ох, як би мені хотілось повернутися на наш столик під дзеркалом. Я не знатиму щастя, поки не повернуся назад. Ти повів мене у широкий світ, а тепер, якщо мене любиш, одведи мене додому.

Сажотрус спробував переконати кохану. Він нагадав їй про старого китайця, і про майора-сержанта – головного командира Козлоногого Біллі. Але пастушка гірко схлипувала й цілувала сажотруса, аж він пообіцяв їй зробити все, що вона захоче. Тож незабаром із величезними труднощами вони заходилися спускатися комином. Спустившись, вони якийсь час постояли у темряві за дверцятами, прислухаючись до того, що відбувається у кімнаті. Усе було спокійно, тож вони вибрались із коминка. Ой! На підлозі лежав старий Китаєць! Він упав додолу, коли переслідував утікачів, й розпався на шматки. Його спина розбилася, а голова закотилась у куток кімнати. Майор-сержант – головний командир стояв на своєму звичному місці й, здавалось, поринув у роздуми.

• Предыдущая
• 24/50
• Следующая