Boa Constrictor - Франко Иван Яковлевич - Страница 7
- Предыдущая
- 7/19
- Следующая
Так закiнчилося для Германа супокiйне сiльське життя. Тепер, сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславi, вiн, практичний, дiловий чоловiк, небагато ваги прив'язував до наслiдкiв, якi лишило тото життя в його душi. Вiн навiть силувався глядiти на нього згiрдно, звисока, шукав в головi насмiшливих слiв для його охарактеризування, але мимо того його думка разе раз вертала до тих свiтлих хвиль, i, не знати чому, йому все ставало легше на серцi, коли згадував губицьке життя. Вiн не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернулося, але чув заразом, що теперiшнє життя серед достатку i розкошi зовсiм не лiпше вiд тамтого, коли навiть не поганше. Вiн сам не знав, чому кождий раз при думцi о Iцку i Губичах йому робиться якось так на душi, як тому, хто, блудячи в густiм, темнiм лiсi, крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, залиту ясним, сонячним свiтлом, заповнену теплом i иахощами цвiтiв. Вiн почав думати про дальше своє життя пiд вагою того враження, i йому бачилося, що ось вiн знов запускається в темний лiс, в котрiм йому призначено блудити без виходу, а доки, до якої цiлi - хто його знає! Йому становилось чимраз тяжче, тiснiше, якось душно i лячно. Помимо сонячного жару, йому пробiг мороз поза плечима.
Вiн пiшов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до котрого при тiм не мав нi вмiлостi, нi охоти. Кiлька день вiн жив яко-тако на одержанi грошi, але коли побачив, що грошi минаються, i подумав, що опiсля вiн зiстане зовсiм без нiчого, голий i голоден, перелякся дуже i завзявся - радше тут згибати, а не кивати бiльше тих грошей. Розумiється, з того завзяття також не було б нiчого вийшло, коли б не щасливий случай, котрий показав йому який-такий заробок. В шинку, в котрiм вiн ночував, зiйшлися одного вечора якiсь чорнi, страшнi люди. Герман зразу боявся їх, але, почувши, що бесiдують мiж собою по-жидiвськи, пiдiйшов ближче i став слухати. Се були самi молодi, 18 - 20-лiтнi парубки, котрi завтра вибиралися до Борислава "л и б а т й" кип'ячку. Герман довго слухав їх бесiди про те "либання", але не знав, що воно таке. Вiн запитався одного з них, котрий вiдповiв йому, випиваючи душком склянку пива:
- Ну, а що? Хiба ти не знаєш, що в Бориславi на всiх водах i багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смаруют. Ну, то береся кiнський хвiст, згонится ним поверх води, то тота ропа набираєся на волосiнь, а з неї рукою зсуваєся до коновки. Тото називаєся "либати".
- Ну, i де ж дiваєся тоту ропу? - спитав зацiкавлений Герман.
- Носится сюда, до Дрогобича, ту є такi, що куплят.
- А добре платят?
- Чому нi! За коновку п'ять шiсток. Ну, а як добре звиватися, то за день двi коновки назбирає. Тiльки ось носити бiда!..
Герман почав роздумувати над тою бесiдою. Що ж, воно-то не зле, такий заробок. Хоть робота негарна, то зато легка. А платиться добре. Чому ж i йому не взятися до неї? Вiн рiшився таки завтра iти з либаками до Борислава, i коли сказав їм о тiм, вони тiшилися, - тiльки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб "обiлляти" свiй новий стан.
Вiдтепер почалося для нього нове життя, зовсiм вiдмiнне вiд губицького. Воно дiлилося на два головнi мiсця:
Борислав i Дрогобич. Хоть дорога неблизька - либаки мусили кождої доби отiпатитамi вiдтам: вечором з повними коновками кип'ячки на коромислах до Дрогобича, а рано з порожнiми назад до Борислава. Перший день нової роботи особливо глибоко вдався Германовi в тямку. Вiн живо нагадує ще тепер той холодний iюранок майовий, коли враз iз п'ятьма другими либаками iшов стежкою поперек пiль до Борислава. Вони iшли через Тептюж, лишаючи Губиц збоку. Сонце сходило над Дрогобичем i облило кровавим свiтлом ратуш, костел i церков святої Тройцi. Сюди ближче вилася, блискотячи, мов золота змiя, Тисьмениця i шваркотiла в вiддалi по камiннi. Дуби в Тептюжi iно що зачинали розвиватися, зато сподом лiщина шевелiла вже своїм широким темно-зеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, - хто молитву, а хто i так собi дещо спiває. У кождого при боцi торба з хлiбом i цибулею, - се його цiлоденна пожива. Ось вони минули Тептюж, - передними поле зелене, свiже, далi лука, замаєна цвiтами, знов горбок, через котрий гадиною звивається стежка, - i ось бориславська кiтлина. Не доходячи самого села, вони розiйшлися по луках, по мочарах, кождий вишукав собi мiсце, i стали до роботи.
Бориславська кiтлина виглядала тодi ще зовсiм не так, як тепер. Бiдне пiдгiрське звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинкiв по пiднiжжi Дiлу понад потоком. На пригiрках вiд Банi i Тустанович були поля господарськi, а нижче - луки i мочари. Але при всiм тiм земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив з неї, особливо теплими вечорами. Весною, коли розтаяли снiги i зм'якла глина, чути було виразно якiсь рухи в землi, щось немов тихий вiддих, немов пульсування гарячої кровi в глибоких, невидимых жилах. Помiж народ ходили слухи, що на тiм мiсцi, де стоїть Борислав, були давнiми часами великi братобiйчi вiйни, що тут поховано багато люду, невинно побитого, i що трупи щороку силуються встати на свiт i силуватися будуть доти, доки не прийде їх час. А тодi вони проломлять землю, розвалять весь Борислав i пiдуть в свiт воювати. Не знали бiднi бориславцi, говорячи собi зимовими вечорами сесю казку, що вона аж надто швидко справдиться, що страшна пiдземна потвора небавцi вже прорве земну опону, розвалить їх бiдне, сумирне село i зруйнує дотла їх i їх дiтей! А тим менше знали i гадали вони, що тота потвора - то зовсiм не трупи давнiх рицарiв, а тота гидка, чорна, воняча ропа, котра тепер випалювала їм сiножатi, а швидко мала розiйтися по всiм свiтi прочищеною нафтою на зиск панам та жидам, а їм на горе та на втрату!
Герман все ще думав про перший день своєї нової роботи. I чим довше думав, чим виразнiше ставала йому перед очима кожда подрiбнiсть того дня, тим тяжче i сумнiше робилося йому. Се був такий самий хороший, теплий, погiдний день! Саме в такий день, перед 20 лiтами, перший раз обхватив його удушливий нафтовий сопух i швидко погасив перед ним i сонце, i денну яснiсть, прогнав з-перед нього запах цвiтiв, заглушив спiви пташкiв, перемiнив його в якусь тяжку глинисту масу, що котиться далi горою, давлячи i гнетучи все, - оживлену тiльки жадобою грошей, зиску, багатства! 20 лiт минуло вiд того першого дня, а удушливий нафтовий сопух все ще не розсiявся, все ще обвиває його немов густою паморокою, здавлює йому груди, глушить i убиває хорошi, людськi пориви серця!
- Ох, на волю, на волю з тої поганої тюрми! - прошептав вiн без свiдома, сам ще не знаючи, що се за тюрма i чи можна з неї видобутися на волю.
А споминки йдуть безпереривним рядом, насувають йому образи минулих лiт, не питаючи, чи радiсть по них остає в серцi, чи жаль i горе. Його заробок вiдразу пiшов добре. З невидимих джерел пiдходила кип'ячка ненастанно i спливала блискучими перстенями на поверхнiсть каламутної води. Герман, либаючи цiлими годинами, дивувався, що се за сила пре наверх той жовтавий острий плин i де є його джерело. Вiн думав собi, що якби добувся до самого джерела, то тодi аж мiг би розбагатiти. Але його товаришi балакали частенько, що се тiльки земля "потиться", що джерела нiякого Герман не добуде, бо його i зовсiм нема, а щодо збагачення, то може ще добрий час заждати. Герман не любив тих насмiшок i покинув говорити, а далi i думати про нафтовi джерела.
Тим часом, i не добуваючися до джерел, вiн умiв тягнути зиск з того, що було. Недовго двигав вiн кип'ячку на коромислi до Дрогобича i швидко побачив, що воно погана рiч. Але у нього були грошi, - пощо йому мучитися, коли мож i самому собi полегшити, i ще вiд других скористати. Ось вiн, змовившися з другими либаками, купив за свої грошi коня i вiзок, щоб возити кип'ячку до Дрогобича. Этого вийшла потрiйна користь для нього. Раз то, що не потребував щодня двигати коновок до Дрогобича на продаж, бо мiг возити їх, та и то що другий день, - тим самим i часу менше тратив, i мiг бiльше улибатн, - а ще i другi либаки давали йому для перевозу i продажi свою кип'ячку, а за кождих п'ять коновок їх кип'ячки додавали шосту для нього. Кiнь не потребував також багато, бо за коновку смаровила, котрого самим нiколи було налибатн, селяни давали Германов} сiна i ще не боронили йому поставити коня з вiзком через вiльний час пiд своєю шопою.
- Предыдущая
- 7/19
- Следующая
