Boa Constrictor - Франко Иван Яковлевич - Страница 6

• Предыдущая
• 6/19
• Следующая

"А певно, вже десь їде, ми єго ще лишили в мiстi", - вiдповiв селянин. Знов Герман чекає. Огонь сичить i трiскотить в печi, - вiн добув гороху i почав пражити його в гранi, а для Iцка зварив кiлькоро яєць. Ось пiд нiч потис мороз, позамальовував шиби ледовимн, дивними квiтами. Далi зiрвався i вiтер, почав бити снiгом о шиби, свистiти серед крутих берегiв, термосити i виривати китицi в стрiсi. Огонь погасав, - Германовi ставало лячно, вiн докладав полiн i раз в раз притулював лице до вiкна, чи не почує теленькання Iцкового коня. Не чути нiчого. Крiзь шпари в стiнах потягає знадвору холодом. Германовi здається нараз, що десь дзвонять, волосся зводиться вгору на головi, думка про пожар пролiтає в нього. Вiн прислухується, - нi, не чути нiчого. Ось засвистiв, заревiв, завив вiтер дужче, нiж вперед, - немов стадо скажених вовкiв летить до села, виючи з голоду та копотячи серед снiговiйницi. Вiд селянських дiтей Герман наслухався повiстей про злодiїв, що в бурливi ночi добуваються до хат, i ось йому причулося, що хтось скрипнув сiнешнiми дверми i легенько ступає-чалапкає по сiнях, мацає руками по стiнах - виразно чути шолопання - чим раз, то ближче хатнiх дверей… Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило його в горлi: вiн, сам не знаючи, що робить, втиснувся в темний тiсний кут за пiччю, - холодний пiт виступив йому на чолi, все тiло дрижить, вiн щохвилi жде, що ось-ось дверi створяться, а в них покажеться страшне, обросле лице злодiя з огромною булавою та з широким блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, - не чути нiчого, окрiм проразливого завивання бурi. В Германа поволi дух вступає, але вiн уже не смiє встати зi свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам'ять повiстi про "страчукiв", що робляться з нехрещених дiтей, закопаних де-небудь пiд плотом, пiд вербою. Йому здається, що щось чупкає по поду, - вiн тривожно пiднiс очi вгору, де було в пiдвалi старим звичаєм вирiзане маленьке вiконце. Мороз пробiг по його тiлi! Йому бачиться, що вiконце ворухнулося, що пiднiмається поволi-поволi вгору, а за ним виднiється чорний, глибокий отвiр. Вiн замер зо страху, не можучи вiдвернути очей вiд вiконця. Йому задзвенiло в ухах, - бачилося, що в нiм самiм, всерединi, ворушаться якiсь дикi, тривожнi голоси, пiднiмається крик, замiшання без його волi. Нещасний хлопець безумiв зо страху i ожиданки. Але голоси не унiмаюгься, стають щораз рiзчi, голоснiшi, - якесь уриване теленькання пробивається крiзь змiшаний гамiр. Герман хвилю ще сидiв мов мертвий, не знаючи, чи дiйсно сесь гамiр пiднявся в його нутрi, чи, може, доноситься знадвору. Але одної хвилi застанови було досить. Вiн зiрвався, немов в якiйсь розпуцi, i дним скоком був коло вiкна. Гамiр роздавався вже на їх оборi,-видно якiсь все чорнiшi тiнi, чутно теленькання кiнської упряжi, - ах, Iцик, Iцик приїхав!..

Гамiр пiд хатою… Загримали до дверей. Герман побiг вiдчиняти i ще швидше влетiв до хати, - так лячно, темно, холодно було в сiнях. Чи се знов йому причулося, чи то направду вiн чув глибоке, тяжке стогнання десь пiд землею? Вiн, дрижачи судорожно, докинув дров до огню i, обернувшися лицем до дверей, ждав, хто вийде. Дверi створилися, i повiльно, важким поступом увiйшло чотирьох селян, несучи кровавого, ледве живого Iцка, з котрого грудi видобувався часом глибокий, роздираючий стон болю. Герман застив на мiсцi з переляку, побачивши той кровавий, страшенний привид. Вiн притисся до печi i не смiв кроку зробити.

- Поводи, Максиме, поволи! - приговорював один селянин другому. - Бережно держи за руку, не видиш, що кров аж крiзь бекешу виступає?..

- Тож-то бiдний Iцко мусит десь болечку терпiти, - вiдiзвався Максим.

Iцик знов застогнав, але так страшно, що Германовi волосся згору пiдвелося на головi. Селяни, положивши його опiкуна на постелi, взялися перев'язувати його рани, як самi умiли (цирулик, за котрим пiслали до Дрогобича, нешвидко надiйде в таку негоду!), а Максим, грiючи замороженi, кров'ю обтеклi руки надогнем, почав шептом розповiдати Германовi, що за нещастя постигло Дцка.

- Ну, видиш, небоже, - почав Максим, хитаючи головою, - як то нещастє не раз чоловiка здибле на гладкiй дорозi! Та й то ще от яке! Най бог кождого боронит та й заступит вiд такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бсрсжище, - ти знаєш, де оно: он там, за селом, над рiкою той берег крутий та високий, - їдемо собi, вiз за возом, - а ту вiтер у споду реве так, що господи!.. Снiг так i жбухає межи очi, конi ледве лiзут, - страх! Аж ось кум Стефан, що передом їхав, кричит: "Гов!" Ми всi: "Що таке?" А Стефан повiдає: "Слухайте! Ту щось страшного, якесь нещастє! Слухаємо, - дiйсно, у споду, у берега, щось стогне, та так страшно, болiсно, що нам аж кров застила в тiлi. "E, - говорит Панько, - може, - дух святий при нас, - поганець який нас манит в западню?.." - "Що ви, куме, - вiдказує Стефан, - ту, видно, якийсь чоловiк iшов або їхав, не спостерiгся добре та й упав з кручi. Ходiт, панове, треба рятувати живу душу!" Панько каже: "Та бо я боюся! Мене ляк зносит!" А ту стогнанє раз в раз зi споду чути, нiби грiшна душа в пеклi пити просит. Ми всi зiйшлися вкуну, - що ту робити?.. "Ходiм, - каже Стефан, - а кума Панька лишiм коло коней". Пiшли ми. Ну, а знаєш, який кусень треба обходити, щоби дiйти на сам берег рiки. Заки ми туди дiбралися, заки що, то, може, з пiвгодини минуло. Вiтер аж землю рве з-пiд нiг, аж лiд на рiцi трiщит, а снiгом б'є в очi, нiби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гиньї Темно, погано… Ми побралися за руки i йдем напомацки туди, де стогнанє чути. Дивимось, - лежит щось чорне на леду i не рушаєся. Ми пiдiйшли - кiнь посеред роздрухотаних саней. Певно, хтось з дороги схибив та перевернувся долi бережищем. Оглянули коня, - неживий. Iдемо далi, а твiй бiдний Iцко лежит на леду i вже от-от, ледве стогне! Господи твоя воля! Таке нещастє на чоловiка!

Максим, оповiдаючи, грiв прозяблi руки над огнем i пикав люльку. Герман не плакав, тiльки дрижав i поглядав скоса на постiль. Йому страшно було перед тим покалiченим, кровавим, стогнучим тiлом, що колись було його опiкуном. Вiн просив Стефана i Максима лишитися з ним через нiч коло слабого, але газди всi обiцяли прийти, скоро повiдвозять худобу додому. Iцик лежав без пам'ятi, говорити не мiг i, бачилось, не пiзнавав нiкого. Герман раз лишень поглянув украдком на нього. Голова була позав'язувана хустками, крiзь котрi повиступали огромнi плями кровi. На бородi i волоссi скрiпла кров, бекеша i сорочка кровавi, уста посинiлi, очi бездушнi, вираз лиця страшний!

Аж десь над раном, коли буря трохи стихла, приїхав цирулик з Дрогобича i почав сварити та лютитися на селян, що бралися самi до перев'язки ран, а не знають тому ладу.

- Але ж, пане, - вiдповiв Стефан, - таж доси був би згиб чоловiк! Ми бодай що-то, а кров затамували.

- Мовчи, стара торбо! - гаркнув гнiвно цирулик. - Ти вiдки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?..

Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав, а цирулик почав розглядати рани i, запевно, мусив признати в душi, що перев'язка зовсiм.не була так плоха, як думав зразу. При помочi селян, котрi почали увиватися, пемоп тут iшло о рятунок їх наймилiшого свояка, перемито рани, i тодi аж можна було розглянути, що таке покалiчено у Iцка. Здається, падучи з високої кручi, вiн упав насамперед на лiвий бiк о острий вистаючий камiнь, бо лiва рука була зломлена понижче лiктя, а, крiм того, в самiм раменi була глибока рана. Вiдтак тiло переважилося направо, при чiм Iцик о другий камiнь покалiчився. Цирулик побачив, що бiда, i коли люди, а особливо жiнки, котрих зiйшлася повна хата, запитали його, чи вийде Iцик, вiн стає плечима i сказав, що велике би диво було, якби дожив до завтра..

Цирулик сказав правду. Iцик умер ще того самого дня, не прийшовши i хвилю до пам'ятi. Герман не плакав на його похоронах, його тiло все ще дрижало зо страху вiд тої ночi, страх витискав всяке друге чуття. Вiн ночував у орендаря губицького, котрий заразом взяв опiку над Iцковим маєтком, щоб нiби зберечи його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що дiється з тим маєтком. Аж коли громада упiмнулася о те дiло, - орендар показав якiсь рахунки, якiсь Iцковi квити, - хату i огород Iцкiв спродано, а по сплаченнi довгiв лишилося для Германа 92 гульдени, котрi орендар вiддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов з Губич, пiшов в свiт щастя шукати, - i тота сума була першою пiдвалиною його мiльйонiв.

• Предыдущая
• 6/19
• Следующая