І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4) - Рауд Эно Мартинович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/22
• Следующая

Здригнувся і Мохобородько, прокинувшись. Потому сів і роззирнувся. За хвилю він усе зрозумів.

Мохобородько підхопився. Вихопив із багаття палаючу гілляку, покрутив нею над головою і кинув у сірого хижака. І той, наче вітер, метнувся від вогнища.

Коли вовк кинув собі за спину Муфтика, той спершу взагалі не збагнув до пуття серйозності свого становища. Муфтикові ніколи не доводилося близько стикатися з вовками, тож він і сприйняв сірого хижака просто за великого собаку. А оскільки собаки завжди ставилися до маленького чоловічка більш-менш приязно, тому він у перші хвилини і не злякався сіроманця. Муфтик просто вважав, що цей великий собака, закинувши його на спину, хоче з ним лише побавитися і задля жарту погарцювати.

— Цу-цу! — повторював лагідно Муфтик і поплескував хижака по шиї.

Вовк метнувся до струмка. Муфтикові здалося, що саме зараз сіроманець могутнім стрибком подолає потічок, і обома руками скільки мав сил учепився в зашийок свого «скакуна». Та ніякого стрибка не сталося. Натомість вовк обережно ступив у воду і далі побрів по струмку.

Тепер уже Муфтик розхвилювався і мав для цього вагомі підстави. Мохобородько і Півчеревичок залишилися далеко позаду, а звір і не збирався повертати — просто летом летів по струмку в глиб лісу.

«Слава Богу, хоч собака не скажений, — утішав себе Муфтик. — Скажений собака і лапою не торкнеться води».

Але це була вельми невеличка втіха.

Через деякий час хижак стрибнув на берех і далі побіг лісовою стежиною.

«Ну, це вже занадто, — виснував Муфтик. — Для розмаїття можу зробити маленьку верхову мандрівочку, але вже годі. Принаймні на що це схоже, коли кінь везе вершника, куди тільки заманеться?»

І Муфтикові спало на думку таке: він-бо ще зараз міг би легко знайти зворотну дорогу — варто лише піти понад струмком — і скоріше всього він не заблукає. Одначе великий собака пре його в лісову гущавину. То, може, доведеться Муфтикові сказати «Прощавайте на віки вічні» своїм друзям і доживати вік самотою у смутку.

«Ні і ще раз ні, — вирішив Муфтик. — Не можна дозволити затягувати себе казна-куди, в самотину! Я ж і так дуже довго був сам-самісінький. Ні, годі!»

Тієї миті кумедний чоловічок розтиснув руки на зашийку вовка і коричневим колобком скотився на мох.

На жаль. Ця спроба втечі провалилася. Муфтик не встиг і оком змигнути, як сіроманець опинився біля нього й лапою притримав, щоб не котився далі. Вовк здивовано позирав на свого «вершника». Тоді схопив Муфтика і, тримаючи в зубах, деякий час розлючено стрясав його так, що нутрощі в маленького чоловічка могли скрутитися вузлом! По хвилі сіроманець знову закинув собі Муфтика на спину.

Звичайно, таке поводження вельми вразило Муфтика. Та що вдієш — мандрівка верхи на вовкові все тривала. І кумедний чоловічок зрозумів, що не варто йому більше й намагатися тікати. Деякий час Муфтик не думав ні про що, нібито від шаленої їзди його думки розтрусилися. Але перегодом він оговтався і почав знову мізкувати.

«Можливо, великий собацюга хоче затягти мене до свого помешкання, — припустив він. — Та чи є взагалі в лісовому закуті людське житло? Навряд. А все-таки? Відповідь на це, як мовиться, знає лише вітер…»

Вовк побіг швидше. Скоро він уже не біг, а летів, і вітер висвистував у Муфтикових вухах. Та ба, і вітер усе ж не відповів на жодне запитання маленького чоловічка.

І знагла вовк зупинився. Прислухався. Втягнув носом повітря. Що це могло означати? Муфтик теж намагався напружено вслухатися і вдивлятися у далечінь поверх вовкового зашийка, проте нічого особливого не помітив.

Що ж так раптово привернуло увагу звіра? Тепер вовк біг далі вельми обережно. Він старанно обминав усі відкриті місцини й увесь час тримався поміж кущів, не торкаючись при цьому жодної гілочки, щоб не чулося ані шереху. Сіроманець прокрадався — нібито плив крізь ліс, і Муфтикові здавалось, що він відчуває, як усе більше напружуються м’язи хижака.

Незабаром почулися голоси. Це були чоловічі голоси! Людські голоси!

«Ну, все ясно, — подумав полегшено Муфтик. — Це, безумовно, мисливці, або лісоруби, або щось подібне, і, звичайно, їхній собака. За мить я буду біля людей, ось-ось моя верхова мандрівка скінчиться!»

Вовк біг у напрямку людських голосів, але при цьому уповільнив крок і став ще обережнішим.

«Ага-а, — усміхнувся Муфтик. — Собака розуміє, що заподіяв шкоди, і не осмілюється постати перед своїм господарем. Його терзає сумління. І повинно терзати. Бо хіба личить порядному собаці утнути таке — серед білого дня хапати зубами вельмишановного Муфтика, закидати собі на спину й тягти до темного лісу!»

Нарешті сіроманець так наблизився до людей, що неважко було вирізнити окремі слова й фрази.

— Життя вовків грунтовно вивчено, — почув Муфтик глухуватий голос. — Але все одно, спостерігаючи за ними, можна виявити щось нове й захоплююче. — дзвінко відповів другий чоловік. — Я просто згоряю від нетерплячки глибше зазирнути в потаємний світ сіроманців. І якби нам поталанило щось довідатися нове, то я знав би, що недаремно прожив своє життя.

Тепер між хижаком і людьми був лише рідкуватий ліщиновий кущ, тож Муфтик крізь гілля міг чітко роздивитися двох незнайомців.

Низький голос належав бородатому молодикові в картатому картузі і високих чоботях. На шиї в нього висів бінокль. А другий чоловік був уже літній; на його лисині вигравали сонячні зайчики, а величезні окуляри із затемненими скельцями надавали обличчю чудернацького вигляду. Обоє мали за плечима рюкзаки. Муфтик із неабиякою цікавістю вслухався у їхню розмову, і йому стало ясно, що має справу з двома краєзнавцями, які збирають у цій місцині невідоме про вовків. Ну й дивина, невже тут, у лісі, і справді живуть сіроманці?

— Особливо мене цікавлять вовченята, — мовив голомозий. — Адже зараз у них вельми цікава пора — вони тільки-но починають жити самостійно.

— Саме так, — кивнув бородань. — І для того, щоб підготувати своїх вовченят до самостійного життя, старий вовк навчає їх гризти. Ох, якби хоч єдиний раз нам поталанило побачити, як старий сіроманець навчає своїх дітлашат гризти!

— Щодо цього нам, звісно, пощастило, — сказав задумливо лисий. — Не забуваймо, що вовк — втілення хитрощів. Йому набагато легше пильнувати за нами, ніж нам за ним. Безумовно, я не здивувався б ні на крихітку, якби цієї миті якийсь хитрюга-сіроманчик під кущем підслухав нашу розмову.

Бородань зайшовся сміхом.

І тієї хвилини Муфтика осяйнула думка: звичайно, в цьому лісі є вовки, принаймні один хитрий вовк, і саме т о й, на спині якого він уже довгенько й чудово скаче верхи! Жоден собака не зміг би так бігти — ані шереху за собою! Який це собака міг би отак уникати людей?! Ані один собака не зміг би отак поводитися з кумедним чоловічком — Муфтиком. Але, Боже милостивий, що ж, власне, хоче сіроманець од нього?

Зараз, правда, не час особливо сушити голову над цим питанням. Адже порятунок так близько. Порятунок був отам — за кущем. Там стояли люди. Ці люди неодмінно допоможуть йому, якщо вдасться гукнути їх на поміч. І діяти треба негайно, бо ж невідомо, чи надовго вовк причаївся між кущів.

Муфтик більше не наважувався скочуватися з вовчої спини, бо попереднього разу його спроба завершилася вельми журно. Про те, як сіроманець його тряс — мало душу не вийняв, — Муфтикові не хотілося і згадувати. Але що ж робити? Як людям подати знак, аби хижий звір наступної миті разом із ним не завіявся хтозна-куди?!

Маленький чоловічок поглянув угору. Гілля. Ліщинове гілля. Одна товста гілка прямісінько над головою! Ну, тепер роздумувати негоже!

Муфтик випростав угору руки і схопився за гілку. І так загойдався туди-сюди.

— Люди! — загорлав він. — Люди! Допоможіть!

І Муфтик рвонувся вгору пошвидше сховатися у верховітті!

Одначе цей намір залишився ніби вві сні: кумедний чоловічок не піднявся вгору ні на метр, бо його різко зірвали з гілки.

• Предыдущая
• 3/22
• Следующая