І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4) - Рауд Эно Мартинович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/22
• Следующая

Сонце хилилося все нижче і ось уже краєчком торкалося зелених верховіть. Мохобородько й Півчеревичок сиділи поруч під високою ялиною.

— Уже вечоріє, — сказав Півчеревичок. — Що робитимемо?

— Треба все з’ясувати, — відповів Мохобородько.

Він уже дещо оговтався від переляку. Через деякий час Мохобородько знову був здатен мислити і почав пригадувати все те, що протягом життя дізнався про вовків.

— Ох, дорогий Муфтику, — зітхнув Півчеревичок. — Де ж це ти потерпаєш нині?

— Зараз у вовчому лігві є і вовченята, —пригадував Мохобородько. — Мабуть, і Муфтика хижак затягнув до свого кубла, якщо зумів кинути його собі на спину.

— Скоріше всього вовче лігво далеченько звідси, — припустив Півчеревичок. — У прислів’ї мовиться: вовк поблизу свого кубла не загризе.

Мохобородько не відповів. Думав.

Минуло ще кілька хвилин, і сонечка не стало видно. Западала пітьма.

І раптом: «Пугу-пугу!»

Півчеревичок підскочив, нібито підкинутий пружинами.

— Чуєш? — прошепотів він. — Вовк завиває!

І знову: «Пугу-пугу!»

Цей моторошний голос лунав уже поблизу. Невже справді сіроманець?

По хвилі в небі перед їхніми очима промайнула тінь, і Мохобородько сказав:

— Сова розпочинає нічне полювання.

Півчеревичку стало ніяково. Він сидів поруч із Мохобородьком і пробубонів:

— Нерви… нерви…

Нараз Півчеревичок збагнув, що Комірець взагалі не чув завивання сіроманця, і це вельми заспокоїло його. Якби вовк був десь недалечко, то, певне, й Комірець поводився б по-іншому.

Мохобородько знов поринув у задуму.

— Це був совиний голос, — мовив трохи перегодом. — Але й вовки завивають перед заходом. І вранці також, коли сонце сходить. Сіроманці підвивають коло лігвища. Починає старий вовк, а за ним виють і вовченята. Сова нагадала мені про це.

— Послухай-но! — пожвавішав Півчеревичок. — Адже по їхньому завиванню можна достеменно визначити, де саме їхнє лігво!

— І я так гадаю, — кивнув Мохобородько. — За такої погідної днини, як зараз, вовче підвивання чути на кілька кілометрів. Сірі хижаки, звичайно, розумні тварини, але голосами видають своє житло. Схоже, така вже у них внутрішня потреба.

Двійко чоловічків сиділи й мовчали. І неспроста — мали неабияку мету: вони вслухалися. Півчеревичок і Мохобородько чекали, коли вовки знову подадуть голос. Та з настанням ночі чоловічки похмурнішали.

Ох, бідолашний Муфтику! Чи відчуваєш, що друзі думають про твоє лихо? А втім, чи можеш ти щось відчувати?

Невдовзі настала густа пітьма.

— Вовчого завивання не буде, — коротко підсумував Півчеревичок.

А Мохобородько додав:

— Не залишається нічого іншого, як очікувати сходу сонця, тоді знову підвиватимуть сіроманці.

А тим часом приспіла пора трохи спочити. Правда, Півчеревичок і Мохобородько не уповали на те, що сон торкнеться їхніх очей — було ж бо стільки турбот і хвилювань! Одначе вони хотіли бодай трохи спробувати заснути. Адже треба зібратися з силами, бо хтозна, які випробування чигають на них найближчим часом.

Мохобородько в темному лісі заходився шукати навпомацки хмиз.

— Треба розкласти багаття, — мовив він. — Живий вогонь — найкращий захист од вовків.

— Може, цього разу розташуєшся все-таки в авто, — запропонував Півчеревичок. — Адже Муфтикове ліжко вільне. У товаристві як-не-як, а ліпше.

Але для Мохобородька нічліг просто неба був принциповим питанням.

— З тобою буде Комірець, — кинув він. Так і вирішили. Півчеревичок покликав собача і забрався у фургончик, а Мохобородько розклав багаття і ліг коло нього.

«Пугу-пугу!»

Без сумніву, це знову сова, яка в пошуках здобичі літає туди-сюди. Одначе скоро крилатий хижак майнув, схоже, далеко, бо кумедні чоловічки вже не чули над своїм табором ухкання — панувала тиша.

Лагідна ніч і лісове безгоміння вплинули на Мохобородька, наче бальзам. Переживання про Муфтикову долю все ще бентежили його серце, але не були такими безнадійними й болючими. Тривога притлумилась, мало-помалу тривала напруга пішла на спад. Мохобородько так влігся плиском на животі, щоб іскри не обсмалили бороду, і незчувся, як його повіки стулились і як він почав рівномірно похропувати.

А в цей час Півчеревичок безсонно крутився на своїй постелі: його не полишав страх і гнітючий настрій. Півчеревичка діймала задуха. Серце ладне було вирватися з грудей від надмірного струсу. Кумедному чоловічку навіть не хотілося ворушити пальцями ніг, що було вже украй поганою прикметою.

Тільки опівночі Півчеревичок поринув у сон, тривожний і неглибокий. Але й такий тривав недовго.

Комірчик! Комірчик заліз до Півчеревичка під ковдру! Він жалісно скавулів і кілька разів облизав кумедному чоловічкові лице.

— Ну-ну, — пробубонів, прокидаючись, Півчеревичок. — Які ти собі штуки дозволяєш!

А Комірець усе скімлив і, прищулившись, наче шукав захисту в Півчеревичка. І раптом того мов ударило струмом. Вовк! Десь поблизу має бути вовк! Адже попереднього разу собача підвивало точнісінько так. Сіроманець повернувся. Він прийшов по нову жертву. І, безумовно, наступною здобиччю хижака стане не хто інший, як бідолашний Мохобородько, який через свою нерозумну впертість вирішив такої небезпечної пори заночувати просто неба!

Без довгих роздумів Півчеревичок одгорнув ковдру з постелі й кинувся до віконця. Ніч. Але вогнище яскраво палає, і червоні вогневі язики вихоплюють із пітьми велике коло, що простирається до самого потічка. Дякувати Богові, Мохобородько ще є! Лежить нерухомо біля багаття, очевидячки, міцно спить.

Та ось Півчеревичок помітив сіроманця. З тієї самої місцини — вигину потічка, де світло вогнища грає на воді, зненацька почулося хлюпотіння. І тієї ж миті зі струмка з’явився вовк, буцімто примарний чотириногий водяник.

Півчеревичок хотів закричати, щоб застерегти Мохобородька від небезпеки. Одначе із цього нічого не вийшло. Почувався так, мовби чиїсь невидимі руки безжалісно стиснули йому горло. Жах, божевільний зробив свою справу, і з уст Півчеревичка не почулося нічого іншого — тільки ледве чутне безпомічне хрипіння.

Сірий хижак потюпав до багаття. Збігла мить, і він зупинився лише за декілька кроків од вогнища. Так і є! Адже Мохобородько ще раніше казав, що живий вогонь — найкращий захист від сіроманців. Вовк боявся полум’я, тож і не осмілювався наближатися. Що ж воно станеться далі?

Те, що сталося далі, сповнило серце Півчеревичка переляком і подивом. Вовк розчепірив лапи. Постояв так хвилину-другу і раптом щосили обтрусився. З його мокрого «кожуха» густо навсібіч полетіли краплини. Вони сягнули й вогнища. Почулося шипіння, і відразу ж червоні омахи понижчали. А хижак тим часом повернувся до потічка і знов занурився у воду. Потому, як і раніше, наблизився до багаття й обтрусився…

Після цього бризки посіялися набагато щільніше, і полум’я пригасло явно більше, ніж попереднього разу. І тут Півчеревичка осяйнула думка — сіроманець гасить вогнище!

Треба щось негайно робити! А що?!

Півчеревичок побоювався: коли вовк іще раз обтруситься коло багаття, воно пригасне настільки, що більше не захищатиме Мохобородька. І тоді… Тоді хижак потягне товариша подалі від вогнища, так само, як вчинив це раніше з Муфтиком…

Треба негайно попередити Мохобородька! А як?

Півчеревичок знову намагався кричати. Марно. Відчував, що горло нібито забили кляпом, ось чому цього разу маленький чоловічок навіть не спромігся писнути. Що як опанувати себе й кинутися до Мохобородька? Ох, ні. Ось вовк уже втретє похлюпався у потічку. Він уже повертається звідти…

«Ой, чому це я не навчився водити машину, — з відчаєм подумав Півчеревичок. — А коли б умів, миттю завів би мотора й помчав би на допомогу своєму другові».

Але в шоферуванні Півчеревичок не розумів анічогісінько. Хіба що здатен був сигналити, оце і все…

Ну звичайно! Сигнал! Дати сирену — це він справді вмів!

І ось Півчеревичок за кермом. Натиснув на кружальце. Сирена сколихнула тишу, і це в нічному безгомінні пролунало вельми несподівано й різко. Вовк здригнувся і застиг на місці.

• Предыдущая
• 2/22
• Следующая