Серця трьох - Лондон Джек - Страница 37

• Предыдущая
• 37/76
• Следующая

І вони почали розгойдувати її. Незважаючи на своє занурення в пісок, на вигук “три”, Френк і Генрі підкинули Леонсію так, що вона опинилася на твердому ґрунті.

Леонсія виконала їхні вказівки і навколішки дісталася до скель.

— Давайте мені мотузку! — крикнула вона їм.

Але Френк загруз настільки, що не міг зняти мотузковий згорток зі своєї шиї. Генрі зробив це за нього і, спритно викинув кінець мотузки Леонсії, хоча сам при цьому занурився в пісок на таку ж глибину, як і Френк.

Леонсія спіймала мотузку і потягла до себе, потім обв’язала її навколо каменя завбільшки з автомобіль і крикнула Генрі, аби він підтягувався. Та з цієї витівки нічого не вийшло: Генрі ще глибше занурився в пісок. Його засмоктало вже до плечей, коли Леонсія скрикнула:

— Стривайте! Не тягніть! Я щось придумала! Киньте мені всю мотузку! Залишіть собі стільки, аби обв’язатися під пахвами.

І, тягнучи за собою мотузку, вона полізла вгору. На висоті сорока футів, в ущелині, росло сучкувате карликове дерево. Тут Леонсія спинилася. Перекинувши мотузку на стовбур, як на великий блок, вона обмотала її навколо величезного каменя над обривом.

— Яка ж вона молодчина! — мовив Френк до Генрі.

Вони зрозуміли, що вона задумала; все залежало лише від того, чи вдасться їй зрушити з місця брилу, навислу над обривом, і скинути її вниз. Минуло п’ять хвилин, перш ніж Леонсія знайшла досить міцну ломаку, аби вона могла служити їй домкратом. Спокійно, докладаючи всіх зусиль, вона почала штовхати камінь зі скелі. Нарешті їй це вдалося.

Падаючи, брила так натягла мотузку, що з грудей Генрі, стиснутих тугою петлею, мимоволі вирвався стогін. Його повільно витягало з піску, який голосно стулявся за ним. Звільняючись із полону, він стрімко злетів у повітря й гепнувся на землю під деревом, а брила прокотилася і завмерла поруч із ним.

Коли кінець мотузки кинули Френку, підступні піски засмоктали його майже до плечей. Опинившись поруч із Генрі і Леонсією на tierra firma^[29], він насварився кулаком грузьким піскам, з яких ледве вирвався, і зі сміхом заходився кепкувати з них. Генрі та Леонсія підтримали його. А у відповідь міріади духів зі злим глузуванням знущалися з них, сповнюючи повітря шурхотом і шепотом.

— Не за мільйон же миль Стопа Бога від тих двох вогняних відблисків, — промовив Генрі, коли вони втрьох зупинилися біля підніжжя стрімкої скелі. — Коли б вони були далі, ми б їх не побачили за цією скелею. Та вилізти на неї неможливо, а щоби обійти, знадобиться багато часу. Тож спочатку обстежимо все тут. По-моєму, вогники спалахували десь поблизу.

— А чи не міг це зробити хтось за допомогою дзеркал? — спитала Леонсія.

— Ні, скоріше то просто явище природи, — відповів Френк. — Я тепер повірив у її дива, після цих гавкаючих пісків.

Леонсія, випадково глянувши на скелю, раптом завмерла.

— Дивіться! — вигукнула вона.

Генрі і Френк теж підвели очі. Те, що вони побачили, було уже не спалахом, а рівним, насиченим світлом, яке засліплювало очі, як сонце. Хлопці почали пробиратися до підніжжя скелі. Густі хащі свідчили про те, що тут не ступала йога людини. Важко дихаючи, вони вибралися нарешті на відкрите місце, де порівняно недавній обвал знищив усю рослинність.

Леонсія заплескала в долоні. Тепер джерело світла було видно всім. На висоті тридцять футів у скелі блищало двоє величезних очей, кожне завбільшки з сажень, вкриті якоюсь блискучою білою речовиною.

— Очі Чіа! — вигукнула Леонсія.

Генрі почухав потилицю, пригадуючи щось.

— Мені здається, я здогадуюся, з чого вони зроблені, — сказав він. — Я ніколи досі їх не бачив, але чув розповіді старих. Це давній трюк індіанців племені майя. Ставлю свою частку скарбу проти дірявої монети в десять центів, Френку, що можу сказати тобі, що це за речовина.

— Згода! — відгукнувся Френк. — Треба бути дурнем, аби не погодитися на таке парі, навіть якщо суперечка йде про таблицю множення. Адже можна виграти мільйони, а ризику лише десять центів! На таких умовах я готовий посперечатися, що двічі по два — п’ять, — може, якимось дивом я доведу це. Говори ж, що це таке? Парі прийнято.

— Черепашки, — посміхнувся Генрі. — Черепашки устриць. Я маю на увазі перламутрові мушлі, звичайно. Це перламутр, майстерно викладений у вигляді мозаїки, от і вийшла суцільна поверхня, що відбиває. Якщо хочеш довести, що я не правий, — лізь угору й подивися сам.

Посередині, трохи нижче від очей, виднівся трикутний виступ, схожий на гігантський ніс. Він здавався своєрідним наростом на скелі. Камінь був нерівний, і завдяки своїй котячій спритності Френку вдалося досить швидко подолати ті десять футів, що відокремлювали його від основи виступу. Подальший шлях нагору по його ребру був уже набагато легшим. Проте звалитися з висоти двадцяти п’яти футів і зламати собі руку чи ногу — перспектива малоприємна в такому безлюдному місці, і Леонсія, мимоволі викликавши ревнивий блиск в очах Генрі, крикнула:

— Заради Бога, Френку, будьте обережні!

Зупинившись на вершині трикутника, Френк оглянув одне й друге око. Потім мисливським ножем почав колупати праве око.

— Коли б старий джентльмен був тут, він би знепритомнів од такого святотатства, — зауважив Генрі.

— Ти виграв десять центів! — крикнув Френк, кидаючи в протягнену руку Генрі видовбаний шматочок ока.

Це був перламутр — зовсім плаский, уламок мозаїки, якою було викладено око.

— Диму без вогню не буває, — сказав Генрі. — Недарма вибрали майя це дике місце і вправили в скелю очі Чіа.

— Мабуть, ми зробили помилку, залишивши там старого джентльмена з його священними вузликами, — сказав Френк. — Вузлики б усе пояснили нам і підказали, що робити далі.

— Де є око, там має бути й ніс, — додала Леонсія.

— Ось же він! — вигукнув Френк. — Господи, адже я по ньому лазив. Ми занадто близько стоїмо, на нього треба дивитися здаля. За сотню ярдів це, напевно, має вигляд гігантського обличчя.

Леонсія ступила до скелі і поворушила йогою купу гнилого листя і гілок, занесених сюди, очевидно, тропічними вітрами.

— У такому разі і рот має бути, де йому призначено, під носом, — сказала вона серйозно.

За мить Генрі і Френк ногами розкидали купу і знайшли отвір у скелі — правда, занадто маленький, аби в нього могла пролізти людина. Недавній обвал, вочевидь, частково засипав його. Відкотивши убік кілька каменів і просунувши в отвір голову і плечі, Френк посвітив запаленим сірником.

— Стережіться гадюк, — попередила його Леонсія.

Френк буркнув щось на знак вдячності і повідомив:

— Штучна печера. Вона видовбана в скелі, і досить уміло, наскільки я розуміюся на цьому. А чорт! — Останнє стосувалося сірника, що обпік йому пальці. — Та тут не потрібно ніяких сірників! — з подивом вигукнув вій. — Це печера з природним освітленням… світло проникає звідкись зверху… справжнє денне світло. Ну й молодці ж були ці давні майя! Не здивуюся, якщо ми знайдемо тут ліфт, гарячу і холодну воду, парове опалення і швейцара. Отже, прощавайте!

Френк проліз в отвір і зник у глибині. Незабаром із печери долинув його голос:

— Ходіть-но сюди! Тут чудово!

— А ви ще не хотіли брати мене із собою! — докірливо сказала Леонсія, ступивши на рівну підлогу печери; у таємничому сутінковому світлі, що проникало сюди, усе було досить добре видно. — Спершу я допомогла вам знайти очі, потім — рот. Якби не я, ви зараз швидше за все обгинали б скелю і йшли, віддаляючись від мети.

— Але тут порожньо! — додала вона.

— Цілком зрозуміло, — сказав Генрі. — Адже це лише передпокій! Не такі вже й дурні були ці майя, щоби ховати тут скарб, на який так затято полювали конкістадори. Я готовий закластися, що ми й тепер не ближче до нього, ніж були в Сан-Антоніо.

• Предыдущая
• 37/76
• Следующая