Серця трьох - Лондон Джек - Страница 36
- Предыдущая
- 36/76
- Следующая
— Погляньте! — крикнув пеон, показуючи на свого батька, а потім на далеку гору. — Ось чому вони утекли. Вони зрозуміли, що святині майя загрожують їм загибеллю.
Старий жрець в екстазі, точніше у трансі, перебирав вузли священного грона і, не відриваючись, дивився на далеку гору, на схилі якої один біля одного раз у раз спалахували два яскраві вогники.
— Таку штуку хто завгодно може влаштувати за допомогою двох дзеркал, — іронічно зауважив Генрі.
— Це очі Чіа, це очі Чіа, — повторював пеон. — Ви ж чули, що сказав мій батько. Він прочитав по вузлах: “Там, де слід Стопи Бога, чекай, доки не заблищать очі Чіа”.
Старий піднявся і вигукнув у нестямі:
— “Аби знайти скарб, слід відшукати очі!”
— Добре, старий, — заспокоїв його Генрі і своїм кишеньковим компасом визначив місцезнаходження двох відблисків.
— У нього, мабуть, компас у голові, — зауважив годиною пізніше Генрі, показуючи на старого жерця, що їхав мулом попереду всіх. — Я перевіряю його компасом, і навіть коли якась природна перешкода змушує його звертати убік, він потім усе одно виходить на правильний напрям, наче магнітна стрілка.
Як тільки мандрівники від’їхали від Стопи Бога, відблиски зникли з поля зору. Оскільки місцевість була нерівна, їх можна було помітити, очевидно, тільки звідти. А місцевість, слід зазначити, і справді була нерівна: висохлі русла річечок змінювалися скелями, ліс — піщаними дюнами і кам’янистим ґрунтом зі слідами вулканічного попелу.
Нарешті вони дісталися до такого місця, де їхати верхи вже не можна було; погоничів разом з мулами доручили Рікардо і звеліли йому стати табором. Усі інші рушили далі крутим схилом, порослим чагарником, допомагаючи один одному, чіпляючись за корені, що стирчали з землі. Старий індіанець, як і раніше, йшов попереду і, здавалося, забув про присутність Леонсії.
Вони пройшли ще з півмилі, як раптом старий різко спинився і відскочив назад, ніби його вкусила змія. А сталося ось що: Френк розреготався, і між скель прокотилася гучна луна. Останній жрець племені майя поспішно перебіг пальцями вузлики, вибрав один із мотузочків, двічі перебрав його вузлики й сповістив:
— “Коли боги сміються, стережися!” — так говорять вузлики.
Із чверть години Френк і Генрі сміялися і кричали на різні голоси, намагаючись переконати старого жерця, що це лише луна. Через півгодини подорожани дійшли до пологих піщаних дюн. І знову старий відскочив назад. Кожнй крок по піску викликав цілу какофонію звуків. Люди завмирали на місці — і все стихало навколо. А зробиш лише крок, і пісок знову починав співати.
— “Коли боги сміються, стережися!” — вигукнув старий.
ін накреслив пальцем коло на піску, і, поки він креслив, пісок вив і верещав; потім старий став навколішки — пісок заревів і застогнав. Пеон, за прикладом батька, теж увійшов у гомінке коло, усередині якого старий вказівним пальцем виводив якісь кабалістичні фігури і знаки, а пісок при цьому завивав і верещав. Леонсія, до смерті налякана, притулилася до Генрі і Френка. Навіть Френк був приголомшений.
— Луна, звичайно, гучна, — сказав він, — але ж тут не тільки луна. Нічого не розумію! Це починає діяти мені на нерви.
— Дурниця! — заперечив Генрі і поворухнув пісок ногою; почулося ревіння. — Це співаючий пісок. Мені доводилося бачити такий на Кауаї, одному з Гавайських островів, — чудове місце для туристів, запевняю вас. Тільки тут пісок кращий і гучніший. Учені склали десяток мудрих теорій, що пояснюють це явище. Я чув, що воно спостерігається й в інших місцях земної кулі. У таких випадках слід брати в руку компас і за його стрілкою перетинати піски. Вони хоч і гавкають, але, на щастя, не кусаються.
Проте жерця не можна було умовити вийти з обведеного ним кола; усі намагання Морганів призвели лише до того, що старий облишив молитви і, розлючений, накинувся на них, бурмочучи незрозумілі слова мовою майя.
— Він каже, — переклав його сип, — , що ми чинимо святотатство, навіть пісок кричить від обурення. Він не піде далі: він боїться підійти до того місця, де мешкає Чіа. І я теж не піду — мій дід загинув там, це знають усі майя. Батько каже, що не хоче там померти. Він говорить: “Мені ще не так багато років, аби помирати”.
— Авжеж, усього якихось вісімдесят! — розреготався Френк і злякано здригнувся від чаклунських перекотів луни, підхоплених піщаними дюнами.
— Занадто молодий, аби помирати! А як щодо вас, Леонсіє? Вам теж ще зарано бажати смерті?
— Ну-бо, скажи за мене, — жартома відгукнулася вона і легенько поворушила ногою пісок, змусивши його докірливо зітхнути. — Навпаки, я занадто стара, щоб помирати від страху тільки тому, що скелі сміються, а дюни гавкають на нас. Ходімо краще вперед. Адже ми тепер зовсім близько від цих відблисків. А старий хай сидить собі у своєму колі і чекає нашого повернення.
Вона випустила їхні руки і пішла вперед, а Френк і Генрі пішли за нею. Як тільки вони рушили, дюни заремствували, а та, що була найближче до них і обсипалася по схилах — заревіла і загуркотіла. На щастя, як вони незабаром переконалися, Френк захопив із собою моток тонкої, але міцної мотузки.
Перейшовши через піски, вони потрапили в таке місце, де луна була ще потужнішою. Їхні слова луна чітко повторювала по шість і навіть вісім разів.
— Дідько б узяв! — вигукнув Генрі. — Не дивно, що тубільці бояться цих місць!
— А пам’ятаєте, у Марка Твеиа описано людину, котра колекціонувала луни? — запитав Френк.
— Уперше чую. Але майя, безумовно, могли б зібрати тут непогану колекцію. Розумно придумали, де сховати скарб! Це місце, безсумнівно, споконвіку вважалося священним, навіть ще до іспанців. Стародавні жерці знали таємницю цих явищ, але своїм підданим пояснювали їх як щось надприродне.
Незабаром вони вийшли на відкрите рівне місце, над яким низько нависала потріскана скеля; далі вони пішли вже не низкою, а всі вряд. Земля довкола була покрита кіркою — такою сухою і кам’янистою, що важко було уявити собі, що тут десь ростуть дерева і зеленіє трава. Леонсія, пожвавлена і весела, не бажаючи скривдити жодного з чоловіків, схопила їх обох за руки і пустилася разом з ними бігцем. Не зробили вони й п’яти кроків, як трапилося лихо. Кора дала тріщину, і обоє — Генрі і Френк — разом провалилися вище колін, а слідом за ними провалилася і Леонсія майже так, як і вони.
— Дідько б узяв! — пробурмотів Генрі. — Тут і справді вотчина диявола!
Слова ці, вимовлені пошепки, були негайно підхоплені навколишніми скелями, що на різні лади — теж пошепки — почали без кінця їх повторювати.
Леонсія та її супутники не відразу зрозуміли всю небезпеку свого становища. Лише коли після марних спроб вибратися, вони занурилися до пояса, а потім ще глибше, чоловіки зрозуміли, чим це їм загрожує. Леонсія ж продовжувала сміятися, ніби з ними трапилася химерна пригода.
— Грузькі піски! — перелякано прошепотів Френк.
“Грузькі піски!” — моторошно відлупили дюни, зловтішно переказуючи цю новину.
— Тут яма, засипана грузькими пісками, — здогадався Генрі.
— Старий, очевидно, мав рацію, залишившись там, на співучих пісках, — сказав Френк.
Моторошний шепіт відновився, і відгомін його ще довго лунав, долаючи далину.
Тим часом всі вони занурилися в пісок до грудей і це тривало далі.
— Та хтось же може з нас врятуватися! — вигукнув Генрі.
Навіть не змовляючись, хлопці почали витягати Леонсію, дарма, що вага її тіла змушувала їх самих швидше поринати в пісок. Коли Леонсія нарешті вибралася на їхні плечі з піску, Френк, не зважаючи на глузливу луну, сказав:
— Тепер, Леонсіє, ми вас викинемо звідси. За командою “вперед!” стрибайте і падайте на кору, але зробіть це якомога легше. Ви відразу почнете сковзати нею. Тільки не зупиняйтеся. Повзіть уперед. Пересувайтеся плазом, доки не дістанетеся твердого ґрунту. Не ставайте, доки не відчуєте твердого ґрунту. Генрі, приготувалися?
- Предыдущая
- 36/76
- Следующая