Серця трьох - Лондон Джек - Страница 34

• Предыдущая
• 34/76
• Следующая

— Твій батько справді знає, де заховано скарб? Напевно знає? — запитав Генрі і тихенько шепнув Френку, що цей самий скарб і змусив його кинути пошуки скарбу Моргана на Тельці і податися на материк.

Пеон похитав головою.

— Мій батько ніколи не був там, навіщо йому це — йому не потрібні багатства. Тату, покажи, що написано нашою давньою мовою, якою лише ти з усіх живих майя вмієш читати.

Старий витяг з-під своєї пов’язки брудний, порваний парусиновий мішечок. З нього він вийняв щось, схоже на клубок мотузочків з вузликами. Але це були не мотузочки, а якісь пасма деревної кори, настільки ветхі, що, здавалося, вони ось-ось розсиплються від одного дотику; і справді, коли старий доторкнувся до них, з-під пальців його посипався порох. Бурмочучи собі під ніс молитви давньою мовою майя, індіанець підніс угору клубок і благоговійно вклонився йому, перш ніж почати його розплутувати.

— Письмо вузликами^[27] — це стародавня писемність майя, але тепер ніхто їхньої мови не знає, — тихо мовив Генрі. — Цьому можна вірити, якщо тільки старий не розучився читати.

Клубок був вручений Френку, і всі з цікавістю схилилися над ним. Він був схожий на гроно, невміло зв’язане з безлічі мотузочків, вкритих великими і маленькими вузликами. Мотузочки теж були неоднакові: товщі й тонші, довші й коротші. Старий перебирав їх пальцями, бурмочучи собі під міс щось незрозуміле.

— Він читає! — тріумфально вигукнув пеон. — Вузли — це наша давня мова, і він читає їх, мов книгу!

Френк і Леонсія, схилившись нижче, щоб краще бачити, ненароком торкнулися один одного волоссям — обоє здригнулися і поспішно відсунулися, але погляди їх при цьому зустрілися, і знову іскра майнула між ними. Генрі, цілком захоплений тим, що розповідав індіанець, нічого не помітив. Він дивився лише на таємничий клубок.

— Що ти скажеш, Френку? — пошепки запитав вій. — Це ж колосально! Колосально!

— Мене чекають у Нью-Йорку. — Френк явно вагався. — Ні, не якісь люди чи розваги, а справи, — поспішно додав він, відчувши мовчазний докір Леонсії. — Не забудьте, що я зв’язаний з “Темпіко петролеум” і біржовим ринком: мені навіть страшно подумати, скільки мільйонів у мене в це вкладено.

— Дідько б узяв! — вигукнув Генрі. — Якщо скарб майя навіть у десять разів менший від того, що про нього розповідають, усе одно частка кожного з нас — твоя, моя і Енріко — буде більшою, ніж усе твоє нинішнє багатство.

Френк усе ще вагався. Енріко почав запевняти його, що скарб майя справді існує, а Леонсія, вибравши мить, шепнула йому на вухо:

— Невже ви втомилися… шукати скарб?

Френк пильно подивився на неї, потім глянув на обручку на її пальці і так само тихо відповів:

— Хіба я можу залишатися тут, якщо я кохаю вас, а ви кохаєте Генрі?

Він уперше відкрито зізнався їй у коханні, і Леонсія відчула, що в душі її спалахнула радість, але за мить обпік сором: як же може вона вважати себе доброчесною, коли, виявляється, здатна любити одночасно двох? Вона глянула на Генрі, немов хотіла переконатися, і серце відповіло їй “так”. Вона любила Генрі так само щиро, як Френка, і їй однаково подобалося в них те, що було однакове, і по-різному те, що їх відрізняло.

— Боюся, що мені доведеться пересісти на “Анжеліку”, мабуть, у Бокас-дель-Торо — і поїхати додому, — говорив тим часом Френк її нареченому. — А ви з Енріко рушайте шукати-скарб і, як поталанить, поділіть його навпіл.

Пеон, почувши це, швидко заговорив з батьком своєю мовою, а потім звернувся до Генрі.

— Чуєш, що він каже, Френку? — сказав Генрі, указуючи на священне гроно. — Тобі доведеться піти з нами. Адже саме тобі хоче віддячити старий за порятунок свого сина. І він віддає скарб не нам, а тобі. Якщо ти не підеш, він не прочитає нам жодного вузлика.

Проте змінити рішення Френка змусила все-таки Леонсія. Вона мовчки, сумно дивилася на нього і немов благала поглядом: “Ну, будь ласка, заради мене!”

За тиждень після цього з Сан-Антоніо в Кордильєри одного дня вирушили три різні експедиції. Перша складалася з Генрі, Френка, пеона і його старого батька, а також кількох пеонів Із плантації Солано. Кожен пеон вів мула, навантаженого продовольством і спорядженням. Старий Енріко Солано останньої миті був змушений залишитися вдома, бо раптово відкрилася рана, отримана у дні молодості, під час однієї з численних революцій.

Кавалькада проїхала головною вулицею Сан-Антоніо, повз в’язницю, стіну якої підірвав Френк і яку лише недавно почали замуровувати в’язні. Назустріч експедиції трапився Торес, який неквапливо йшов вулицею; він щойно одержав чергову телеграму від Рігана і, побачивши двох Морганів на чолі загону, здивовано вигукнув:

— Куди це ви прямуєте, сеньйори?

Неначе заздалегідь змовившись, водночас Френк указав на небо, Генрі — в землю, пеон — праворуч, а його батько — ліворуч. Така нечемність розлютила Тореса, і він вибухнув грубою лайкою, але це тільки викликало загальний сміх — сміялися навіть пеони, котрі поганяли мулів.

На Тореса чекав ще один сюрприз. Трохи згодом, коли все місто спало під час сієсти, він побачив Леонсію та її молодшого брата Рікардо верхи на мулах; за ними на повідку йшов третій мул, навантажений спорядженням для табору.

Третю експедицію очолював Торес. Народу в ній було не більше і не менше, ніж в експедиції Леонсії, бо складалася вона із самого Тореса і якогось Хосе Манчено — відомого в тих місцях убивці, якого Торес із певних міркувань урятував від страшної смерті в Сан-Хуані. Затіваючи цю експедицію, Торес виходив із досить великих планів. Майже біля підніжжя Кордильєр жило дивне плем’я кару. Воно брало початок від біглих рабів-негрів із Африки, і рабів-караїбів із Москітового Берега, що осіли тут і одружилися з жінками, яких викрадали з долини, та на колишніх, як і вони самі, рабинях-втікачках. Ця своєрідна колонія, що розташувалася між верхніми Кордильєрами, населеними індіанцями, і Панамською державою, зуміла зберегти майже цілковиту незалежність. Пізніше до неї приєдналися втікачі каторжники-іспанці і відбулося остаточне змішання рас. Плем’я кару здобуло таку погану славу, що, коли б тодішній уряд не переймався усілякими політичними махінаціями, він неодмінно послав би війська, щоб знищити цей розсадник пороку. Саме тут і народився Хосе Манчено від батька-іспанця та матері-метиски, злодіїв і вбивць. Сюди і віз Хосе Манчено Альвареса Тореса, аби той міг виконати наказ Томаса Рігана з контори на Уолл-стріт.

— Ну й пощастило ж нам, що ми з ним зустрілися, — мовив Френк, указуючи Генрі на останнього жерця племені майя.

— Авжеж, але надто він старезний, — сказав Генрі. — Ти тільки поглянь на нього!

Старий, що їхав попереду, увесь час перебирав священне гроно і щось бурмотів до себе.

— Сподіватимемося, що старий не розкришить його, — висловив бажання Генрі. — Можна було б, здається, прочитати один раз вказівки і запам’ятати їх, а не перебирати без кінця гроно.

Вони виїхали з заростей на галявину. Цілком імовірно, що хтось вирубав тут джунглі і змусив їх відступити. Звідси було видно далеку гору Бланко Ровало, що вимальовувалася на тлі залитого сонцем неба. Старий індіанець зупинив свого мула, провів пальцем по кількох волокнах священного грона і, показуючи на гору, пояснив каліченою іспанською мовою:

— Тут сказано: “Там, де слід Стопи Бога, чекай, доки не заблищать очі Чіа”. — І показав на один із вузликів, де він це прочитав.

— Але де ж цей слід, старий? — запитав Генрі, оглядаючи неприм’яту траву.

Старий мовчки торкнув свого мула і, підганяючи його ударами голих п’ят по боках, підтюпцем перетнув вирубку і в’їхав у джунглі.

— Він, ніби гончак, іде гарячим слідом, — зауважив Френк.

• Предыдущая
• 34/76
• Следующая