Серця трьох - Лондон Джек - Страница 33
- Предыдущая
- 33/76
- Следующая
Від цих слів англосаксів Генрі і Френка та й Леонсію — дитя Латинської Америки — охопило хвилювання. Леонсія, звичайно, поглядом сказала б кожному з любих їй молодиків, що вона на це не зважатиме, коли б не було поблизу другого, та й обоє вони голосно запротестували б, якби залишилися наодинці з нею. І все-таки глибоко в душі кожний мимоволі усвідомлював, що Сліпий Розбійник має рацію. І на серце їм ліг тягар.
Хрускіт і тріск у заростях відвернув їх від цих думок: то пологим схилом каньйону з кіньми прямо до них спускалися, одужавши після нападу малярії, плантатор і кілька вершників. Як справжній ідальго, він схилився перед донькою Солано, а потім не менш поштиво, хоча і дещо прохолодніше привітався з Генрі і Френком, пам’ятаючи, що Енріко Солано прихильний до них.
— Де ж ваш шановний батечко? — запитав він Леонсію. — У мене для нього добрі новини. Відтоді, як ми бачилися з вами востаннє, а це було тиждень тому, я кілька днів пролежав через напад лихоманки. Проте я послав гінців у Бокас-дель-Торо; завдяки сприятливому вітру вони швидко перепливли лагуну Чирикви і, опинившись на місці, за допомогою мого друга — начальника поліції в Бокас-дель-Торо, по урядовому радіо зв’язалися з президентом Панами. Президент теж мій давній приятель: скільки разів ми тикали один одного носом у болото, коли навчалися в колонській школі і жили з ним в одній кімнаті. І ось від нього надійшла відповідь, що все гаразд: правосуддя було введено в оману надмірними, проте гідними похвали, зусиллями начальника поліції Сан-Антоніо. Тепер усе забуто і прощено, і шановне сімейство Солано разом з їхніми шляхетними друзями-американцями може на законній підставі, не боячись політичних переслідувань, повернутися додому…
На підтвердження своїх слів плантатор низько вклонився Генрі й Френку. І в цю мить погляд його упав на пеона, що причаївся за спиною Леонсії. Очі його спалахнули радістю.
— О Мати Божа, ти не забула мене! — палко вигукнув плантатор і, обернувшись до друзів, що його супроводжували, додав: — Ось він, цей безсоромний дурень, що втік від мене, не сплативши боргу. Хапайте його! Я його так відлупцюю, що він місяць не підведеться!
Плантатор шарпнув повід коня й опинився за мулом Леонсії, але пеон поспішно пірнув під тварину і, встиг би втекти в джунглі, якби інший плантатор, пришпоривши коня, не кинувся йому напереріз і не збив його з ніг. В одну мить плантатори, звичні до такого заняття, ривком підняли бідолаху з землі, зв’язали йому руки за спиною, а на шию накинули мотузку. Френк і Генрі запротестували.
— Сеньйори, — сказав плантатор, — моя повага до вас, бажання служити вам і бути корисним настільки ж глибокі, як і мої почуття до шляхетного сімейства Солано, під чиїм заступництвом ви перебуваєте. Ваше благополуччя і спокій священні для мене. Я готовий грудьми захищати вас від будь-якого лиха. Наказуйте — я до ваших послуг. Моя гасієнда у вашому розпорядженні, як і все, чим я володію. Але щодо пеона, то це зовсім інша справа. Він не ваш. Він мій пеон, мій боржник, що втік з моєї плантації. Я переконаний, що ви зрозумієте і вибачите мені. Це питання власності. А він — моя власність.
Генрі й Френк розгублено і здивовано подивилися один на одного. Такий закон країни — вони це добре знали.
— Справедливий суддя простив мені мій борг — усі тут тому свідки, — ледве чутно пробелькотів пеон.
— Це правда, Справедливий суддя простив йому борг, — підтвердила Леонсія.
Плантатор з усмішкою низько вклонився.
— Але пеон підписав контракт зі мною, — все з тією ж усмішкою зауважив він. — Та й хто такий цей Сліпий Розбійник, аби установлювати свої дурні закони на моїй плантації і позбавляти мене двохсот п’ятдесяти песо, що по праву належать мені?
— Він правий, Леонсіє, — підтакнув Генрі.
— Тоді я повернуся в Кордильєри, — заявив пеон. — О воїни Справедливого судді, візьміть мене із собою в Кордильєри!
Але суворий проводир похитав головою:
— Тут ми відпустили тебе. Наші повноваження на цьому скінчилися. Ми не маємо над тобою більше ніяких прав. Нам залишилося тільки попрощатися з усіма і поїхати.
— Стійте! — вигукнув Френк, витягаючи свою чекову книжку і починаючи щось писати. — Зачекайте хвилину. Я зараз розрахуюся за цього пеона. Але перш ніж ви поїдете, я хочу попросити вас про одну послугу. — І він вручив чек плантаторові зі словами: — Я додав десять песо на обмін валюти.
Плантатор глянув на чек, сховав його до кишені і подав Френку кінець мотузки, що обвивала шию горопахи.
— Тепер пеон ваш, — сказав він.
Френк подивився на мотузку і розреготався.
— Погляньте! Я став рабовласником. Рабе, ти мій, ти моя власність, зрозуміло?
— Так, сеньйоре, — принижено пробурмотів пеон. — Очевидно, коли я збожеволів через жінку і продав свою волю, Бог засудив мене за те і відтоді все життя маю бути чиєюсь власністю. Справедливий суддя мав рацію. Бог покарав мене за те, що я поласився на жінку з іншого племені.
— Ти став рабом через те, що завжди вважалося найкращим у світі — через жінку, — зауважив Френк, перерізаючи мотузки на руках пеона. — А тепер я дарую тебе тобі. — 3 цими словами він вклав у руку пеона кінець мотузки, що обплутувала його шию. — Відтепер ти сам собі хазяїн. І пам’ятай: ніколи і нікому не давай кінця цієї мотузки.
Поки все це відбувалося, звідкись раптом нечутно наблизився високий худий старий; під його сухою, як пергамент, шкірою різко позначилися ребра. Це був чистокровний індіанець племені майя. Він був зовсім голий, якщо не рахувати стегенної пов’язки. Нечесане волосся сірими пасмами обрамляло його вилицювате, висохле, як у мумії, обличчя. М’язи жалюгідними мішечками обвисали на його руках і ногах. З-за губ виднілося кілька пеньків, щоки запали, а його чорні очі нестямно палали.
Він, неначе в’юн, прослизнув між людьми і своїми кістлявими руками обійняв пеона.
— Це мій батько, — гордо оголосив пеон. — Подивіться на нього. Він чистокровний майя, і він знає всі таємниці цього племені.
Поки батько й син після довгої розлуки жваво обмінювалися новинами, Френк звернувся до проводиря розбійників із проханням розшукати Енріко Солано і його двох синів, що блукають десь у горах, і повідомити їм, що закон більше не переслідує їх і вони можуть повернутися додому.
— Вони не зробили нічого поганого? — запитав проводир.
— Ні, нічого, — запевнив його Френк.
— Гаразд. Я обіцяю вам негайно розшукати їх, бо нам відомо, у якому напрямку вони поїхали, і послати слідом за вами на узбережжя.
— А тепер запрошую до себе, — радо запропонував плантатор. — Біля моєї плантації, у бухті Юкатан, стоїть на якорі вантажна шхуна, вона незабаром має плисти до Сан-Антоніо. Я можу затримати її доти, доки шляхетний Енріко і його сипи не спустяться з Кордильєр.
— Ну, а Френк, звичайно, заплатить за затримку, — глузливо, що не сховалося від Леонсії, але не було помічене Френком, сказав Генрі.
— Звичайно, заплачу! — весело вигукнув Френк. — Ще один доказ на користь того, що чекова книжка скрізь може знадобитися!
Коли усі попрощалися з розбійниками, пеон і його батько, на подив присутніх, пішли за Морганами і спустилися разом з усіма через палаючі нафтові поля на плантацію — місце, де стільки років мучився в рабстві пеон. І батько, і син усіляко виявляла свою відданість Френку, а також Леонсії та Генрі. За цей час вони щось довго й жваво обговорювали. Коли Енріко та його сини прибули на плантацію й усі подалися до берега, де на них чекала шхуна, пеои зі своїм батьком пішли слідом за ними. Френк став було прощатися з індіанцями, але пеон заявив, що вони теж поїдуть на шхуні.
— Я вже говорив вам, що я не бідняк, — пояснив пеон, відводячи Морганів і родину Солано вбік, щоб його не почули матроси. — І це правда. Мені відомо, де захований скарб племені майя, який не могли знайти ні конкістадори, ні ченці інквізиції. Я його охоронець. Точніше, не я, а мій батько. Він прямий нащадок давнього верховного жерця майя. Він останній жрець цього племені. Ми з батьком багато говорили і вирішили, що багатство — не головне в житті. Ви купили мене за двісті п’ятдесят песо, проте подарували мені волю, віддали мене мені самому. Ви подарували людині життя, тепер я сам собі пан. Я так гадаю, і мій батько теж. І от коли грінго й іспанці так створені, що багатство для них — найголовніше, ми проведемо вас до скарбів племені майя — мій батько і я: адже мій батько знає дорогу. Йти в гори треба із Сан-Антоніо, а не з Юкатану.
- Предыдущая
- 33/76
- Следующая
