Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/76
• Следующая

Спочатку Генрієтта завагалась: чи зручно заходити о такій порі, та Анрі швидко переконав її, і вони побігли під зливою. Власне, можна було й не бігти, все одно промокли до кісток, — і через кілька хвилин уже дзвонили в квартиру Дубровського.

Господар відчинив одразу, буцімто стояв за дверима й чекав на когось. Дивився на Генрієтту з цікавістю і трохи здивовано і, лише роздивившись, із жалем, як здалося Анрі, перевів погляд на нього. Осміхнувся широко й щиро:

— Боже мій! Що ж ви стоїте? Проходьте…

Генрієтта глянула на калюжу біля ніг, та Сергій уже підштовхував їх до передпокою. Він дав Генрієтті свій халат, а Анрі піжаму, мокрі речі розвісили у ванній. Дубровський поставив на стіл пляшку коньяку — Генрієтта відмовлялась, та він примусив її випити мало не повний келих. Увімкнув електричний камін і запропонував дівчині з ногами залізти на широку і м'яку тахту.

Від коньяку та тепла у Генрієтти трохи запаморочилася голова, та все одно почувала себе гарно. Сергій сподобався їй: високий, певно, сильний і добродушний, але не простий, як бувають надто добрі люди; вона вгадувала в ньому за силою енергію, а за лагідністю проникливість. Спочатку це примусило Генрієтту трохи наїжачитись, та Сергій повівся з нею як з доброю знайомою, вона одразу зуміла настроїтись на його, так би мовити, хвилю, і в кімнаті встановилася атмосфера доброзичливості, яка буває поміж друзями.

Дубровський присунув до тахти столик із пляшкою вина і сигаретами. Вони задимили всі одразу і говорили мало не всі одразу, і все ж слухали і розуміли одне одного: говорили про погоду і де Голля, про політичний курс Франції і знов про погоду — дощ і дощ. І вже ніхто не пам'ятав, як від дощу перескочили на прем'єру «Камеді Франсез» і так же, мимохідь, облаяли модний італійський фільм.

Раптом без усякого приводу Анрі згадав, що вчора головний редактор їхнього журналу одержав на нього донос. Шеф викликав Савіля, тицьнув йому аркуш, надрукований на машинці, і сказав:

«Я не бажаю розбиратися у цьому. І взагалі найкраще було б викинути його в кошик, та почитайте для загальної освіти…»

Анрі все це розповідав, сміючись, та Генрієтта одразу захвилювалась; він відчув це, хоч не вимовила жодного слова.

— Я поклав листа собі в шухляду на згадку. Ми прочитали його в редакції вголос, і всі сміялися, хоч я знаю, ще написав хтось із наших.

— Чому? — поцікавилася Генрієтта.

— Йдеться про те, що я продаю редакційні таємниці іншим виданням. Наводяться факти, про які сторонній особі дізнатися важко.

— Але ж це може заплямувати тебе!

— Наш головний надто розумний. Крім того, там є нюанси, які зводять весь донос нанівець.

— А коли б їх не було? — запитав Дубровський.

Анрі знизав плечима.

— Анонімка?.. — сказав Сергій, буцімто згадав щось, і посміхнувся. — Слово яке! Ніби щось ласкаве, кругленьке, таке пустотливе, а б'є сильніше за батіг…

Колись на мене також зводили наклеп. І знаєте, вивчили мою біографію краще, ніж я сам її знаю. — Помахав у повітрі сигаретою, буцімто відхрещувався від усього того, старого. — А головне, точно знаю, що могли написати лише двоє. І обидва — мої друзі…

— Та які ж це друзі? — рішуче втрутилась Генрієтта.

— Писав врешті один, — мовив задумливо Сергій. — Один з двох…

— Та-ак, ситуація… — зрозумів усе Анрі.

— І як ви дивитесь їм у вічі? — поцікавилась Генрієтта.

— Не маю права ображати підозрою жодного.

— Ідіотське становище, — пробуркотів Анрі. — І нема способу виявити винного?

— Можна плюнути в душу другові.

— І що ж ти вирішив?

— Намагаюсь забути…

— І вдається?

— Не зовсім.

— Ви або дуже добра людина, або тюхтій… — відрубала Генрієтта.

— А ви вважаєте, що добряк — завжди тюхтій? — засміявся Дубровський.

— Ну що ви, доброта і слюнтяйство — зовсім різне.

— Всепрощенець, — штрикнув Анрі.

— Над цим не жартують, — зупинила його Генрієтта. — У чому ж вас звинувачували, коли не секрет?

— Звичайно, не секрет, — охоче відповів. — Під час війни я попав до концентраційного табору в Польщі… Брав там участь у русі опору. Були дуже складні умови, і наша діяльність іноді не те щоб припинялась, а завмирала. Одного разу до крематорію відправили половину нашого барака, і ми втратили зв'язки з керівництвом. Тільки через кілька тижнів мене розшукав новий зв'язковий. Повідомив, що товаришів знищили за доносом, але виявити провокатора не вдалося. Цю історію з деякою деталізацією я і розповів моїм друзям.

— Ну? — не витримала Генрієтта.

Сергій зім'яв сигарету в попільниці.

— Удар був розрахований точно. Книгу моїх нарисів висунули на премію, в газетах її почали хвалити, але хто дасть премію провокатору?

— Тебе звинуватили?.. — перебив Анрі.

— У провокаторстві! — ствердив Дубровський. — Слава богу, знайшлися свідки: пізніше я сам входив до складу керівництва, і ніхто, зв'язаний зі мною, не загинув. Але ж свідків могло і не бути.

— Яка підлість! — не витримала Генрієтта.

— А премію дали? — по-діловому поцікавився Анрі, і Дубровський не витримав і зареготав.

— Дали!

— Ну, і біс з ними… — безтурботно махнув рукою Анрі.

— Але ж обидва поздоровляли мене!

— А ви казали, що намагаєтесь забути… — Генрієтта закуталася в халат, зіщулилась. — Такого ніколи не забудете. І це — найстрашніше… — Подумала і зробила висновок зовсім по-жіночому: — Краще б вас не висували на премію.

— Я не думав над цим, — признався Сергій.

— І не треба, — порадив Анрі. — Премія — це премія!

— Утилітарист, — засудила Генрієтта.

Помовчали. Розмова залишила неприємний осадок, наче кожний доторкнувся до чогось нечистого і є конча потреба вимити руки.

— А дощ припинився… — Генрієтта підійшла до вікна, визирнула. — Так, припинився. Вже дванадцята, і гості напевно набридли господареві…

Сергієві не хотілося, щоб вони йшли, та єдине, що залишалось, узяти капелюха й провести їх.

… Море залишилося позаду, і літак знизився. Генрієтта глянула в ілюмінатор. Десь далеко під крилом майнули убогі хатинки, отари овець. Потім потяглися одноманітні жовто-зелені зарослі якогось чагарника. Літак зробив коло й пішов на посадку.

Генрієтта обережно витягла з-під блузки листа, поклала в зовнішню кишеню жакета. Літак кілька разів сильно кинуло, і невдовзі він зупинився.

Генрієтта ще раз глянула в ілюмінатор на довколишні чагарники і спокійно попрямувала до виходу. Інші дівчата поприлипали до ілюмінаторів, злякано позираючи на кількох озброєних чоловіків, що вибігли з-за кущів. Генрієтта цього не бачила — стояла біля люка і дивилася, як від кабіни пілота між сидіннями наближається рожевощока людина в гарно пошитому костюмі й свіжій сорочці. Думала, як могла вона так помилитись, але не впадала у розпач, бо це означало загибель, а шанси на порятунок давали лише витримка і сила духу.

Рожевощокий простував прямо на неї, а вона дивилася на нього, як дивляться звичайні пасажири на пілота, без особливої цікавості, але й не відчужено. Це сподобалось йому, а може, просто удав, що сподобалось, бо підморгнув мало не дружньо і хотів поплескати по щоці.

Вона спокійно відвела його руку.

— Не блазнюйте, це вам не личить.

І він не образився, вона справді мала рацію: це не личило йому; почав відчиняти люк літака, ввічливо попросивши її перейти на інше місце.

Те, що він вибачився, ще раз засвідчило його силу, і на хвилину Генрієтті зробилося страшно. Відступила в глиб літака і сіла на чиюсь валізу. Подумала: зараз з'явиться той, що вів літак, «полковник Кларенс», як назвав його рожевощокий. Можливо, то було псевдо, та все одно Генрієтта вже ніколи не забуде це ім'я, як і розмову, котру вона випадково підслухала в літаку. Бо та розмова допоможе Генрієтті звинуватити їх (вона ні на мить не сумнівалася в цьому, якщо б засумнівалась — загинула). І в ці короткі секунди, поки пілот не вийшов із кабіни, знову пригадала все, що відбулося, — від посадки на літак під Марселем до його приземлення біля оцих обпалених сонцем чагарників.

• Предыдущая
• 12/76
• Следующая