Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 11

• Предыдущая
• 11/76
• Следующая

Анрі так робив у дитинстві: в самих трусах гасав по калюжах, заплющивши очі, підставляв обличчя під тугі цівки і. пив досхочу дощову воду. Вона повільно натікала до рота, він ковтав, щоб через кілька хвилин знову жадібно підставляти губи бризкам.

І зараз в Анрі був такий настрій: скакав би, відчуваючи п'ятами водяну пружність, і сміявся, простягаючи до неба мокрі долоні. Та лише посміхався, сам не відаючи чого, широко й щасливо, і перехожі, помітивши цю посмішку, давали їм дорогу: одразу ясно, чому щаслива людина, якщо йде поруч з такою вродливою дівчиною. А в тому, що Генрієтта гарна, сумніву не було. Звичайно, дехто міг би знайти недоліки в її зовнішності — одні не сприймали надто широко поставлених, великих і палаючих, як у циганки, очей; іншим не подобалася старомодна, скручена на маківці коса, що тяжіла над Генрієттою, заважувала її голову назад, і дехто знаходив виклик у цьому, — та не визнати Генрієттину вроду не наважився б найостанніший ханжа.

Вони сіли на набережній Сени. Анрі зняв піджак і накинув на плечі Генрієтті — дівчина стала нібито ближчою йому; він хотів сказати про це, але тільки кидав у річку камінці і стежив за колами, що розходились по темній воді.

Близько-близько пройшов катер, він тягнув проти течії баржу, натужно гуркотів моторами, а баржа йшла за ним тихо, навантажена так, що, здавалось, вода ось-ось хлюпне через борти. Вона видалась Анрі незграбною, товстою жінкою, яку тягне по життю роботяга-чоловік, і він, сміючись, сказав про це Генрієтті. Не думав, що може вразити її, та відразу відчув зміну в її настрої — сміялася так само весело, але думала про щось інше, чого він не знав.

Анрі гадав, що знає про неї все, бо сам не крився і відповів би на будь-яке її запитання — і раптом таке. Збентежився, та не виказав себе. Був переконаний, що все одно ніщо не стоятиме між ними. І справді, Генрієтта сказала, буцімто продовжувала давно розпочату розмову:

— Завтра ми ще побачимось, а післязавтра я поїду…

— Куди? — жахнувся, бо не уявляв і години без неї.

Генрієтта кинула камінець у воду, почекала, поки не зникли кола, і попросила:

— Не треба допитуватись, милий, я напишу тобі.

Це вже була катастрофа — Анрі не міг змиритися з цим, йому хотілося переконувати, сперечатися, та лише мовив розгублено:

— Я ж люблю тебе…

Вона засміялась.

— І я тебе.

— То чому ж?..

Генрієтта приклала палець до його вуст, і Анрі зрозумів: вона вже все вирішила і тепер пізно її умовляти. Але що саме вона надумала?

Анрі почав здалеку:

— Я міг би допомогти чи хоча б порадити…

Генрієтта обірвала його:

— Ми ж домовились! Чи варто розпочинати все спочатку?

Можливо, вони і справді домовились, якщо зважати на формальний бік справи. Та в глибині душі Анрі завжди вважав цю домовленість несерйозною, примхою Генрієтти. Та чому дівчині не мати принаймні хоча б одну примху?

Для своїх двадцяти семи років Анрі Савіль обіймав досить солідну посаду в одному з лівих паризьких журналів. Читачі давно завважили його політичні огляди — гострі, сповнені на перший погляд парадоксальних, але вагомих думок. І не лише читачі. Редактор одного з популярних ілюстрованих видань уже підсилав до Савіля свого співробітника прозондувати, чи не клюне той на гонорар, вдвічі більший, ніж платить жалюгідний лівий журнальчик?

Анрі слухав маститого колегу уважно. Той, не діставши відразу одкоша, розбалакався, почав підмальовувати перспективи, які відкрилися, б перед Савілем, і навіть розгубився, коли Анрі категорично відмовився.

— Через рік ви створили б собі ім'я і стали в ряд провідних політичних журналістів не лише Франції, — зробив ще одну спробу спокусити..

Анрі засміявся, уявивши, якими очима подивиться на нього Генрієтта, якщо він погодиться. Йому стало весело: заради Генрієтти варто відмовитися від усіх почестей світу. Так він і сказав їй ввечері у бістро біля редакції, де вони зустрічалися. І відразу запропонував переселитися в його невеличку квартирку на бульварі Араго.

Таку пропозицію Анрі робив уперше в житті. Не тому, що цурався жінок чи не знаходив серед них гарних і розумних, ні, його квартира не нагадувала монастиря, і не одна приваблива парижанка залишила в ній запахи своїх парфумів і згадки про ніжні обійми. Але все це здавалося далеким і нереальним, тепер Анрі дивувався, як міг так легко, сміючись і жартуючи, запрошувати до себе жінок, так просто цілувати їх і сприймати близькість з ними?

Освідчення Генрієтті не було наслідком емоційного спалаху чи хвилинного пориву. Анрі все продумав і зважив. Звичайно, йому доведеться долати, особливо спочатку, деякі матеріальні труднощі, але вже мав домовленість з головним редактором про підвищення платні з наступного року, що забезпечувало йому І Генрієтті життєвий мінімум з додатком тих необхідних благ, які роблять людське існування приємним.

Та Генрієтта відмовила йому одразу. Сказала, що заміж не піде, бо раніше сама повинна влаштуватись і відчути, чого варта.

Анрі заперечив: чого вона варта, відомо лише єдиній людині в світі — йому, Анрі Савілю. Та Генрієтта не сприйняла його жартівливого тону і пояснила серйозно, що це не її примха, а принцип. Таке пояснення здалося Анрі безглуздям: які можуть бути принципи, коли вони перешкоджають любові? Все ж домовилися не поспішати. Вірніше, Анрі змиривсь з обставинами, вважаючи, що з часом Генрієтті просто набридне боротися з собою. Він кілька разів розпочинав, наче випадково, все ту ж розмову, відчуваючи (хоча Генрієтта і удавала, що сердиться), що вона приємна дівчині. Був переконаний: фортеця вже хитається і лише чекає на пристойний привід, щоб викинути білий прапор.

І раптом таке…

Спересердя Анрі жбурнув камінця десь аж до середини Сени, та Генрієтта, все зрозумівши, одразу пригасила його гнів, притулившись до плеча Анрі щокою. Він не міг сердитися, коли вона просила помилування — дивилася на нього знизу благально, і він не витримав і поцілував вологі, ледь розтулені губи. Генрієтта відповіла, і вони довго цілувалися, затулившись піджаком і ні на кого не звертаючи уваги. Анрі чи не вперше спізнав, якими солодкими бувають поцілунки.

Вкрай знеможені, вони все одно цілувалися б ще і ще, та хмара раптом прорвалася дощем. Генрієтта, відірвавшись від Анрі, підставила заціловані губи краплям, щоб остудили і змили солодкий присмак. Дощ шмагав її по обличчю, а вона сміялась і ковтала дощову воду, зовсім до-дитячому сьорбаючи.

їх намочило одразу, та Генрієтта не помічала цього. Анрі й поготів. Він не помітив би й справжньої бурі, аби було гарно Генрієтті. Та раптом вона схаменулася, схопила його за руку і потягла до будинків, де у під'їздах тулилися поодинокі, захоплені зливою перехожі.

Товста жінка, яка і в під'їзді, куди не потрапляла жодна крапля, не складала парасольку, пропустила їх, глянувши невдоволено і навіть осудливо. Можливо, вона мала рацію: з погляду пересічної людини їхня поведінка була нерозсудливою, та сьогодні Анрі плював би на думку всього Парижа: стояли і сміялися, дивлячись, як ллється з них, як крапає з носа, з вух, з підборіддя…

Потім Генрієтта опустила очі і зашарілась: прозора блузка прилипла до тіла, підкресливши все, що повинна була ховати. Дівчина зсунула поли піджака Анрі, та це не допомогло: спідниця обліпила її стегна, і Анрі здавалось, що чоловіки, які ховалися від дощу в брамі, тільки й роблять, що зиркають на них. Він заступив дівчину, Генрієтта одразу зрозуміла все і глянула вдячно.

А дощ лив і лив, і не було видно йому кінця.

Генрієтта витерла обличчя хусточкою, котра одразу намокла, витиснула воду із сукні. Потім їй стало холодно — Анрі побачив, як у неї вкрилася гусячою шкірою шия. Через три будинки світилися вікна бістро, Анрі вже хотів запропонувати перебігти туди, та згадав, що за рогом, зовсім недалеко, мешкає Серж Дубровський. Він гостював у Дубровського кілька разів; взагалі вони не те щоб товаришували, а симпатизували один одному. Сергій був кореспондентом Московського агентства преси, часто заходив до їхньої редакції — вони не тільки перемовлялися двома-трьома словами чи ділилися новинами, а й не одну годину просиділи за пляшкою вина чи чашкою кави в сусідньому ресторанчику.

• Предыдущая
• 11/76
• Следующая