Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 1

• 1/51
• Следующая

.

Комірник кинув ящик з хутром норки в машину недбало, наче непотріб, і приймальник ледь пригамував у собі бажання за­уважити йому. Байдуже позі­хнув­ши, мовив:

— Що за літо… Сім раз на день погода міняє­ться. Зранку сонце, а те­пер он яка хмара!..

— Два… — Кинув ще одного ящика в машину комірник. Випростався і по­­дивився на небо. — Злива буде, — сказав упевне­но. — Вже тиждень о цій по­рі починається.

— Точно. У мене завж­ди перед дощем ногу крутить, — поплескав широ­кою долонею стегно.

— Рана? — співчутли­во поцікавився комірник.

— Е-е… — махнув ру­кою. — Нам довелося тро­хи… — Він не скінчив, але й так стало зрозуміло, що мав на увазі.

Комірник погодився:

— Та-а-ак!.. Батько мій без ноги повернувся! — Кинувши останній ящик, із злістю витягнув кулькову авторучку, тицьнув пальцем у накладну: —Ось тут…

— Не вперше… — Приймальник і оком не повід на простягнуту ручку, ви­­тягнув свою — чотириколір­ну, немов хотів похизуватися, проставив пас­порт­ні да­ні й розписався швидко, натискаючи на ручку так, що ледь не розірвав па­пір.

Приймальник помахав комірникові рукою й сів у “рафик”.

— Ну, бувай…

Машина рушила, комірник байдуже глянув їй услід і пішов до свого, від­го­родженого від комори стінкою, закута. Робочий день закінчувався — навряд чи хто ще приїде по товар… Підшив документи в теку, увімкнув електро­чай­ник — почався дощ, і перечекати його хотілося за склянкою крутого чаю.

Кабінет директора швейного об’єднання невелич­кий, скромно вмебльований, хоч підприємство — одне з найбільших у республіці, фірма, вироби якої мають неабиякий попит у покупців. Козюренкові це сподо­балось — бачив величезні, з пальмами і шкіряними фотелями кабінети директорів фабрик, котрі проти цього об’єд­нання все одно, що борсук проти ведмедя. Що ж, директорова амбіція не завжди рівнозначна вазі очолюваного ним підприємства.

Полковник умостився на дубовому важкому стіль­ці впівоберта до директора, глянув на нього й одразу перевів погляд на Шульгу, який присів навпроти.

— Полковник Козюренко, — відрекомендувався, подавши посвідчення. — А це мій колега — старший інспектор міського карного розшуку майор Шульга. Ми розслідуватимемо справу про вбивство працівника вашого підприємства Івана Васильовича Галати.

— Я до ваших послуг, — відповів директор при­язно. — Для кас це як грім серед ясної ночі, — додав, дивлячись очікувально й спокійно.

— Сподіваємось на вашу допомогу, Павле Павло­вичу, — сказав Козюренко.

— Звичайно, — погодився директор. — Мене вже викликали в міліцію, і я повідомив капітанові…

— Йдеться про вбивство, й тому справу доручено мені, — пояснив Козюренко. — Крім того…

— Так-так… — перебив його директор. — Я розу­мію вас… Ще при мені капітан подзвонив на товарну станцію і з’ясував, що там учора одержано за нашим дорученням хутра на сто п’ятдесят тисяч карбованців. А його мав одержувати тільки Галата…

Козюренко ледь ворухнувся на стільці. Відповів:

— Галату знайдено непритомного на схилах Дніп­ра десь о чотирнадцятій годині. Через півгодини він помер, так і не опритомнівши, а хутро на станції одержане наприкінці робочого дня. Охорона зафік­сувала виїзд вашої машини о сімнадцятій годині п’ятнадцять хвилин.

Директор застережливо підніс руку.

— Але наша машина не їздила вчора на станцію. З часу повернення від капітана й до вашого приїзду минуло дві години, і я мав можливість з’ясувати дещо. Мій заступник по постачанню Глуховський до­повів, що Галата мусив одержати норки по обіді. Шофер чекав на нього, але після обіду хтось подзво­нив і сповістив, що в Галати серцевий приступ і він лежить удома.

Полковник знову поворухнувся на стільці.

— Цікаво!..

— Машину послали в інший рейс, — продовжив директор, але наразі затнувся, знизав плечима. — Пробачте, може, це не моя справа, але ж ви мали час з’ясувати у комірника на станції, хто саме одержував у нього хутро.

— Маєте рацію. Майор, — Козюренко кивнув на Шульгу, — вже був на станції, та в комірника, на жаль, сьогодні вихідний день. Ловить десь рибу на Дніпрі, й ми позбавлені можливості розмовляти з ним принаймні до вечора.

— Шкода, — зітхнув директор.

— Звичайно. Однак навіть без комірникових свідчень ми знаємо, що норкові шкурки одержав не Галата.

— Гадаєте, його вбили для того, щоб скористатися нашим дорученням?

— Краще не сформулюєш.

— Але ж тоді — хто?..

— Можливо, ми витратимо для з’ясування цього не один день, — відповів Козюренко. — Хоча — все мо­же бути… Та й дещо залежить від вас, шановний Пав­ле Павловичу.

— Радий буду допомогти, — погодився директор.

— Приємно, що ви розумієте це. Почнемо з уста­новлення кола осіб, які знали, що саме Галата мав одержати на товарній станції норкові шкурки.

— Вважаєте — хтось із нашого колективу? — аж перегнувся через стіл директор. — Цього не може бути!

— Усе може бути, Павле Павловичу, і давайте не марнувати часу.

Директор почервонів.

— Тоді записуйте мене й головного бухгалтера. Наші підписи під дорученням!..

— Я хотів би, — якомога м’якше перебив його Козюренко, — щоб ви, Павле Павловичу, до кінця збагнули всю серйозність справи. Йдеться про розшук небезпечних злочинців, можливо, цілої банди, й амбі­ція чи не­правильне тлумачення честі колективу тіль­ки зашкодять нам з вами. Ми знаємо, що ви з головним бухгалтером підписували й підписувати­мете не одну сотню документів, у нас гадки не було підозрювати вас, але зрозумійте і нас правильно: ми мусимо встановити коло осіб, які вчора знали, що Га-латі доручено одержати на товарній станції ящики з норковими шкурками.

Директор глянув просто у вічі Козюренкові.

— Так, — погодився, — звичайно, ви маєте рацію. Отже, крім мене й головного бухгалтера Миркаленка Федора Лукича, про це знав мій заступник по поста­чанню Аркадій Овсійович Глуховський. Це його пря­мий обов’язок — підтримувати контакти з базами й підприємствами, які постачають нам різні матері­али. Він же й доручає своїм працівникам одержувати їх. Давайте покличемо його і головбуха, певно, вони зможуть краще поінформувати вас.

— Давайте, — погодився Козюренко.

Головний бухгалтер виявився літнім, зовсім уже лисим чоловіком. На голові у нього не було жодної волосини, череп блищав, наче змащений лоєм, і, либонь, для контрасту Миркаленко одпустив довгі вуса, які спадали аж до підборіддя. Він сів на диван, смикнувши себе за кінчик вуса, й уважно подивився на гостей. Мабуть, догадувався, хто вони, бо дивився спідлоба, серйозно.

Мало не одразу за бухгалтером до кабінету увір­вався й Глуховський. Саме увірвався, грюкнувши две­рима, й здолав відстань від них до директорового столу швидкими, енергійними кроками. Обминувши Козюренка, одразу сперся ліктями на стіл, поклавши підборіддя на долоні.

— Кликали? — запитав фамільярно, дивлячись скоса на двох незнайомців, — не міг не догадуватися, що за одні й для чого прийшли.

— Сідайте, Аркадію Овсійовичу, — вказав йому на місце поруч головбуха директор. Запитувально зиркнув на Козюренка, і той, ледь нахиливши голову, дав знак, що відрекомендується сам. Повернувся до дивана й пояснив, хто вони й для чого завітали.

Глуховський сидів на самому краєчку дивана, ніби увесь час хотів підхопитися й кудись бігти. Кивав і не зводив очей з Козюренка і, видно було, стримувався від якихось реплік. А бухгалтер час від часу смикав себе за вус, дивився на полковника з ці­кавістю.

Тільки-но Козюренко скінчив, Глуховський почав одразу:

— Ви знаєте, що таке постачання? Ні, ви не знає­те, що таке постачання! Це, скажу вам, наука, і опа­нувати її можуть не всі. Це я вам кажу, бо служив ще армійським інтендантом. Правда, там порядок, а тут не завжди на висоті. Ви знаєте, скільки виби­вали оті злощасні норки — нехай би вороги мої так їх вибивали, і, виявилося, все коту під хвіст? Ви не уявляєте, скільки жінок чекають на ті норки! Навіть невродлива жінка стає гарнішою, коли в неї на шиї норка. Це я вам кажу. Повірте, жінок я знаю!

• 1/51
• Следующая