Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко - Страница 36

• Предыдущая
• 36/41
• Следующая

Почувши ці слова, Асура Махарадж швидко почав доїдати все, що було на тарілці. Йому здалось, наче він отримав незвичайну здатність вмістити в себе океан блаженства. Коли він відчув, що океан всередині перестав пінитись і прийшов у спокій, він поглянув на Шефа.

Той сидів у невимушеній позі, спершись на коліно, змії мирно повзали по його тілу. Шеф дістав звідкись мішечок із чілумом[18], забив його і смачно розкурив.

Видихнувши дим, Шеф запропонував чілум Асурі.

— Пригостишся? Це ґанджа.

— Ні, дякую, — відмовився Асура Махарадж, подумавши, що може зробити з ним ґанджа, запропонована з рук самого Верховного.

Шеф задоволено забрав чілум собі.

— Правильно, що відмовляєшся, — сказав він, і Асурі Махараджу здалось, що він почув приховане задоволення в голосі Шефа. — Я випробовував тебе, — Шеф хитро подивився на нього. — Проблема всіх тих, хто приходить до мене, в тому, що вони думають, начебто вони — це я. І думають, раз я це роблю, вони можуть робити це теж.

Шеф іще раз міцно затягся чілумом, і Асура Махарадж мусив визнати, що вперше в житті бачив, аби хтось міг так довго тягти дим.

Шеф видихнув, очі його стали червоними, а голос — глибшим.

— О прекрасний пахощу незліченних Всесвітів, дякую тобі за Твої дари… — мовив він, звівши очі до неба. Повернуши погляд до Асури, він спитав:

— Що говорять про мене мої піддані, о достойний?

Асура озвався:

— На Паталі багато всякого говорять про Вас, Ваша ясносте. Подейкують, буцім Ви живете на кладовищах, п’єте отруту, курите ґанджу…

— Я ж Верховний, — усміхнувся йому Шеф. — Хіба мені не можна жити на кладовищах?

— Вас малюють як такого собі упиря, котрий харчується плоттю інших, Вас називають також Великим і Жахливим. Ви вселяєте страх у серця тих, хто поклоняється Вам.

— Мене бояться ті, кому щось треба від мене. Тим, у кого серце чисте від егоїстичних бажань, нічого боятись мене. Ти ж не боїшся мене?

— Ні, Ваша світлосте. По Вашій милості, Ви явились мені у дуже погідному образі, — сказав Асура Махарадж.

— Ти завоював мою прихильність, Асуро Махарадж.

— Не сприйміть це за образу, Ваша світлосте, та я чув, що одне з Ваших імен — Той, кого легко задовольнити…

— І це теж правда. Я не маю ворогів, і в мене немає улюбленців. Однак мені подобаються такі безкорисливі душі, як ти. Вони не докучають своїми проханнями.

— Боюсь, Ваша милосте, Ви надто високої думки про мене. Я прийшов сюди, аби попросити у Вас дещо…

— Здається, ти не прийшов, а тебе принесли, — усміхнувшись із-під півзаплющених очей, озвався Шеф.

Раптом Асура Махарадж зрозумів, що мали на увазі Їх світлість цією фразою.

— Ви хочете сказати, це все Ви…? Це Ви привели мене до себе? Весь цей шлях… від того першого дня, коли я побачив Дашу…?

— Ті, хто приходять до мене, як правило, занадто великої думки про себе. Зокрема, в питаннях свободи вибору.

— Але ж… свобода вибору є?

— Безумовно. Однак і трьох сестричок ти бачив також.

— То як же воно все працює? — спитав, спантеличений, Асура Махарадж.

— Воно працює все якось так, — Шеф поворушив пальцями у повітрі, немовби намацуючи щось невидиме, і сам розсміявся з власного жесту. — Воно незбагненне.

Асура Махарадж замислився.

— Любий Асуро, я привів тебе до себе, тому що хотів з’їсти з тобою трохи їжі, посидіти на березі цього озера, поговорити. Хотів дізнатися ближче, що ти за душа. Це хороший початок для дружби, як ти вважаєш? Мені здається, взаємини — це найцінніше, хіба ні?

— Я не зовсім розумію, за що, Ваша світлосте? Я не зробив нічого достойного за своє життя, все воно — лиш один великий гріх. Я не вартий ні Вашого товариства, ні дружби з Вами.

— Мені сподобалось те, що ти наважився покинути все заради Правди Істини. Крім того, ти сказав, що я люблю авантюрних. Якоюсь мірою це правда.

Асура Махарадж сказав:

— Здається, я зовсім нічого не розумію. Все, що я зробив — це просто пішов на Землю, аби служити Даші. Її чистота впокорила моє серце, як я міг залишитися байдужим до цього? Я не бачу в цьому ніякої заслуги зі свого боку.

— Ти правий, Асуро Махарадж. Ти мав би гнити в своїй лабораторії, вивчаючи пацюків і п’явок, натомість насолоджуєшся зараз цією розмовою в духовному світі. Чому? Тому що ти залишив усе заради цього безкорисливого почуття. Ось чому я запросив тебе до себе в гості. Тобі подобається тут?

— Тут божественно, Ваша світлосте.

— Ти б хотів тут залишитися, Асуро?

Асура усміхнувся.

— Ваша милосте, не хочу здатися грубим, однак я зрадив би те, що привело мене сюди, якби залишився зараз із Вами. Справа в тому, що за час, відколи я пізнав Дашу, в моє життя ввійшла якась нова сила. Я думаю, це її називають любов’ю. Так це чи не так, але вона змушує мене хотіти віддавати ще і ще. Пробачте мене за мою прямоту, Ваша світлосте, але я не хочу ні раю, ні багатств, а лиш хочу й далі припадати до того медового джерела в своєму серці, а воно кличе мене далі, вперед. Одного дня, я знаю, я прийду в те місце, звідки долинає цей клич.

— Ти впевнений, що цей клич не приходить звідси?

Асура Махарадж захитав головою.

— На жаль, ні Ваша світлосте. Воно кличе мене кудись далі.

Шеф задоволено посміхнувся.

— Ти пройшов усі випробування, любий Асуро. Проси у мене, чого бажаєш. Все, що лежить під нами, весь матеріальний світ твій — проси, чого лише твоя душа забажає.

— Ваша світлосте, моє єдине бажання — завжди чути цей голос у серці й ніколи не губити його.

— Це не матеріальне бажання, Асуро. Але воно теж збудеться. Однак ти мусиш попросити у мене щось матеріальне, я не відпущу тебе, ніяк не винагородивши.

Асура Махарадж смиренно склав руки в долонях і схиливши голову, попросив:

— Мої брати задумали вчинити Жнива на Землі. Накажіть їм зупинити свої війська. Нехай вони повернуть свої військові човни назад на Паталу і на десять тисяч років залишать людей у спокої.

Шеф задоволено усміхнувся.

— Як скажеш, Асуро Махарадж.

Птахи мирно перегукувалися у лісі, на поверхню озера випливло сімейство диких качок із каченятами.

— Тобі час іти, вершити свої справи, — сказав йому Шеф.

— Лиш одне запитання, Ваша світлосте… — Асура Махарадж не знав, чи зручно таке запитання ставити Шефові після всього, що той для нього зробив. Однак він пересилив себе і наважився:

— Скажіть, Ваша світлосте, а Ви… це Він?

Шеф лагідно усміхнувся.

— Я — це я. А Він — це Він, — сказав Шеф і подивився кудись вдалину, загадково усміхаючись. — Іноді Він приходить сюди і гуляє цими лісами… Я постійно думаю про Нього, сповненого мудрості й блаженства, і часом мені здається, це через Нього я запрошую таких, як ти, Асуро, до себе на обід. Бувай, о шляхетний.

— Прийміть мої покірні поклони, Ваша світлосте.

Асура Махарадж простягся в поклоні, й відчув, як земля поглинає його. З перехоплюючою дух швидкістю він мчав крізь шари матеріальної атмосфери вниз, на грішну землю, поки в якийсь момент не врізався з усієї моці в важку інертну масу темряви.

Темрява була непроглядною, червоною, густою, наче кров. Вона пульсувала яскравими спалахами. Повільно до Асури Махараджа поверталося розуміння, що ті яскраві спалахи — то спалахи болю, їдкого болю, що оперізував усе його єство. Він зрозумів, що повернувся в своє людське тіло і розплющив очі.

Пастор О’Ніл схилився біля нього.

— Котра година? — було перше, що спитав Асура Махарадж, так, наче це мало вирішальне значення в цьому світі. Він повернувся в світ причин і наслідків, і справжнім господарем всіх подій і колізій тут був усепожираючий Час.

— Лежи, лежи, — вклав його назад пастор О’Ніл, коли Асура Махарадж спробував підвестися. Все тіло відізвалося лютим болем.

— Мене переїхав автобус зі школярами?

— Тебе повернули з тамтого світу, — усміхнувся пастор О’Ніл і поплескав його по руці. Асура Махарадж зауважив, що на пасторові були окуляри, а в руках він тримав закладену пальцем Біблію.

• Предыдущая
• 36/41
• Следующая