Депеш мод - Жадан Сергій - Страница 31

• Предыдущая
• 31/38
• Следующая

— Алло, — чую я знайомий голос, але вже ближче.

— Алло, — погоджуюсь я.

— Ви ще тут?

Я озираюсь на Васю, той притулився до прикольної радіоли і водить пальцями по підсвічених лампами назвах радянських столиць, зокрема, зчищає нігтем слово «Прага», чомусь саме Прага.

— Так, — кажу, — ми ще тут.

— Ви знаєте, — говорить ведучий, — вибачте, що я вас затримую — насправді у мене немає ніякого альбому.

— Слава богу, — кажу.

— Вірніше, він у мене був, але я його ще минулого тижня подарував нашим спонсорам. Вони нам пообіцяли

профінансувати ремонт офісу, і я хотів зробити їм приємне. Подарував альбом.

— О господи, — кажу.

— Я просто хотів у вас запитати, якщо ви не проти, звичайно. Можна?

— Можна, — кажу.

— Скажіть, ви що, справді п'єте горілку і вживаєте легкі наркотики?

— Ну, правда, — кажу невпевнено.

— Серйозно?

— Ну.

— А в мене, — говорить він із сумом, — ніколи разом не виходило. Або водяра, або драп, розумієте?

— Головне звикнути, — кажу.

— Ну, але як ви себе при цьому почуваєте?

— Як почуваємо? — питаю.

— Так — як ви себе почуваєте?

— Знаєте, — кажу, — я себе почуваю, як ріка.

— Як ріка?

— Так, як ріка, що тече проти, власної течії.

Після цього ведучий відразу кладе слухавку — мовчки і трагічно.

20.06.93 (неділя)

0.05

— Спати хочу.

— В електричці поспиш.

— Ага, — кажу. — В електричці. Там же зараз повен вагон дембелів буде. Або грибників. Або міліціонерів.

— Повен вагон міліціонерів? — скептично перепитує Вася. — Ну, не знаю, не знаю.

— Ладно, пішли, — кажу і ми збираємось виходити.

Какао відчиняє нам двері, ви зрозуміли? перепитує — до Кінцевої, там пересядете, вийдете на Вузловій і там вже зовсім поруч, пару годин, — додає він і соває нам якусь брошуру, що це за гівно? питається Вася, візьміть, каже Какао, і хай откровення господнє буде з вами. От мудак, говорить Вася, вже коли двері за нами зачиняються, ага, — кажу, мудак, ми спускаємось вниз і вже на першому поверсі біля ліфта бачимо тіло Собаки, Собака, кричу я, слухай, він, здається, таки помер, да почекай, заспокоює мене Вася, підходить до собачого тіла і перевертає його догори обличчям, Собака весь зариганий, але ще живий, ще б трішки, і він би, мабуть, таки помер, захлинувся би власними ригаками, справжній тобі Гендрікс, що тут скажеш, як би він потім перед господом постав би — зі своїми білими шнурівками на військових черевиках і весь обриганий, ми його підіймаємо, Собако, говоримо, Собако, прокидайся, він приходить до тями, навіть пізнає нас, я заблукав, каже, вийшов, водяру купив, повернувся — а куди йти не знаю, сидів тут, чекав, що хтось із вас вийде, а водяра де? питається Вася, водяру я випив, каже Собака, дощ пішов, холодно було, я ж думав, ви вийдете за мною, ладно, — розчаровано каже Вася, ти можеш іти? да, все нормально, — Собака підіймається, і ми виходимо на Гоголя.

0.30

— Що робити будемо? — питається Вася.

— Поїхали додому, — кажу.

— А Карбюратор?

— А що Карбюратор? З Карбюратором усе гаразд. А цей ось точно нікуди не доїде. Не будеш же ти його тягнути на собі аж до Вузлової?

— Все нормально, — каже Собака. — Я в нормі. Я доїду.

— Може, краще додому? — питаюсь.

— Ні, — говорить Собака. — Тільки не додому.

— Ладно, — кажу. — Але як ми туди доїдемо. Бабок все одно немає.

— Треба було в цього мудака позичити, — говорить Вася.

— Не хочу я в нього позичати, — кажу.

— Ну, так що робити?

— Слухай, — раптом каже Собака, — тобі ж Маруся щось за Молотова давала.

— Точно, — кажу. — Я зовсім забув. — Я лізу до кишені і дістаю звідти досить-таки нормальну двадцятку. — Прикол, — кажу. — У нас, виявляється, є купа грошей. Тільки треба їх десь поміняти. І при цьому відразу не витратити.

0.45

Ми здаємо нашу двадцятку в кіоску неподалік, і ще навіть не встигаємо перерахувати суму в національному грошовому еквіваленті, як на нас натрапляє наряд. Навіть документи не запитали. Колообіг води в природі.

1.25

— Синок?

— Миколо Івановичу…

— Я ж тобі казав, щоб такого більше не було.

— Миколо Івановичу, я зараз поясню.

— Що ти мені, блядь, поясниш?

— Миколо Івановичу…

Ладно, каже Микола Іванович патрулю, я їх забираю, це з тобою? питається він у мене і показує на Васю з Собакою, зі мною, кажу, зі мною, і цей обриганий, показує він ще раз на Собаку, з тобою? зі мною, кажу, ну ладно, пішли до мене, я їх забираю, каже він ще раз патрулю, поговорю з ними в МОЄМУ кабінеті, ясно? товаришу капітан, каже патруль, ми ж їх, типу для плану, пішли на хуй, каже їм Микола Іванович, ясно? ясно, печально каже патруль і йде далі на полювання, план все-таки.

— Значить, так — ви двоє сидіть тут, в коридорі, і чекайте. А ти, — показує він на мене, — за мною.

— Добре, — кажу я і заходжу до завішаного агітацією кабінету. — Скільки у вас тут плакатів, — кажу.

— Ти, блядь, мені ще поговори, — нервує Микола Іванович. — Ти мені ще поговори. Я тобі, блядь, дам плакати. Я тобі що казав? Потрапиш мені на очі — вб'ю. Казав?

— Казали.

— Ну?

— Миколо Івановичу…

— Що?

— Вибачте. Я не збирався сьогодні пити. Ви розумієте… Ми просто з поминок.

— Звідки?

— З поминок.

— З яких поминок?

— Декан… — видушую я з себе.

— Що?

— Декан, — кажу я. — Помер в п'ятницю. Сьогодні хоронили. Ми допомагали на цвинтарі. Знаєте, там яму викопати, тіло присипати.

— Серйозно? — розгублено питається Микола Іванович.

— Ага.

— А без шнурівок чому ходиш?

— Так ви ж забрали, Миколо Івановичу.

Микола Іванович довго й печально мовчить, але шнурівок не повертає.

— Ех, синок-синок. Що ж мені з тобою робити?

— Не знаю, — кажу. — Бабок немає. Декан помер.

— Як його хоч звали — твого декана?

— А хєр його знає.

— Як?

— Ну, в нього прізвище таке було, знаєте…

— Розумію, — задумливо каже Микола Іванович.

—І що за країна така блядська? — раптом каже Микола Іванович. — Народ мре, як мухи. В мене син в реанімацію потрапив.

— Як в реанімацію? — питаюсь.

— Та він, виявляється, три дні тому, вночі, поліз в аптеку. Каже, що за вітамінами. Ну, я-то знаю, за якими вітамінами, мене не обдуриш, з МОЇМ-то досвідом.

— Ну?

— Ось, поліз, гівнюк малий через кватирку, набрав там якихось таблеток, зжер цілу упавковку, а коли ліз назад — його вирубало. Так у кватирці і застряг.

— О господи, — кажу.

— Да, — Микола Іванович задумливо розглядає агітацію за моєю спиною. — Зранку народ в аптеку прийшов, бачать — він висить у кватирці і не дихає. Ну, вони злякались, думають — все, помер хлопець, коли до нього — а він дихає.

— Здорово, — кажу.

— Що — здорово? Він коли назад ліз, щось там собі вивихнув, а на ньому ще й куртка була, уявляєш — МОЯ куртка, одним словом, він застряг — ні туди, ні сюди. А його при цьому ще й ковбасить.

— Ну і що?

— Ну, вони викликали швидку. Швидка каже — ми його звідти не витягнемо, він поріжеться або задушиться, так що робити? питають вони у швидкої, що робити, кажуть ті, що робити, не знаємо, кажуть — хай висить, поки сам не випаде, так його ж ковбасить, кажуть ті, ковбасить, каже швидка, ну так підгодовуйте його потрошку, щоби він там зовсім не кінчився. А ці придурки, уяви, справді почали його підгодовувати. Ну, йому, уйобку малолітньому, ясна річ, більше нічого й не треба, він і не думав звідти вилазити, уявляєш — висиш собі в чужій куртці, а тебе при цьому ще й наркотиками годують.

— Класно, — кажу.

— Да, — говорить Микола Іванович… — Що класно? Він же, щеня, навіть імені свого не назвав. Я з чергування приходжу, а моя кричить — син пропав. Уявляєш? Добре, що вони в нього в кишені наступного дня МОЄ посвідчення знайшли.

— А що вони по його кишенях лазили? — питаюсь.

— Таблеток шкода стало, я так думаю. Одне слово, наступного дня, вже десь під вечір, вони мене знайшли. Ну, ми разом його і витягли.

• Предыдущая
• 31/38
• Следующая